Відмінності між версіями «Будлянська Дарія Пименівна»
м (Заміна тексту — «’» на «'») |
|||
(Не показані 3 проміжні версії цього користувача) | |||
Рядок 8: | Рядок 8: | ||
Мати – Будлянська Анастасія, домогосподарка. | Мати – Будлянська Анастасія, домогосподарка. | ||
− | У період створення колгоспу в с. Держанівка батька вбили так звані активісти, землю, худобу й хату відібрали, а Анастасію з двома дітьми викинули на вулицю. Дочка Даша змогла закінчити лише | + | У період створення колгоспу в с. Держанівка батька вбили так звані активісти, землю, худобу й хату відібрали, а Анастасію з двома дітьми викинули на вулицю. Дочка Даша змогла закінчити лише п'ять класів і мати забрала її до себе в рольничу ланку – треба було викупити в колгоспу власну хату. |
Уже в 15 літ Дашу Будлянську куткові жінки обрали своєю ланковою. Ланка завжди була кращою в колгоспі (стахановською). | Уже в 15 літ Дашу Будлянську куткові жінки обрали своєю ланковою. Ланка завжди була кращою в колгоспі (стахановською). | ||
Рядок 16: | Рядок 16: | ||
Дарія Пименівна прожила довге, хоч і важке життя (померла 19 травня 2013 року у віці 93 роки). Не лише в селі, а й далеко за його межами бабусю Дашу знали як народну цілительку. На її могилу й досі приїжджають вдячні люди, яким вона подарувала друге життя. | Дарія Пименівна прожила довге, хоч і важке життя (померла 19 травня 2013 року у віці 93 роки). Не лише в селі, а й далеко за його межами бабусю Дашу знали як народну цілительку. На її могилу й досі приїжджають вдячні люди, яким вона подарувала друге життя. | ||
− | + | == Десять років без матері == | |
+ | : ''Джерело: {{Cite web | url = https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1916226055419442&id=100010961975123 | title = Десять років без матері... | publisher = | author = [[Будлянський Микола Георгійович|Микола Будлянський]] | date = 19 травня 2023}}'' | ||
+ | Смерть матері несподівана і страшна. | ||
+ | |||
+ | Хилилося до вечора. Стояв навколішки біля ліжка, на якому лежала навіки впокоєна ненька. А ще ж вранці як не важко було, та сама вдягнулася і вийшла у двір. Травень навкіл розлив таку теплінь, що й літо позаздрило б. Одцвітав сад, як і вчора бігла на город стежка, де вже зеленіли картопля і кукурудза. Усе було, як і раніше. Хоча ні. Порожніло ластів'яне гніздо під дахом. | ||
− | + | – Бач, – звернула увагу ненька. – Ластівки так і не діждалися. | |
+ | |||
+ | – Мабуть, по дорозі в біду потрапила, – зауважив я. | ||
+ | |||
+ | – Еге ж, – важко сіла на стільчик. І помовчавши: – Ластівки не повертаються у той двір, де смерть ходить. | ||
+ | |||
+ | – Я не хочу цього чути, мамо! – не сказав – вигукнув. – Ви ще житимете. | ||
+ | |||
+ | – А кому ж не хочеться жити, – голос матері ось-ось зламається, стільки в ньому переболеного болю. – Небо сьогодні так низько, аж очі сліпить. Голубе, як було колись, колись… Як ми після війни з ланкою під заступець картоплю садили. Пора мені туди, – підняла вгору вказівний палець. – Уже ангел і драбину поставив, – спробувала пожартувати. | ||
+ | |||
+ | …Стояв навколішки біля ліжка і вже подумки розмовляв із ненькою. А вона така ж, як і вранці, навіть посмішка не зійшла з вуст. Лише очі заплющені. Навіки. Нараз так серце стиснулося: відтепер я сам у цьому світі. | ||
+ | |||
+ | Тоді на календарі було 19 травня 2013 рік. | ||
+ | |||
+ | Побував у селі. Знали б, мамо, як важко мені навіть хвіртку прочинити, а ще важче ступити на стежку до хати. І так щоразу. Продав би все. Та не можу. Це наше родове гніздечко. Та й мати просила навідуватися. Ось і цьогорік весна запізнилася, недавно лише город посадили. Зате розкішно цвіте сад, ліс на очах росте, квіти палахкотять. | ||
+ | |||
+ | Десять років, а як учора… Зболена пам'ять тримає кожну деталь, кожну мить. Знову защеміла душа. А в сусідньому дворі на розлогій старій груші-дичці аж захлинається піснею соловейко. | ||
+ | |||
+ | Життя продовжується… Треба жити! | ||
[[Категорія:Уродженці Держанівки]] | [[Категорія:Уродженці Держанівки]] | ||
[[Категорія:Народні цілителі]] | [[Категорія:Народні цілителі]] | ||
[[Категорія:Люди Б]] | [[Категорія:Люди Б]] |
Поточна версія на 16:42, 24 жовтня 2024
Дарія Пименівна Будлянська (народилася 8 березня 1920 року в с. Держанівка — померла 19 травня 2013) — народна цілителька.
Життєпис[ред. | ред. код]
Батько – Будлянський Пимен Якович мав 40 десятин землі, у літню пору року наймав робітників на заготівлю сіна коровам і коням, на збирання й обмолот зернових культур.
Мати – Будлянська Анастасія, домогосподарка.
У період створення колгоспу в с. Держанівка батька вбили так звані активісти, землю, худобу й хату відібрали, а Анастасію з двома дітьми викинули на вулицю. Дочка Даша змогла закінчити лише п'ять класів і мати забрала її до себе в рольничу ланку – треба було викупити в колгоспу власну хату.
Уже в 15 літ Дашу Будлянську куткові жінки обрали своєю ланковою. Ланка завжди була кращою в колгоспі (стахановською).
У 1953 році в Дарії Будлянської народився син Микола (батько помер коли дитині було лише сім місяців).
Дарія Пименівна прожила довге, хоч і важке життя (померла 19 травня 2013 року у віці 93 роки). Не лише в селі, а й далеко за його межами бабусю Дашу знали як народну цілительку. На її могилу й досі приїжджають вдячні люди, яким вона подарувала друге життя.
Десять років без матері[ред. | ред. код]
- Джерело: Микола Будлянський: Десять років без матері..., 19 травня 2023
Смерть матері несподівана і страшна.
Хилилося до вечора. Стояв навколішки біля ліжка, на якому лежала навіки впокоєна ненька. А ще ж вранці як не важко було, та сама вдягнулася і вийшла у двір. Травень навкіл розлив таку теплінь, що й літо позаздрило б. Одцвітав сад, як і вчора бігла на город стежка, де вже зеленіли картопля і кукурудза. Усе було, як і раніше. Хоча ні. Порожніло ластів'яне гніздо під дахом.
– Бач, – звернула увагу ненька. – Ластівки так і не діждалися.
– Мабуть, по дорозі в біду потрапила, – зауважив я.
– Еге ж, – важко сіла на стільчик. І помовчавши: – Ластівки не повертаються у той двір, де смерть ходить.
– Я не хочу цього чути, мамо! – не сказав – вигукнув. – Ви ще житимете.
– А кому ж не хочеться жити, – голос матері ось-ось зламається, стільки в ньому переболеного болю. – Небо сьогодні так низько, аж очі сліпить. Голубе, як було колись, колись… Як ми після війни з ланкою під заступець картоплю садили. Пора мені туди, – підняла вгору вказівний палець. – Уже ангел і драбину поставив, – спробувала пожартувати.
…Стояв навколішки біля ліжка і вже подумки розмовляв із ненькою. А вона така ж, як і вранці, навіть посмішка не зійшла з вуст. Лише очі заплющені. Навіки. Нараз так серце стиснулося: відтепер я сам у цьому світі.
Тоді на календарі було 19 травня 2013 рік.
Побував у селі. Знали б, мамо, як важко мені навіть хвіртку прочинити, а ще важче ступити на стежку до хати. І так щоразу. Продав би все. Та не можу. Це наше родове гніздечко. Та й мати просила навідуватися. Ось і цьогорік весна запізнилася, недавно лише город посадили. Зате розкішно цвіте сад, ліс на очах росте, квіти палахкотять.
Десять років, а як учора… Зболена пам'ять тримає кожну деталь, кожну мить. Знову защеміла душа. А в сусідньому дворі на розлогій старій груші-дичці аж захлинається піснею соловейко.
Життя продовжується… Треба жити!