Пободайло Степан Данилович

Наказний гетьман Степан Пободайло

Степан Данилович Пободайло (інколи зустрічається написання прізвища як Подобайло, народився приблизно в 1600 в Носівці — помер 1654, Бихів) — український військовий діяч, чернігівський полковник (1651), наказний гетьман Лівобережної України (від 1652).

Гвардієць Адама Киселя, згодом — сподвижник Богдана Хмельницького, брав участь у ключових битвах Українсько-Польської війни.

Життєпис

Народився на рубежі XVI–XVII століть в містечку Носівка, що у Чернігівському воєводстві Речі Посполитої, походив з дрібної чернігівської шляхти. У 1630-х роках, після призначення носівським старостою Адама Киселя, зарахований до складу драгунів. Супроводжував Адама Киселя як член військової гвардії.

1648 року, після початку Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, Степан Пободайло перейшов у лави повстанців. Козацький полковник Мартин Небаба звернув увагу на досвідченого носівця і доручив йому командувати основною Чернігівською сотнею. 1649 року Мартин Небаба став полковником Чернігівського полку, а Степан Пободайло — сотником Чернігівської сотні.

1651 року належав до групи козацької старшини, яка сформувала опозицію до Білоцерківської угоди 1651 року, і, фактично, до самого гетьмана Богдана Хмельницького. 1654 року брав участь у переговорах з Московією у Переяславі.

1654 року загинув у війні за Велике князівство Литовське у битві під Старим Биховим.

Фундатор відбудови православного Троїцько-Іллінського монастиря у Чернігові, куди й привезли на поховання загиблого.

Родинні зв'язки

Син Василь був Стародубським сотником (1660).

Онуки Яким і Йосип. Писались не Пободайлами, а Василенками (за іменем свого батька), а також носили прізвисько Бідні. Брати отримали маєтність від чернігівського полковника Якова Лизогуба (1697), на яку отримали підтвердження від гетьмана Івана Скоропадського у 1712 році. Яким Василенко Бідний користувався гербом Янина та 1718 року згадується в чині значного військового товариша. Від них з братом походить рід Василенків-Бідних, пізніше отримали підтвердження дворянського титулу від російського уряду.

Пободайло (Подобайло) Степан

Нарис Анатолія Буняка в книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.

Сумно було в один із серпневих днів 1654 року. Невесело повертався в столицю Сіверщини наказний гетьман Задніпров'я полковник Чернігівського полку Степан Пободайло. Не вигуками "Слава!" зустрічали свого земляка жителі Чернігова, а розпачем і сльозами. Домовину з пошматованим тілом полковника заносили до Троїцько-Іллінського монастиря сивоусі козаки-побратими.

Народився Степан Пободайло на рубежі XVI—XVII століть в селянській родині містечка Носівки. Це був час, коли український народ розпочав боротьбу за свою незалежність. Косинський, Наливайко, Жмайло, Острянин, Гуня, Скидан і десятки інших ватажків намагались підняти народні козацькі повстання проти Речі Посполитої.

У 1630-х роках у Носівку прибув новий шляхтич Адам Кисіль. Він походив з українського знатного роду, мав вищу юридичну освіту. Польський король подарував йому Носівське староство за хоробрість у війні проти Московії. Староста набрав молодих сильних хлопців у загін драгун. Степан також був зарахований до його складу. Цей військовий підрозділ супроводжував старосту у його поїздках по Речі Посполитій.

1637 року трапилась подія, що сколихнула Носівку. В цьому році у Носівському та Остерському староствах повстали козаки і селяни, їх очолили ватажки Носко і Мурко. Повстанці вигнали польську шляхту і рушили на південь, де приєдналися до загонів Павлюка і Острянина. Ровесники Пободайла піднялися на боротьбу за волю і православну віру. А він продовжував служити Адаму Киселю. Адже носівський староста не був ворогом українського народу. Кисіль був православним українцем, певний час виконував обов'язки комісара реєстрового козацького війська, захищав православ'я у Сеймі. Він постійно говорив підлеглим, що потрібно відстоювати свої права виключно законними засобами.

Але польська шляхта ніколи на закони не зважала. Наприклад, у 1645 році до Носівської фортеці вдерся польський полковник Душинський з жовнірами. Поляки не довіряли Киселю і вважали його зрадником. Тому Душинський поводився у володіннях А. Киселя дуже свавільно. Жовніри зламали фортечну браму і почали грабувати Носівку. Вони примушували міщан продавати майно і купувати їм горілку та пиво. Тих, хто намагався відстояти свою гідність, польські жовніри жорстоко били. Полковник захопив збіжжя, що належало носівському старості, і вивіз до свого маєтку. А. Кисіль подав позови до суду, скаржився на розбій Душинського. Та все це було марним. Закони не захищали навіть українського шляхтича. І, можливо, саме тоді С. Пободайло вирішив при нагоді виступити проти ворогів свого народу.

Така нагода трапилась через три роки. 1648 року розпочалась нова козацька війна, яка увійшла в історію під назвою Визвольної війни українського народу. Козаки вручили гетьманську булаву Богдану Хмельницькому. Новий гетьман розіслав козацькі загони по всій Україні. Прибув такий загін запорожців і на південь Чернігівщини. Міщани і селяни Носівки масово покозачились і влились у військо Б. Хмельницького. У червні 1648 року 15 тисяч селян Лівобережної України об'єдналися в козацькі загони і рушили визволяти міста.

У 1648 році розійшлись шляхи А. Киселя і С. Пободайла. Перший став на бік Польщі, другий перейшов до повстанців і показав себе досвідченим, сміливим вояком. Козацький ватажок М. Небаба відразу звернув увагу на хороброго носівчанина і доручив йому командувати сотнею. У реєстрі війська Запорізького за 1649 рік М. Небаба був записаний полковником Чернігівського полку, а С. Пободайло — його помічником.

У цьому році Б. Хмельницький доручив козакам Чернігівського полку обороняти північні кордони України. Певний час литовський князь Я. Радзивілл не наважувався рушати на Україну. Але влітку 1649 року він вдався до активних воєнних дій і пішов на Київ. У червні Б. Хмельницький призначив Пободайла наказним полковником Чернігівського полку і дав йому наказ іти на допомогу київському полковнику Кричевському.

Протягом двох місяців (червень-липень) у районі Чечерська, Річиці точилися запеклі бої. 21 липня 1649 року відбулась вирішальна битва біля міста Лоєва. Дорогою ціною козакам вдалося зупинити наступ Радзивілла. Смертю хоробрих загинув полковник Кричевський. Литовське військо понесло настільки серйозні втрати, настільки було ослаблене битвою під Лоєвим, що Радзивілл відмовився від дальшого походу на Україну. Пободайло ж дав наказ козакам відступити. Наприкінці липня й Радзивілл відвів своє військо до Річиці. Кричевський та Пободайло унеможливили допомогу Яну II Казиміру з боку литовського князя, чим сприяли перемозі Б. Хмельницького у воєнній кампанії 1649 року.

Наступного року Чернігівський полк під командуванням Небаби і Пободайла брав участь у молдавському поході українських військ. Похід виявився успішним — козаки здобули декілька перемог. Молдавський господар Лупул уклав союз з Україною.

1651 рік приніс Пободайлу багато прикрощів. Б.Хмельницький дав наказ чернігівцям нейтралізувати литовське військо і стримувати Радзивілла у Білорусії. Туди направлялись невеликі загони козаків, які поповнювались місцевими жителями. Ці партизанські загони відволікали основні сили литовського князя. Вже наприкінці лютого до Чернігова підійшли майже всі сотні Чернігівського і Ніжинського полків. Ось як про це писав польський жовнір: "Чернігівці думають сильно боронитися, коли наше (польське) військо наступить, але тільки замкнувшись у місті: "ставити поля" не хочуть. В місті поживою і порохом досить забезпечені, обережність велика, але в місті козаки не сидять: найбільше їх над Дніпром на перевозах і шляхах усяких".

Козаки сподівалися, що Радзивілл все ж таки не перейде кордон і буде дотримуватись нейтралітету. Однак литовські війська часто вдавались до провокацій на покордонні. Так, гомельський гарнізон напав на містечко Яриловичі і вирізав всіх жителів. Це змусило Небабу і Пободайла покарати вбивць. 4 червня 1651 року близько 8 тисяч козаків зробили вилазку проти литовського гарнізону в Гомелі. Пободайло особисто відправив козаків з Чернігова. Небаба пояснював цю акцію, як каральну експедицію за напад литовців на Яриловичі.

Для того, щоб заспокоїти Радзивілла, в його ставку 13 червня прибув С. Пободайло. Замісник Чернігівського полковника мав утримати литовського князя від походу на Україну. На жаль, переговори не дали бажаних результатів. Радзивілл наказав затримати козацьку місію на декілька тижнів у литовському таборі. А сам таємно рушив з військами на Сіверщину проти Небаби. Пободайло повернувся до Чернігова занадто пізно і не встиг попередити козаків про плани Радзивілла. Литовський князь використав фактор несподіваності і напав на підрозділи Чернігівського та Ніжинського полків. 26 червня 1651 року в запеклому бою біля с. Ріпок козаки зазнали поразки. В цьому бою загинув і полковник М. Небаба. Ось як ці події описав М. Грушевський: "Мірский без труду розгромив козацьку чату, що стояла на переправі, і та, прибігши, дала знати Небабі, що польський відділ не дуже великий перейшов Дніпро. Небаба, не підозріваючи, що Радзівілл сам буде там — бо ж іще не вернули посли від нього, і можна було думати, що він далі займає становище нейтральне: веде переговори, без ніякої обережності рушив з Чернігова і напав на полк Мірского. Непомічений ним Радзівілл тим часом переправлявся через Дніпро і, обійшовши його під час битви, вдарив збоку з своєю кіннотою. Небаба "неуважний полковник", як його зве Самовидець, попав у таку сутичку, що з неї не вийшов. Оправдав своє прізвище: бився в-руч, затятий в праву руку, боронився лівою і не піддавшись живим зарубаний був на місці".

Залишки козацьких загонів привів до Чернігова ніжинський полковник Сухиня. У цей час до Чернігова прибув звільнений з-під варти Пободайло. Відразу козаки Чернігова обрали його своїм полковником. С. Пободайло підтягнув до Чернігова свіжі сили і зміцнив оборону міста. Радзивілл після декількох невдалих спроб захопити Чернігів відвів свої війська до Любеча.

Тяжким був 1651 рік і для Богдана Хмельницького. Після зради татар і поразки під Берестечком він був змушений підписати принизливу Білоцерківську угоду. У січні-лютому 1652 року на Чернігівщину вступило 16-тисячне польсько-шляхетське військо. Б. Хмельницький, щоб не загострювати відносин з урядом Речі Посполитої, наказав полковнику Пободайлу не чинити опору. Лише на території трьох козацьких полків, що ліквідовувалися (Чернігівського, Ніжинського та Прилуцького), 100 тисяч козаків мали стати підданими польських панів.

Б. Хмельницький призначив чернігівського полковника наказним гетьманом Сіверщини. С. Пободайло, незважаючи на нове призначення, поставився вкрай негативно до умов Білоцерківського договору. В одному з листів він попереджував шляхтичів, щоб вони не чинили ніяких образ козакам: "паны наезжают на местности своих подданых, но особо предупреждаю, чтобы козакам моему товариществу, не было от вас ни малейших обид и притеснений".

Адам Кисіль спробував відновити право власності на Носівське староство і послав туди урядовця Лугу. Козаки не побажали повертатись в підданство Польщі і піднялись на повстання. Слугу А. Киселя було вбито в с. Кобижчі. За наказом Киселя ніжинський полковник заарештував кількох повстанців. Жителі староства і козаки звернулися за допомогою до свого земляка — наказного гетьмана Сіверщини. С. Пободайло взяв заарештованих під свій захист. Він склав прохання на ім'я гетьмана і поїхав до Б. Хмельницького в Чигирин.

Такий перебіг подій не влаштовував Адама Киселя. І він написав листа Богдану Хмельницькому з вимогою покарати повстанців і чернігівського полковника. Кисіль сподівався, що Хмельницький заарештує Пободайла і пошле каральні загони на Лівобережжя. Гетьман прислав Киселю обнадійливе повідомлення. Про це київський воєвода (Адам Кисіль) поспішив поінформувати М. Потоцького: "Переважили мої заходи скриті махінації Пободайла, котрі я доніс п. гетьманові запорізькому. Сьогодні повернув мій посланець з Чигирина. Пободайла за шию взято. За Дніпро суворі універсали розіслано... І зараз визначено чотири що головніші полки, аби були готові рушити з гетьманом на погамуванне бунтів..." М. Потоцький висловлювався ще агресивніше: "На Задніпров'ю насмілилися вбити слугу п. воєводи київського, але і ті розрухи вже втихомирилися і злочинці того вбивства за наказом Хмельницького одні під меч інші на шибенницю призначені. А головного привидцю того задніпрянського бунту Пободайла, що під Любечем був і тепер вислав посольство, взято до в'язниці, і нема надії, аби звідти живий мав вийти".

Подібні плітки розповсюджували в Чигирині для того, щоб заспокоїти Польщу. Звичайно, гетьман війська запорізького не збирався страчувати чернігівського полковника. Пободайло відбув з Чигирина з розпорядженням не загострювати обстановку на Лівобережжі. Наказний гетьман Задніпров'я не поспішав ліквідовувати козацькі полки. Він лише дав наказ козакам не чинити опору тим шляхтичам, які поверталися в колишні володіння. До Седнева повернувся урядник шляхтича Паца, до Мени прибув представник Киселя, до Сосниці — слуга шляхтича Пісочинського та ін.

Пободайло не складав нового реєстру і не посилав реєстровців з Лівобережної України до Київського воєводства, як того вимагали умови Білоцерківського договору. Одночасно Пободайло займався і господарськими питаннями. Він дбав про духовність підлеглих. Всі власні заощадження Чернігівський полковник віддав на відбудову Троїцько-Іллінського монастиря, зруйнованого ще монголо-татарами. Він був однією з найпомітніших постатей Богданових полковників. Тому Б. Хмельницький призначив С. Пободайла наказним гетьманом усього Задніпров'я.

У 1653 році Чернігівський полк ніс сторожову службу на півночі Лівобережної України. Пободайло забезпечував мирну працю селян і міщан.

Після підписання договору про союз України з Росією у війні проти Речі Посполитої Б. Хмельницький поновив воєнні дії. У 1654 році він дав наказ С. Пободайлу рушити на південь Білорусії. Загальне керівництво білоруським походом на цей раз здійснював наказний гетьман І. Золотаренко. Українська старшина, незважаючи на гнів російського керівництва, вводила у визволених містах і селах Білорусії козацькі звичаї та устрій.

Досить довго козаки здійснювали облогу Гомеля. Ось як про це писав Самовидець: "И там заставши жолніров литовских немалую купу, Гомель осадил, под которым немалій час стоял, не могучи оных узяты... видачи жолнірове, же юне трудно отседітися, здали Гомель Золотаренкові котрій осадивши своими людми, потягнул под Бихов, городы приворачуючи собі".

Взявши Гомель, Чернігівський та Ніжинський полки підійшли до Старого Бихова. С. Пободайло повів козаків на штурм добре укріпленої фортеці. Це була остання битва легендарного полковника.

За свідченням очевидців, Б. Хмельницький тяжко переживав втрату свого вірного соратника. Як і заповідав Пободайло, Троїцько-Іллінський монастир став останнім притулком для січеного шаблями тіла чернігівського полковника.

Син Степана Даниловича Пободайла – Василь, став сотником (можливо Чернігівським) і за родовою легендою був дуже бідним. Тому його сини Яким та Іосиф отримали прізвище Бідні-Василенки. Їхні нащадки проживали в Сосницькому повіті. Виборні козаки Микита і Федір Бідні володіли хутором із 5 хат поблизу містечка Смілого.

А. Буняк, м. Носівка

Посилання

1. https://uk.wikipedia.org/wiki/Пободайло_Степан_Данилович
2. Мицик Ю. А. Подобайло (Пободайло) Стефан Данилович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 308. — 520 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1142-7.