Відмінності між версіями «Козарський народний історико-краєзнавчий музей»
м (Заміна тексту — «’» на «'») |
|||
| (Не показані 4 проміжні версії цього користувача) | |||
| Рядок 1: | Рядок 1: | ||
| − | '''Козарський народний історико-краєзнавчий музей''' | + | [[Файл:Вивіска музею в Козарах.jpg|міні|]] |
| + | |||
| + | '''Козарський народний історико-краєзнавчий музей Носівської міської ради''' | ||
== Люди == | == Люди == | ||
| Рядок 7: | Рядок 9: | ||
:''Фрагмент із нарису [[Калюжна Наталія Миколаївна|Н. Калюжної]] «[[Музейна справа на Носівщині|Музейна справа на Носівщині. Надія на небайдужих]]» у книзі: {{СІН}}'' | :''Фрагмент із нарису [[Калюжна Наталія Миколаївна|Н. Калюжної]] «[[Музейна справа на Носівщині|Музейна справа на Носівщині. Надія на небайдужих]]» у книзі: {{СІН}}'' | ||
| + | |||
| + | [[Файл:Харченко.jpg|міні|Заслужений художник України [[Лопата Василь Іванович|Василь Лопата]] дарує свою роботу музею в селі Козари, де в родині [[Лопата Андрій Іванович|брата Андрія]] провела останні роки життя їхня матір. Праворуч — директор і засновниця музею [[Харченко Лідія Федорівна|Лідія Харченко]]]] | ||
Щоразу, розповідаючи юним козарцям історію їх родоводу під час екскурсії по місцевому історико-краєзнавчому музею, його завідуюча [[Харченко Лідія Федорівна|Л. Ф. Харченко]] в кожній схвильованій оповідці про той чи інший експонат намагається якнайреальніше описати картини минулого, щоб молодь не тільки уявила, а й відчула небайдужим серцем тісну спорідненість зі своїми славними пращурами. Саме для цього й існують музеї, переконана Лідія Федорівна. Для цього півжиття віддала, відшукуючи найменші дрібнички духовної спадщини козарців, щоб по краплинці, фрагмент за фрагментом зібрати яскраву і правдиву мозаїку екскурсу в понад 450-літню героїчну історію рідного села. Про результати її старань, напевно, найкраще скажуть факти: на сьогодні козарський музей по праву вважається одним із кращих в районі. Нещодавно йому присвоєне звання народного. Зважаючи на нинішні соціально-економічні умови на селі, це справді найпочесніша нагорода за сили й енергію, безкінечне захоплення, які його засновниця вкладає в улюблену справу. | Щоразу, розповідаючи юним козарцям історію їх родоводу під час екскурсії по місцевому історико-краєзнавчому музею, його завідуюча [[Харченко Лідія Федорівна|Л. Ф. Харченко]] в кожній схвильованій оповідці про той чи інший експонат намагається якнайреальніше описати картини минулого, щоб молодь не тільки уявила, а й відчула небайдужим серцем тісну спорідненість зі своїми славними пращурами. Саме для цього й існують музеї, переконана Лідія Федорівна. Для цього півжиття віддала, відшукуючи найменші дрібнички духовної спадщини козарців, щоб по краплинці, фрагмент за фрагментом зібрати яскраву і правдиву мозаїку екскурсу в понад 450-літню героїчну історію рідного села. Про результати її старань, напевно, найкраще скажуть факти: на сьогодні козарський музей по праву вважається одним із кращих в районі. Нещодавно йому присвоєне звання народного. Зважаючи на нинішні соціально-економічні умови на селі, це справді найпочесніша нагорода за сили й енергію, безкінечне захоплення, які його засновниця вкладає в улюблену справу. | ||
| Рядок 14: | Рядок 18: | ||
Та й взагалі давно вже «просить» музей капітального ремонту. | Та й взагалі давно вже «просить» музей капітального ремонту. | ||
| − | Це найважче, коли є бажання, але немає можливості. Був час Л. Ф. Харченко щодня оббивала пороги різних інстанцій, аби втілити свої задуми в життя, забуваючи про час, працювала, працювала... Де й сили тоді бралися. Нині не те вже | + | Це найважче, коли є бажання, але немає можливості. Був час Л. Ф. Харченко щодня оббивала пороги різних інстанцій, аби втілити свої задуми в життя, забуваючи про час, працювала, працювала... Де й сили тоді бралися. Нині не те вже здоров'я, вік. Прийшла пора передавати свою справу наступнику. Та де ж його взяти — такого, щоб душу вкладав у свою працю. Просто не можна в нинішній скрутний час на цій ниві по-іншому — музей повинен розвиватися, і стрічати нові ювілеї, нових гостей, берегти відгомін подій і людей, говорити. Вічною мовою пам'яті, непідвладної часу і забуттю. |
[[Категорія:Козари]] | [[Категорія:Козари]] | ||
[[Категорія:Музеї]] | [[Категорія:Музеї]] | ||
Поточна версія на 16:48, 24 жовтня 2024
Козарський народний історико-краєзнавчий музей Носівської міської ради
Люди[ред. | ред. код]
- Адаменко Оксана — завідувачка.
Для цього й існують музеї[ред. | ред. код]
- Фрагмент із нарису Н. Калюжної «Музейна справа на Носівщині. Надія на небайдужих» у книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.
Щоразу, розповідаючи юним козарцям історію їх родоводу під час екскурсії по місцевому історико-краєзнавчому музею, його завідуюча Л. Ф. Харченко в кожній схвильованій оповідці про той чи інший експонат намагається якнайреальніше описати картини минулого, щоб молодь не тільки уявила, а й відчула небайдужим серцем тісну спорідненість зі своїми славними пращурами. Саме для цього й існують музеї, переконана Лідія Федорівна. Для цього півжиття віддала, відшукуючи найменші дрібнички духовної спадщини козарців, щоб по краплинці, фрагмент за фрагментом зібрати яскраву і правдиву мозаїку екскурсу в понад 450-літню героїчну історію рідного села. Про результати її старань, напевно, найкраще скажуть факти: на сьогодні козарський музей по праву вважається одним із кращих в районі. Нещодавно йому присвоєне звання народного. Зважаючи на нинішні соціально-економічні умови на селі, це справді найпочесніша нагорода за сили й енергію, безкінечне захоплення, які його засновниця вкладає в улюблену справу.
Життя не стоїть на місці, воно постійно удосконалюється, тому повинна розвиватися й музейна справа. На жаль, сьогодні в своїй глибинці музей практично застиг на місці — в невеличкому приміщенні кожен куток вже зайнятий експонатами, ряди яких хоч і повільно, але все ж поповнюються новими автобіографічними відомостями про видатних уродженців Козар. Все це — папір, котрий наші жителі бачили не один раз, а між тим на полиці пропадає унікальний відеофільм про козарську трагедію. Про апаратуру, щоб його показати мова навіть не йде, адже не в спромозі навіть придбати відповідний розчин для зберігання кіноплівки.
Та й взагалі давно вже «просить» музей капітального ремонту.
Це найважче, коли є бажання, але немає можливості. Був час Л. Ф. Харченко щодня оббивала пороги різних інстанцій, аби втілити свої задуми в життя, забуваючи про час, працювала, працювала... Де й сили тоді бралися. Нині не те вже здоров'я, вік. Прийшла пора передавати свою справу наступнику. Та де ж його взяти — такого, щоб душу вкладав у свою працю. Просто не можна в нинішній скрутний час на цій ниві по-іншому — музей повинен розвиватися, і стрічати нові ювілеї, нових гостей, берегти відгомін подій і людей, говорити. Вічною мовою пам'яті, непідвладної часу і забуттю.
