Відмінності між версіями «Михайлець Олег Вікторович»
| Рядок 1: | Рядок 1: | ||
[[Файл:Олег Михайлець.jpg|міні|Олег Михайлець]] | [[Файл:Олег Михайлець.jpg|міні|Олег Михайлець]] | ||
| − | '''Олег Вікторович Михайлець''' (народився [[28 травня]] [[1969]]) — інструктор рекрутингу та комплектування [[IV відділ Ніжинського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки|IV відділу Ніжинського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки]]. Працював заступником начальника — начальником кримінальної поліції Носівського районного відділу міліції. | + | '''Олег Вікторович Михайлець''' (народився [[28 травня]] [[1969]]) — інструктор рекрутингу та комплектування [[IV відділ Ніжинського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки|IV відділу Ніжинського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки]]. Працював заступником начальника — начальником кримінальної поліції Носівського районного відділу міліції. Воював у 72-й Окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців (з 2019), двічі поранений. |
== Найщиріші вітання == | == Найщиріші вітання == | ||
Поточна версія на 14:49, 2 червня 2024
Олег Вікторович Михайлець (народився 28 травня 1969) — інструктор рекрутингу та комплектування IV відділу Ніжинського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Працював заступником начальника — начальником кримінальної поліції Носівського районного відділу міліції. Воював у 72-й Окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців (з 2019), двічі поранений.
Найщиріші вітання[ред. | ред. код]
- Джерело: Газета «Вісті», №22 (1490), 30 травня 2024 року, стор. 6
У нашій ветеранській організації багато колишніх правоохоронців, різних за віком та займаними посадами. Та всі ми, без винятку, пишаємося, що нам випало працювати поруч з Олегом Вікторовичем.
Після проходження армійської служби, у нашому колективі Олег Михайлець свій професійний шлях починав з патрульно-постової служби, затим був дільничним інспектором, згодом перейшов у карний розшук, а незабаром отримав посаду першого заступника начальника райвідділу - начальника кримінальної поліції.
Та де б не працював, які б посади не займав, завжди на видноті були його професійність та сумлінність у виконанні поставлених завдань, а ще - неймовірна людяність, щирість та порядність. Ці і ще багато інших хороших загальнолюдських чеснот залишаються у його характері й серці і сьогодні.
Багато хто з нас пам'ятає, як, обравши цей нелегкий професійний шлях, Олег Вікторович йшов сюди зі щирим бажанням не просто захищати життя, здоров'я, права і свободи своїх земляків, протидіяти злочинності, боротися з правопорушеннями, забезпечували громадську безпеку та порядок, а й вселяти в людей віру у силу української держави, її здатність захистити себе і кожного зі своїх громадян. Тож навіть пішовши на пенсію за вислугою років, коли над нашою Україною почали згущуватися ворожі хмари, він знову вдягнув військовий однострій і до сьогодні залишається у лавах захисників української держави і державності.
Ветерани та пенсіонери Носівського РВУМВС
Має честь захищати рідну землю[ред. | ред. код]
- Джерело: Катерина Гавриш: Олег Михайлець, Газета Ніжинщини "Вісті", 28 травня 2024
Для ветерана правоохоронних органів носівчанина Олега Михальця нинішня війна почалася ще п'ять років тому. Саме тоді, пішовши за вислугою років на пенсію, він підписав контракт на військову службу. Неабиякою мотивацією знову одягнути військовий однострій колишньому заступнику начальника міліцейського райвідділку був його син Ярослав, професійний військовий, випускник Львівської академії Сухопутних військ. Честю для воїна-контрактника стало і те, що служити йому випало в уславленій вже від початку АТО ратними подвигами 72-й Окремій Механізованій Бригаді імені Чорних Запорожців — на російсько-українському прикордонні і в Приазов’ї, в Авдіївській промзоні та Кам’янці.
Захист українських кордонів та ведення бойових дій біля Золотого та в районі Верхньоторецького були вписані золотими літерами в бойовий шлях бригади вже за участі Олега Михальця та його бойових побратимів, серед яких був і його колишній колега по правоохоронній роботі Валерій Стратилат. Строк дії контрактів наближалася до завершення, відтак їх вже повернули на місце дислокації підрозділу в Білу Церкву й вони, вже практично зібравши речі, ділилися планами на своє подальше цивільне майбутнє. Та всі мирні мрії друзів перекреслили вранішні авіаудари по столиці і вже за кілька годин їхній військовий підрозділ розгортався з військовою технікою та особовим складом під Гоголевом. Пізніше було Войткове, Димерка, Залісся та інші населені пункти Лівобережжя, де нашим воїнам неабияк знадобився стрілецький досвід Михальця бити по рашистах зі свого улюбленого ПЗРК «Ігла».
Захищаючи Київ, чоловік воював з не меншим завзяттям та мужністю, ніж на сході, утім, наснаги додавало й те, що цього разу боронити доводилося не далеку й чужу територію, а населені пункти з давно знайомими, відомими чи не з дитинства назвами. А потім бійці цієї механізованої бригади ще довго гнали ворога за межі рідної Чернігівщини через Басань й Биків, через Тростянець і Суми, аж до кордону з росією, дорогою спостерігаючи руїни та горе, що залишила по собі ця недолуга «друга наймогутніша» армія світу. Практично скрізь наших воїнів вітало місцеве населення, зустрічаючи як визволителів, підбадьорювали, ділилися їжею й одягом, у короткі години відпочинку готували вечерю й давали можливість помитися та перевдягнутися, а головне — виспатися…
А ще неабияким стимулом для бійців стали носівські волонтери, які й самі приїжджали до бійців на позиції, і передавали при нагоді харчові продукти, засоби гігієни, військову амуніцію та інші необхідні для солдатського побуту речі — буржуйки, будівельні матеріали, портативні плитки та обігрівачі…
Своє перше поранення Олег Михайлець отримав під Ізюмом, у населеному пункті Кутузівка. Тоді їхню частину буквально «накривало» артобстрілами. І якби боєць в останній момент не потягнувся рукою за рацією, що лежала на підвіконні в розбитому приміщенні їхнього пункту спостереження, наслідки для нього були б значно серйозніші за просто контузію – за кілька секунд на місце, де він щойно перебував, «прилетів» осколок снаряда…
- — Кілька днів голова боліла, шум у вухах стояв, — тепер вже з усмішкою згадує Олег Вікторович. — Подібне відбувалося на фронті нерідко, тож на це бійці вже навіть не зважали й до медчастини не зверталися. Значно гірше, коли траплялися тяжкі поранення й потрібно було терміново забирати хлопців з позицій, а робити це в розпал бою під шквальним вогнем противника не було жодної можливості — тоді біда. А коли бачиш, що ворог втрачає свої позиції, тікає, кидаючи за собою зброю, одяг, взуття військову техніку й навіть польові кухні, про небезпеку думаєш в останню чергу…
Саме так було під час звільнення Козачої Балки, під Лисичанськом і Горлівкою… І все ж «своє» поранення Михайлець також отримав. Під Вугледаром. Закріпившись позиціями на підвищенні, наші воїни відбивали атаку противника, розчищаючи дорогу для наступу наших військ. Утім, це ж підвищення й зіграло з нашими захисниками гіркий жарт — міцно закріпившись попереду противника, бійці виявилися вразливими позаду позицій. Якраз цим і скористалися рашистські танкісти — перелетівши через окопи снаряди «посипалися» позаду наших укріплень. Спочатку один, затим другий, третій… Розриваючись неподалік місця, де розташувався зі своєю зброєю Олег Вікторович, осколки розсипались навсібіч, потрапили йому в голову, передпліччя, зачепили ребра… Побратима з поля бою витяг ще один наш земляк з Хотинівки, який воював разом з Михальцем — Сергій Назаренко… Він же й викликав медиків...
Першу допомогу та операцію з видалення осколків Олегу Михальцю провів молодий лікар в Курахові.
- — До речі, він дуже здивувався, дізнавшись, що я з Носівки, — згадує Олег Вікторович. — Адже з’ясувалось, що за збігом обставин саме він мав працювати в Носівській лікарні, а потім щось не склалося з житлом і до війни він працював в Ічні...
На жаль, повністю позбавити Олега Вікторовича смертоносного заліза, за словами лікаря, було справою ризикованою, тож продовжувати лікування його направили до Дніпра, а пізніше — в Рівне. Утім, навіть тамтешнім лікарям дістатися усіх осколків не вдалося, адже від поранення минуло ще зовсім небагато часу. Відтак він і додому повернувся зі своїми трофейними «подарунками».
- — Вже вдома доля звела мене з лікарем-анастезіологом Козелецької лікарні Володимиром Коваленком, — розповідає Олег Вікторович. — Проконсультувавшись між собою зі своїми колегами — генеральним директором лікарні В’ячеславом Приліпком, лікарем-травматологом Валерієм Сиротою та лікарем-хірургом Володимиром Пинянським, вони вирішили ризикнути й провели мені ще одну операцію з видалення осколків. На щастя, операції пройшли успішно, за що я дуже вдячний і їм, і всьому колективу хірургічного та операційного відділення цієї лікарні…
Зважаючи на складне поранення, навіть після реабілітації повернутися до своїх бойових побратимів Олегу Вікторовичу вже не судилося. Утім, і сидіти дома — за кодексом своєї військової і чоловічої честі — він також не збирався. Тож з березня минулого року Олег Михайлець працює інструктором рекрутигу та комплектування IV відділення Ніжинського територіального управління комплектування та соціальної підтримки. Тож приєднуючись до всіх привітань та побажань, які ювіляр продовжує отримувати у ці травневі дні від колишніх і нинішніх колег, численних друзів, знайомих та рідні також зичимо йому міцного здоров'я, добробуту та благополуччя. І, звичайно ж, мирного неба та якнайшвидшого закінчення війни…
