Козацька доба в історії села

Козацька доба в історії села

Розділ книги Людмили Корженко «Козари: шлях через століття» – Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2024. – 136 с. ISBN 978-617-640-642-6

Перша письмова згадка про Козари відноситься до 1550 року. Свідчить про це й карта Остерського повіту, до якого тоді й належало село разом з багатьма іншими, включаючи Носівку та Ніжин.

1550 року король Речі Посполитої дарує землі навколо Козар так званому Єльцу, який проживає в повітовому місті Острі, а землі віддає двом арендаторам. А ті, в свою чергу, теж передають їх в користування іншим, маючи свій зиск. Судячи з архівних даних, Козари в цей час невеликі, хоча мова вже йде про Старі і Нові Козари. А це наштовхує на думку, що, очевидно, село все-таки розширюється, і поряд зі старим поселенням з'являється нове, з правого боку річки.

На карті чітко бачимо границі Остерського повіту, який розкинувся тоді на великій території.

Річка Остер була ніби рубежем не тільки самого повіту, а й державним кордоном між Московією і Річчю Посполитою. Знаходячись поблизу містечка Носівка, в 14 столітті разом з ним село було захоплене литовськими феодалами і ввійшло до Київського князівства, а з 1471 року – до Київського воєводства, як один з форпостів Великого князівства Литовського. Після Люблінської унії 1569 року – в складі Польщі.

В першій половині 17ст. Козари, як і Носівка та Кобижча, належали Адаму Григоровичу Киселю (1600-1653), що був однією з найяскравіших і водночас найсуперечливіших постатей української історії 17ст. Народився на Волині, там же помер, де був і похований в збудованому ним храмі в селі, яке дісталось йому у спадок, як єдине. Цікаво, що наприкінці життя до його володінь були долучені, як подарунки від польських королів, а також як куплені власним коштом, ще 64(!) села і містечка. Козари були подаровані Киселю королем в 1630 році за хоробрість і військовий хист в боротьбі з ворогами Речі Посполитої. Його опонентом в різного роду переговорах з Гетьманщиною з 1648 року виступав Богдан Хмельницький, тобто саме Адаму Киселю король доручав знаходити з гетьманом ті чи інші домовленості. Але інколи польська шляхта ігнорувала навіть накази короля щодо шляхів вирішення певних питань, і тоді Адам Григорович опинявся між двох вогнів. Не дивно, що його ім'я було маловідомим протягом трьох століть, а за свідченнями істориків з м. Мени, його розкішний замок був там зруйнований, коли Московія стала міцно триматись на Сіверських землях.

Певний час він проживав у Чернігові, займаючи досить значні управлінські посади: 1639 рік – чернігівський каштелян, 1641 рік – сенатор. З 1646-го – київський каштелян, а з 1651 го – київський воєвода. Цікаво, що в цей період від нього у спадок залишився досить розкішний замок поблизу Мени, що складався з палацу, господарських будівель, системи захисних споруд. Був оточений р. Меною і ровами з водою. На валах стояв дубовий частокіл з п'ятьма глухими баштами по кутах, шоста височіла над воротами проти мосту через ставок. Мав маєток і поблизу Прилук, в селі Дідівці. На жаль, ті будівлі не збереглися, хоча в Дідівцях нащадками Адама Григоровича на місці замку в 19-ому ст. був побудований невеликий палац, що багато років слугував місцем відпочинку для кількох поколінь Киселів. Тут проживав і творив певний час Микола Костомаров, що волею долі поріднився з даним родом. Але, на превеликий жаль, в Козарах чи поблизу маєтків в Адама Киселя чи його нащадків не було.

Будучи державним діячем Речі Посполитої, спочатку прик ладав зусиль, аби зберегти та розширити суб'єктність «народу руського» в Речі Посполитій, а далі – стримати її сповзання у вир війни. Помер незадовго перед тим, як козацькі вожді вирішили остаточно розірвати із залежністю від Республіки. 1 травня 1653 року Адам Кисіль склав тестамент (латинський аналог слова «заповіт»), оригінал якого, засвідчений особистим підписом та великою печаткою з особовим гербом воєводи – намет під хрестом, виявлений недавно.

Будучи представником влади Речі Посполитої, воєводою, великим землевласником Адам Кисіль вимушений 1645 року подати в суд скаргу на полковника Душинського, який разом зі своїми підлеглими в Козарах, Кобижці та Носівці, які йому належали, вели себе надзвичайно зухвало по відношенню до місцевих жителів, приміняли фізичне насилля і , сучасною мовою, прямий рекет, вимагаючи кожного дня приносити їм їжу й алкоголь, або відкупитись величезною сумою грошей. Як бачимо, не тільки простий український народ страждав від сваволі польської шляхти, але й представники вітчизняної верхівки не були позбавлені цього. Навіть ті, що служили польському королю на високих посадах.

Сам текст заповіту нам, звичайно, зрозуміти досить важко, адже написаний він державною мовою Речі Посполитої, у складі якої знаходи лось Києвське воєводство, але рік написання бачимо досить чітко – 1653.

До підписання Переяславської угоди залишається один рік. 1933 року в Києві були видані «Переписні книги 1666 року». Досить цікавим є те, що наше село тоді називалось «город Козар», на відміну від сіл «Ржавец» та Адамівка. І тому жителі його відносились до «мещан», причому «трех статей», тобто рангів, хоча більшість з них займались сільським господарством. На той період в Козарах на річці Остер діє кілька млинів, що належать «мещанам» Масейченку, Руденку, вдові Глущисі та козаку Антону Киселенку. Війтом був Микифор Федоров. Серед прізвищ жителів є Пускаленко, Стаценко, Демиденко, Дем'яненко, Гузей, Горбач, Сумка, Дем'яненко, Борздий. Як бачимо, є такі, що збереглись і до наших днів, хоч і дещо видозмінені. Всі платили «оброки» відповідно до своїх статків в полковому на той час місті Ніжині.

В першій половині 17 століття село знаходилось в складі Носівської сотні Ніжинського, а з 1667 – Київського полку. Говорячи про даний час неможливо оминути увагою славетні постаті. Це був період так званої Руїни, коли перемоги козацького війська під проводом славетного гетьмана Богдана Хмельницького над польською шляхтою, що вчиняла наругу і самоуправство над українцями в своїх володіннях, змінилась утисками з боку московії, з якою ніби то Хмельницький підписав договір про об'єднання, якого не бачив ніхто в майбутньому, і за який в радянську добу гетьмана вважали найрозумнішим правителем України, а останні десятиліття – мало не зрадником українського народу, не дивлячись на його військові і політичні здобутки. Звичайно, була письмова угода про співпрацю, зде більш у військових справах козацького і російського військ. Але після смерті Хмельницького Московія часто ігнорує свої домов леності щодо прав Козацької держави. Та подібні угоди підписувались і з іншими країнами також в певні періоди правління гетьмана. І хто може знати напевно, якою могла би бути доля України, якби Богдан ще зміг якийсь час держати булаву і три матись в сідлі так же впевнено. Але в славетного гетьмана, уже далеко не молодого чоловіка, були досить серйозні проблеми в житті. Можливо, це все і завадило Хмельницькому втілити в життя свої задуми щодо незалежності і самостійності України.

Як і правителі переважної більшості європейських країн, Богдан планував передати керівництво старшому синові, Тимошу, що від батька перейняв всі якості, необхідні майбутньому гетьману. Але той загинув на полі бою, захищаючи інтереси свого тестя, молдавського правителя. Молодшому синові, Юрасю, після смерті батька в 1657 році тримати булаву було досить проблематично – ні вік (16 років), ні брак досвіду і відповідних лідерських якостей цього не дозволяли. Тимчасово обраний на найвищу посаду найближчий і найдосвідченіший з оточення Хмельницького Іван Виговський, відомий проведенням блискучої військової операції під Конотопом 1659 року, коли численні московитські війська змушені були відступити. Можливо, він зумів би зберегти і примножити здобутки славного Богдана, та, досягши свого повноліття, Юрій Хмельницький булаву все-таки отримав, і це, звичайно, не дало ніяких позитивних результатів, скоріше – навпаки. Суперечки й серйозні розходження в інтересах козацької старшини поглиблювали в країні кризу, а саме цим уміло користувалась московитська верхівка, яка не вважала за необхідне виконувати свої домовленості в Переяславі. Згадаймо хоча б Чорну Раду в Ніжині 1663 року, що закінчилась досить трагічно: новообраний гетьман Лівобережної України Брюховецький розправився з опонентом Сомком та його прибічниками не без участі в цьому довгоруких московитських воєначальників. Рикошетом цих подій прокотились по Україні козацькі повстання, що ослабляли козацьку державу і дозволяли московитам все міцніше укріплюватись на нашій землі. Та й сам Брюховецький протримав гетьманську булаву лише два роки і був вбитий козаками. Намагання нового гетьмана, Петра Дорошенка, об'єднати під своїм керівництвом Правобережну і Лівобережну Україну закінчилось черговим приходом великого московського війська з послідуючою тривалою облогою Чигирина, тодішньої гетьманської столиці, і ув'язненням самого Дорошенка на В'ятці, де й закінчив свої дні шанований в народі гетьман, що не зміг підняти Україну з тодішньої Руїни. А взагалі-то пісню про цього гетьмана пам'ятаю ще з дитинства : «…Попереду, попереду Дорошенко, веде своє військо, військо Запорізьке хорошенько…» Її знали і співали, була навіть застільною. А чи могли ті, що виконували її тоді, детально знати про наміри й досягнення Дорошенка, залишається для нас загадкою.

Як уже зазначалося, в 17ст. Козари в складі Носівської сотні належать до Ніжинського, а з 1667року - Київського полку. На карті французького вченого Боплана зображені лише немалі населені пункти, і чітко видно назву «Козар» між Козельцем і Носівкою на річці Остер.

З 1687 року гетьманом України був обраний Іван Мазепа – людина досить освічена. Ще за порадою Богдана Хмель ницького батько молодого хороброго козака Івана, що неодноразово проявляв кмітливість і хоробрість, віддав сина на навчання до Голландії, а потім довгий час Мазепа був на службі в польського короля Яна Казимира. Пізніше став служити в гетьмана Дорошенка.

Двадцять років Мазепа тримав гетьманську булаву, маючи європейську освіту, великий досвід в дипломатичній сфері, неабияку хоробрість. З ним рахувались і європейські, і московитські правителі. Цар Петро І, хоч і терпів в Україні окремого гетьмана, але намагався якомога більше обмежувати його права, вимагаючи, щоб козаки воювали разом з його військом проти Польщі, Швеції і татар. А потім ще й залучав до важких робіт на будівництві нової столиці своєї держави – Петербурга. А в Україні в той час було ледве кілька тисяч козаків коло гетьмана, а по всіх містах і селах стояли московитські солдати. Козацтво і весь народ стали нарікати на гетьмана, що він цареві аж занадто послушний. Мазепа ж розумів, що самостійно не здатен виступити проти царя і ждав слушної години, покладаючи надії на війну Московії зі Швецією. Довірившись обіцянкам надійного партнера, шведського короля Карла ХІІ, гетьман вступає з ним в змову… І ми всі чудово знаємо, чим це все закінчилось завдяки зрадникам. В листопаді 1708 року за наказом царя орда московитів під проводом Меншикова надзвичайно жорстоко розправилася не тільки з прибічниками Мазепи, що тримали облогу гетьманської столиці, а й з усіма жителями Батурина, включно з немічними, жінками, дітьми. В генах далеких предків теперішніх рашистів бажання убивати беззахисних, мабуть, міцно тримається вже більше трьох століть.

Це була перша з найтрагічніших подій в Україні 18 століття. Далі – закріпачення на ціле століття українського селянства, діяльність так званої «тайної експедиції» – далекого пращура енкаведе в Україні, а закінчилось все повним руйнуванням Запорізької Січі.

Кінець 18-го – початок 19-го століття вносить і свої корективи в питання кількості населення в Козарах, зокрема дорослого, яке в своїй переважній більшості є прихожанами Покровської церкви. Думаю, на той час це були жителі Козар, Іржавця та ближніх хуторів. На середину і під кінець 18ст. – їх близько тисячі, а в 1810 році – майже вдвічі менше. Це пов'язано скоріш за все з тим, що кріпосне право надало можливість поміщикам користуватись селянами, як своєю власністю, продаючи, переселяючи, даруючи їх на свій розсуд. Можливо, частина кріпосних була переселена на південь, в так звані «потьомкінські села». Не виключено, що певний процент чоловічого населення, мобілізований на російсько-турецьку війну, якщо і залишився живим після, то на чверть століття був відірваний від сім'ї і батьківщини. Це вносило свої корективи в подальшу демографічну ситуацію. Якщо до 1830-го року число дорослих чоловіків і жінок було приблизно однаковим, то в 1850-му жінок більше: 333 особи жіночого на 283 чоловічого населення. Тобто, відбувається певний занепад.

Ну і трохи про Мазепу й Козари. В 50-х роках минулого століття з моїм дідом по матері, жителем Іржавця, Супруном Іваном Корнійовичом, стався один цікавий випадок. Під час заготівлі сіна в лісі він побачив кількох чоловік, явно не сільських. Вони представилися, як столична наукова археологічна експедиція, що досліджує шлях Карла ХІІ після його поразки в Полтавській битві, і поставили йому кілька запитань стосовно місцевості. Дід, маючи лиш початкову освіту, був трохи здивований, що саме цією дорогою міг проходити шведський король. Про це я дізналась через багато років, десь наприкінці 80-х. Про Мазепу ще й тоді говорити було не прийнято. І вже значно пізніше зробила припущення, що то проводились пошуки саме скарбів гетьмана.

Якщо ви уважно прочитали оригінальний витяг з документу 19-го століття, то можете побачити, що назва села вже була написана, як «Козарград». Випадково це чи ні, але ще й тоді село називали «містечком». І, мабуть, звернули увагу, що прихожанами Козарської Покровської церкви,побудованої в 1721 році, були жителі Іржавця та Адамівки. І, можливо, серед них була дівчинка Наталка з Адамівки, яку пізніше посватав парубок Григорій з Лемешів, а потім одружився з нею. Разом подружжя виростили доньку і двох синів, які, завдячуючи своїм талантам, стали відомі всьому світові: молодший, схильний до наук, як останній гетьман України, і старший, що мав прекрасний голос, як законний чоловік імператриці Єлизавети. Ну, їх імена вам добре знайомі – Олексій і Кирило Розумовські. В часи правління Єлизавети, в 1750році гетьманом України було обрано Кирила Розумовського, що мав не просто блискучу європейську освіту, а й досвід роботи головою Академії Наук в Петербурзі. Період правління цього гетьмана був відзначений початком наведення в Україні ладу на європейський взірець і відміною діяльності «тайної експедиції», побудовою розкішного палацу в Батурині. Та тривало це лише 14 років – невдовзі після смерті Єлизавети, організувавши змову та вбивши свого чоловіка Петра ІІ, до влади приходить та, що скасувала гетьманство, зруйнувала Січ, зробила селян кріпаками, поневолила Україну остаточно.

Наталія Дем'янівна Розумовська (1690–1762) народилась в с. Адамівка. В поважному віці про живала в Козельці, де й похована в соборі Різдва Богородиці, що був побу дований в середині 18 ст., і на будівництво якого жер твувала власні кошти. Оскільки в період її дитинства жителі Адамівки та Іржавця були прихоанами Козарської Покровської церкви в 17 поч. 18ст, маленька Наталочка з батьками могла відвідувати Козарський храм і, цілком можливо, охрещена була саме там.

Мабуть, дуже щиро молилась і просила в Бога захисту й підтримки Наталя, бо її дітям, синам звичайного сільського козака, судилась досить незвична для простих людей доля.

Донька Розумів була заміжньою за полковником, в своєму володінні вони мали хутір Покорщину, тепер околиця Козельця.

Як же всі ті події відобразились на житті Козар? Найважливіша – частина жителів села стає повністю підневільною. У 18 столітті переважна більшість земель і лісів навколо села, як і самі кріпосні, належить Безбородькам, зокрема Іллі Андрійовичу.

І ще один цікавий факт, що стає нам відомим з переписів 1740-1748 рр. На той період в Ніжинському полку, до якого тоді належали Козари в складі Носівської сотні, було 270 шкіл. Для порівняння : в Прилуцькому – 69, в Чернігівському – 154. І це свідчить не лише про кількість території, а й увагу керівництва полку до освіти населення. Можливо, це було пов'язано з порівняно переважною більшістю козаків і міщан. Та скоро картина змінюється кардинально: навіщо освіта кріпакам?

Катерина ІІ була хоч і жорстокою, але доволі розумною правителькою. Саме тому сприяла створенню умов для того, щоб частина колишньої козацької старшини, що мала гарну освіту і потужний практичний досвід управлінської діяльності, була залучена до роботи на благо російської імперії. Саме до таких належали представники родини Безбородьків, предок яких був козаком у війську Богдана Хмельницького. Його нащадок, Андрій Безбородько, працював генеральним писарем при гетьмані у місті Глухові. Саме там в 1747 році народився його син Олександр, який отримав освіту в Києві, а кар'єру почав у канцелярії генерал-губернатора Малоросії П. Румянцева. В 1768 році призначений командувачем Ніжинського полку, з 1775-го року – особистий секретар Катерини ІІ. В 1784 році обіймає посаду віце-канцлера і отримує графський титул. Завідує всіма дипломатичними справами при дворі, імператриця цінує його розум і досвід, що виражається в різноманітних нагородах. З 1797 року О. А. Безбородько – сенатор, канцлер вже при імператорі Павлу І, який, як відомо, дуже упереджено відносився до всіх з оточення своєї матері, але теж зумів належно оцінити працю сенатора, подарувавши титул князя, багатотисячні земельні угіддя і близько десяти тисяч кріпосних. Князь цим користувався лише два роки, оскільки помер в 1799 р. А для України Олександр Андрійович зробив дві надзвичайно важливі речі: написав «Короткий літопис Малоросії» і профінансував будівництво одного з найперших вищих навчальних закладів України – Гімназію вищих наук в Ніжині. Звичайно, Гімназія вже була збудована і відкрита після смерті Олександра Андрійовича, 1820р., але кошти на будівництво по заповіту були перераховані Іллею Андрійовичем із братового спадку. Сам Ілля Андрійович теж не дожив до відкриття навчального закладу. Та заповів передавати майбутній Гімназії прибуток від власних маєтків у Вертіївці та Носівці (напевно, сюди входили і Козари) в сумі 15000 крб. щорічно.

Згадок про те, що Ілля Андрійович бував у Козарах, в письмових джерелах знайти не вдалось. Навіть достеменно невідомо, чи бував він особисто в Ніжині, як і його онук Олександр Григорович Кушелев-Безбородько (1800-1855рр.), який опікувався будівництвом, відкриттям і забезпеченням Ніжинського вищого навчального закладу всім необхідним, а також неодноразово дарував книги, картини, оплачував роботу майстрів-оздоблювальників та турбувався про те, щоб гімназія стала ліцеєм, який би міг рівнятись з університетом. І саме це сталося в 1832 році.