Розум Микола Олександрович

Микола Розум

Микола Олександрович Розум (народився 7 листопада 1926 в селі Носівка — помер 13 березня 1977, українець) — працював у колгоспі «Паризька комуна», директором Носівського філіалу Ніжинського консервного комбінату. Учасник бойових дій Німецько-радянської війни, важко поранений, нагороджений медалами.

Життєпис

До Німецько-радянської віни 1941-1945 років поєднував навчання в Носівській 7-річній школі і працею у колгоспі "Паризька комуна".

У 1941-1943 в окупованій Носівці працював у колгоспі та на Дарницькому вагоноремонтному заводі.

По поверненню радянської влади, 10 лютого 1944, в 17 річному віці Носівським польовим воєнкоматом призваний до Червоної Армії. Після закінчення учбової частини в м. Істра, направлений у бойову діючу Армію.

Визволяв Прибалтику, Прусію та дійшов до Німеччини. 19 травня 1945 !!! року в тяжких боях з фашистами, які пробивались до Союзників на Захід, в райні м. Аввельбера, північніше Берліну, був тяжко поранений ворожою мінометною міною.

Потребував довгого лікування. З 1945 по 1947 роки лікувався в шпиталях Групи Радянськіх військ у Німеччині. Звільнений з військової служби інвалідом 2 групи та відправлений у Носівській райвоєнкомат. З 1947 рік по 1950 періодично госпіталізувався у воєнні шпиталі Ніжина та Чернігіва для повторних операцій. За своє коротке життя переніс 24 фронтових операції. Шматки металу турбували все життя.

В 1947 році повернувся на роботу у колгосп "Паризька комуна". Працював садівником. У 1948 році продовжив навчання у Носівській середній школі робітничої молоді, яку закінчив у 1950 році.

1948 рік — навчається і закінчує школу садоводів у м. Городня Чернігівської області.

В 1950 влаштовується різноробочим на Плодоовочеву базу імені Анастаса Микояна (філіал № 3 Ніжинського консервного заводу). Пройшов всі робочі спеціальності.

У 1958 році вступає на заочне відділення Роменського сільгосптехнікуму по спеціальності "Плодоовочівництво", який закінчує у 1963 році з червоним дипломом.

Кінець 1950-х. Працює на посаді агронома-заготівника філіалу № 3, а в 1960 році призначається його директором. У 1964 році вступає на заочний відділ Української сільгоспакадемії в м. Київ. Закінчив 3 курси. За станом здоров'я був вимушений перервати навчання.

13 березня 1977 року помер у 50-річному віці.

Родина

У 1948 створив сім'ю з Мухою Ганною Андріївною. В них народилися донька Валентина (1949) і син Олександр (1952).

Спогади сина про батька включені до статей Енциклопедії Носівщини:

• Вулиця Миру,
• Михайленко Тетяна,
• Носівський філіал Ніжинського консервного комбінату,
• Розум Олександр Миколайович.

Відзнаки

Нагороджений бойовою медаллю «За відвагу» та медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»"

З любов'ю до батька та всієї родини…

Джерело: Олександр Розум: З любов'ю до батька та всієї родини…, 17 травень 2020

Частина 5, заключна…

Кінець 50-х, початок 60-х років минулого століття для нашої сім'ї були багатими на події та позитивні зміни. Миколай Розум, після успішних вступних іспитів у 1958 році був зарахований та став студентом-заочником Роменського сільгосптехнікуму, що на Сумщині, по спеціальності "Плодоовочівництво". Навчання у технікумі позитивно відобразилось та принесло зміни у житті тата, на роботі почався його кар'єрний ріст, він був призначений на посаду директора філіалу №3 Ніжинського консервного комбінату, отже базова освіта татові було конче потрібна.

Батько став періодично по справах навчання бувати у місті Ромни, а для мене ці поїздки теж були великим позитивним явищем, бо кожен раз, коли батько від'їздив на Сумщину, то брав мене з собою та завозив до моєї бабусі по маминій лінії Софії Муха, яка проживала зі своєю старшою дочкою та її доньками Люсею і Валею у мальовничому селі Ярмолинці, що в 12-ти кілометрах від Ромнів, малої батьківщини мами, де вона зросла, закінчила Ярмолинську семирічку, а потім, після успішних вступних іспитів, стала студенткою Роменської фармшколи, у якій здобула любий для неї фах провізора. Після отримання диплому, як молодий спеціаліст вона, була направлена на роботу у Носівку. Професії фармацевта мама присвятила все своє життя, пропрацювала, маючи один запис у трудовій книжці про роботу у аптеці №98 при лікарні Носівського цукрового заводу, пішла на пенсію вже у. поважному віці. У Носівці Ганна зустріла Миколу Розума, вийшла за його заміж, народила мене та сестру Валю, прожила своє нелегке, наповнене подіями життя, померла на 94-тому році у Божій милісті та похована на новому кладовищі, недалеко від того місця, де був філіал №3 консервного заводу, на якому багато років пропрацював її чоловік, мій батько Миколай Розум.

Кожну батьківську поїздку у Ромни я чекав з великим нетерпінням, з великою радістю і небаченим піднесенням відправлявся на гостини до бабусі, яка жила у самому найкращому і найкрасивішому українському селі мого життя – Ярмолинцях. Я не те, що люблю, я безмежно закоханий в це село, райський куточок на землі, де промайнули найрадісніши миті мого дитинства та юності.

Ярмолинці — бувша Полтавщина, тому культура, місцевий говір, народні традиції, навідь природа – все так, як у сільськіх районах півночі Полтавщини, коли я, після військової служби у Польщі попав у цей благословений край, у Полтаву, то зразу ж відчув щось рідне і знайоме, що йшло до мене з далекого дитинства. Потім зрозумів, що полтавці, особливо у селах, розмовляють так, як спілкувались люди з далеких моїх дитячих споминів, у Ярмолинцях.

Саме село знаходилось у бальці, мало гарний змішаний ліс, розкішні духмяні луки, річку Олаву, яка неквапно несла свої води буквально в 50-ти метрах від бабчиної хати, та просто кішіла різною рибою, п'явками, черепахами та вужами. У лісах було безліч грибів, ягід та лісових горіхів, які сільчани на зиму заготовлями мішками, а потім лузгали їх замість соняшникового насіння. Місцеві хлопчаки, мої нові друзі, навчили мене ловити рибу підручними засобами, навіть, плетеною господарською корзиною, тому я з великим задоволенням рибалив, інколи приносив бабусі більше як пів відра риби у торбині, яка висіла у мене на шиї та гнула мене у "три погибелі". Гордість переповнювала мене, бо у ті голодні, реформовані Хрущовим роки, це був добрий додаток до обіду. Ярмолинці стали рідним для мене на все життя, адже я провів там миті кращих років свого дитинства, пам'ятаю виразно і чітко, як сьогодні, всі доріжечкі, вулички, леваду та, звичайно, річки Олаву і Сулу, яка теж була недалеко від села, бо з ними пов'язані щасливі спогади мого буття.

Поки батько вирішував всі свої справи у технікумі, я насолоджувався гостинами у бабці. Про Ярмолинці є що згадувати. Може я колись повернусь до цієї теми у своїх споминах, бо село, дійсно, стало для мене з тої пори настільки рідним, що я і досі відчуваю безмежне бажання побувати там, де доводилось бути в ті далекі роки, .

Коли у тата випадав вільний час, він приїздив з Ромнів до села, а це для мене були дуже чудові, щасливі миті. Не дивлячись на свій вже далеко не юниий вік, батько приймав активну участь у риболовлі зі мною та ліз у річку. Для такої "дорослої" рибалки, я випрошував у далекого бабчиного родича більш професійніше знаряддя для ловіння риби, яке називалось "Кімля", чекав на тата, щоб з ним відправитись на річку. Скільки було азарту в тому занятті! Які смачні були ті смажені на сковорідці щучки, краснопірки, карасики та в'юни з молодою картопелькою та зеленим кропом! Дуже цінував і тішився тими короткочасними зустрічами з батьком та дуже засмучувався, коли він не міг по якімсь причинам приїхати в наступний раз, бо, крім річки, я хотів повести тата ще й по тім місцям де мені доводилось бувати, у чудовий ліс, який починався за луками урочищем Кути чи Лучки, в 10 хвилинах неспішної ходи від домівки. Тато був невтомним, великим любителем цих занять, тому слідував за мною туди, куди я його тягнув. А мені хотілось все показати: чисту криничку з холодною водою на Лучках, яку показали мені місцеві хлопці, старе русло Олави, покрите ряскою, де ходуном ходили великі щуки, які, нажаль, ми не могли нічим дістати, бо не мали спінінга для цього, розвалену стару водяну мельницю в лісі, на руслі річки, біля зруйнованого хутору заможного селянина, де глибина Олави була недосяжною для мене, хоча я добре плавав, вода дуже чистою але ввесь час надто холодною від великої кількості холодних джерел. Я все це хотів татові і показати та розповісти, що робив за час його відсутньості. Як тільки я трохи підріс, почав навчатись у 3-4 класі школи, став їздити до бабці самостійно, на потязі, з пересадкою у Ніжині та Бахмачі. Провідники мене пускали до вагону, бо я по-дорослому купував квиток, а в Бахмачі, навідь, компосував його у касі на поїзд Бахмач – Кременчук, який проходив через Ромни. У Ромнах мене зустрічала тьотя Дуня, а, коли я підріс трішки, то вже сам автобусом добирався до села. Автовокзал у Ромнах був поряд з залізничним, що було дуже зручною для мене обставиною. До бабці з далекого Донецького Шахтарська на все літо приїздили мої двоюрідні сестри, доньки моєї рідної тітки Марії – Світлана та Рая Ус, тож у нас була добра компанія для відпочинку. Ми тісно товаришували з сільськіми хлопцями та дівчатами, вони визнавали нас за своїх, відносини між нами були щирими та дружніми, правда вони інколи трішки загострювались для моїх сестричок, коли місцеві хлопці починали занатто багато приділяти уваги до Світлани чи Раї, а місцеві красуні починали демонструвати прояви ревнощів до таких залицянь. Але все закінчувалось добре для всіх сторін.

Останній раз я приїхав у село, щоб попрощатись з Ярмолинцями у жовтні 1972 року, бо мою бабцю Соню батьки вирішили назавжди забрати з рідного села до себе у Носівку, так як вона на старість у своїй хаті залишилась зовсім самотньою, бо донька Євдокія, ще відносно молодою, нажаль, померла від раку, а її дочок Люсю та Валю доля закинула далеко від рідних місць. А мене у листопаді того ж року мали призвати на срокову службу до війська. Я ставав дорослим, вже мав диплом, працював, повинен був сам дбати за своє майбутнє, але, як і всім, для мене прийшла черга служити у війську, інших варіантів не було.

У 1963 році Микола Розум закінчив навчання у технікумі та отримав свй червоний ( з відзнакою) диплом, а з ним і спеціальність агронома-плодоовочівника, що було добре для його посаді.

Добре пам'ятаю 1964 рік. Він був наповненим рядом яскравих, важливих у моєму житті подій, тому запам'ятався добре. Ну, по-перше, моя сім'я, як кажуть, по-тихеньку вибивалась в люди, у 1960 році ми заселились у нову, ще не зовсім добудовану хату, зимували покищо у одній холодній кімнаті, у якій, через тріщини у необмазаних глиною стін, я бачив, навіть, садибу Бабанів у кінці нашого городу, але то вже були дрібниці. У нашому будинку було три кімнати, дядько Іван Розум зробив водяне опаленя, а Антон Йосипович Баришовець, вірний і надійний татин товариш і друг, провів по всьому будинку електропроводку, отже після тієї маленької хатинки-мазанки та сараю, де ми перебивались до настання холодів, у новому будинку був рай. Мені вже було дозволено заявити свій голос на право володіння окремою кімнатою, бо сестра Валя, вже, після закінчення 4-ї восмирічної школи, навчалась в медучилищі у місті Обухові на Київщині, тому місця для мене у будинку було вдосталь. Умови та гігієничні зручності були у дворі, але на той час це було у всіх звичним явищем.

Толокою на подвір'ї був викопаний гарний, глибокий колодязь, у нас була своя, дуже смачна вода у дворі, а невдовзі був збудований новий похідний погріб. У ті ж роки батьки надумали, розпочали і збудували сарай на два відділи: один для господарства, а у другому облаштували літню кухню, де була невеличка сільська піч, у якій мама пекла до свят пиріжки та паски, грубка, на якій можна було готувати обіди, але головною новиною було те, що у нас з'явилась газова плита з балоном скрапленого газу, а це вже на сьогоднішній сленг, було круто! Гасовий керогаз чи примус пішов у минуле, зазавжди.

Але, все ж, самим великим досягненням було те, що у нашій господі з'явилась електрика. З настанням темряві у моєму дворі все сіяло від світла. Тато любив, коли всюди сіяло… Наявність цього чуда цівілізації у нашому дворі і на вулиці було його прямою заслугою.

Батько дуже гордився цим. Всі позитивні зміни, які я зараз назвав, були великим проривом для нашої сім'ї. Потрібно зазначити, що нарешті, після 20-ти років, які пройли після великої руйнівної війни, моя Носівка, носівчани почали виповзати з великих злиднів, повальної бідноти та скрути, на вулиці Миру почалось масове будівництво нових будинків під шифером, на декілька кімнат, зникали селянські хати під соломою, замість плетених з орішника ліс, почали вуличчани ставити нові, дощаті паркани. Був розібраний і спалений, як дрова, наш штакетнік з клепок старих діжок, яким я так пишався у свій час, а замість його постав новий гарний паркан з дошок, з воротами та фірткою.

У Носівці в той період була відкрита дитяча музична школа, а я став одним з перших її учнів. Навчання одночасно у двох школах відразу поставило мене у тісні обставини, у мене катастрофічно стало не вистачати часу на вулицю, я ввесь час був чимсь занятим. У музичній школі навчався гри на баяні, гітарі та тромбоні, дивному невідомому для мене в той час музичному інструменті. Тато отримав свій диплом, але вже у 1964 році здав вступні іспити і вступив на навчання на перший курс Української Сільськогосподарської Академії. Я щиро татом гордився і радів його успіхам.

З появою електроенергії, у нашому домі, з'явився новенький чорно-білий телевізор "Верховина", який батьки купили у кредіт, він був одним з перших на нашій вулиці. З його появою, наш будинок перетворився на клуб, бо з настянням вечорів кімната, де знаходився телевізор, наповнювалась сусідами з усіх кінців вулиці, які приходили до нас дивитись телепередачі. Люди сиділи на всьому, де можна було сидіти, та, навідь, лягали покотом на підлогу. Дивились все підряд, бо вибір був невеликий, одна, а потім дві програми, але особливим попитом користувався випуск "Голубого Огонька", який показували на екрані майже кожну неділю, передача якого часто затягувалась до самої пізньої ночі і ввесь цей час люди були у нас біля телевізора. Згодом у сусідів по вулиці теж масово почали з'являтись "Рекорди", "Огоньки" та інши телеприймачі, тому з їх появою людей до нас приходило все менше, поки зовсім перестали приходити.

Настав 1967 рік. Країна готувалась 7 листопада святкувати 50 -ту річницю Жовтневої революції. У суспільстві панував високий патріотичний під'єм до цього ювілею, проходили мітинги різного роду політичні заходи, трудові колективи до свята брали високі соціалістичні зобов'язання і т. д. Одним словом партійно-політична машина держави працювала на повну потужність. Я навчався у сьомому класі, був здоровим, розвиненим хлопцем, дуже любив спорт (а він в той час був культовим заняттям серед молоді), ми здавали норми ГТО і БГТО, покращували свої розряди та досягнення, тому я займався легкою атлетикою, лижами, баскетболом та ручним м'ячем, повинен сказати, що це у мене виходило досить не погано. А ще я одним з перших у класі став комсомольцем, і не простим, а комсоргом класу. Гордився цим і намагався щось корисне робити. Ми збирали безкоштовно макулатуру, металолом, брали шефство над одинокими жителями нашого району, допомогали їм пиляти та рубати дрова та якусь іншу роботу по господарству. Це називалось Тимуровським рухом. Я і тут був вожаком. Якби була така можливість, щоб наши однолітки з 2020 року мали можливість подивитись на нас зі сторони, вони б сприйняли нас за божевільних. Так кардинально за цей час змінився світ і ми з ним…

21 вересня 1967 року мені виповнилось 15 років. До дня народження батьки вирішили, а тато був ініціатором цього рішення, купити мені магнітофон, що й було зроблено. Я став володарем великого, студійного магнітофону "Дніпро 12", з 4-ма динамиками та великими бабінами для плівки. Щастю моєму не було меж. Я мав таку річ, про яку моїм товаришам по школі та вулиці приходилось тільки мріяти. Як для мого віку, я мав все для гармонійного розвитку: фотоапарат з усім приладдям, бо я вже досить пристойно, на мій погляд, міг фотографувати, був куплений баян "Тембр" та гітару, Батьки робили все належне для того, щоб я розвивався, я це зараз розумію чітко, як ніколи, тато навчав мене всім житейським премудростям, як садити дерево, ходити біля бджіл, брав з собою на всі виїзди на рибалку, гриби, навідь, полювання, коли їздив зі своїм колективом, я побував у Київському цирку, Лаврі, ще дитиною відвідав ВДНГ. Використовуючи те, що у Київі проживала його рідна сестра Катерина, ми на великі пролетарські свята їздили у Київ на паради, а перший раз святковий фейверк на Хрещатику я дивився з висоти татового росту, у тій великій масі людей, яка вирувала на Хрещатику, я був вище за всіх, бо сидів у тата на плечах. Як він зміг там мене стільки часу виносити на собі, не можу собі уявити!

Літом 1966 році мене, невідомо за які заслуги, бо ніколи не був відмінником, а просто "нормальним" учнем, зненацька, єдиного зі всієї 4-ї школи нагородили туристичною 10-ти добовою путівкою для поїздки у туристичному потязі "Десна" "По Ленінським місцям" з декількадобовими заїздами у Ленінград, Москву та Ульянівськ. Вибором мене у поїздку, мабуть, послугувало те, що дирекція школи була обізнана, що я добре фотографую, тому і прийняла рішення відправити мене у цю поїздку, від мене вони чекали якусь користь для школи, а від "німого" відмінника, який мав бути на моєму місці, був очікуваний нульовий результат.

Так і стало. Поїздка турпоїздом у складі великої делегації від Чернігівщини у ті великі культурні центри тодішнього СРСР, де ми мали змогу дуже багато чого побачити та відчути, була для мене першою великою працею фотожурналіста, бо я, маючи при собі дві фотокамери, все дуже ретельно фотографував, збирав матеріали, купляв туристичні буклети з описом того, що доводилось бачити, то ж повернувся у Носівку з великим багажем вражень від всього побаченого, почутого та з десятками відзнятих фотоплівок всіх екскурсій та вільних прогулянок по цим містам. Я зробив великий звіт

про цю поїздку, на спеціальному заході, при великому зібранні учнів школи, через епідіаскоп проектував зображення світлин на великий екран та супроводжував все розповіддю про все побачене, та про те, що учні бачили на екрані. Скажу відверто, я відчував себе "героєм дня ". Школа теж отримала великий матеріал для педагогічної праці.

На літніїх канікулах після 6-го та 7-го класу тато оформляв мене до себе на роботу на філіал, де я працював контролером. Робота була не тяжкою, через добу, але відповідальною для мене. Перед виїздом вантажівок з заводу, я, згідно з перепусткою, перевіряв кузови цих машин на предмет відповідності того, що було зазначено у документі і наявною кількістю на момент виїзду. Результати були вражаючі. Вивезти намагались багато чого: ящики для овочів, діжки, та все, що впадало в око та зацікавлювало колгоспників. Робочий день починався о 17 годині вечора і тривав до тих пір, поки з колгоспу не приїздила остання машина зі своєю продукцією. Це вже була 3 – 4-та година ранку. По закінченні зміни я брав у старшого приймача доповідну записку для тата, скільки овочів було прийнято на переробку за зміну, а вранці віддавав її батькові, тому він, коли йшов на роботу, уже володів ситуацією, яка склалась за ніч на підприємстві. Біля вісової за ніч виростала велика купа майна, яке планували вивезти за територію заводу. , це був показник моєї праці. Тиким чином, за два літні місяці праці, я зароблям якісь кошти, за які мені купувався одяг, взуття та підручники у школу. Праця на шкільних канікулах давала мені практичний досвіт для моїх подальших студентськіх років, коли мені доводилось навчатись та інколи працювати, щоб вижити, бо просити гроши у батьків мені було якось соромно….

З появою магнітофону, у нашому домі у 1967 році знов почав збиратись народ. Сусіди почули новину один від одного, що у Розумів з'явилась така чудо-техніка, хотіли побачити це диво. Що тільки тоді не творилось у нас вечорами! Я записував сольні і хорові співи своїх сусідів, їхні діалоги, а потім включав запис, вони те все чули, по-дитячому раділи і дивувались тому чуду. Мій тато, як заправський, артист прочитав якось, а я записав, гумореску Остапа Вишні "Зенітка". Скажу відверто, це був виступ митця! Довго я беріг той запис, але по злочинній дурості, записуючи якусь музику, стер його, про що до сьогоднішнього дня шкодую, бо іншого такого батьківського голосу я вже не записав і не маю ніякого, взагалі, запису з батьком сьогодні.

У 1968 році, по закінченні восьмирічки, я вилетів з батьківського гнізда, бо став студентом Чернігівського музичного училища. 4 роки навчання пролетіли миттю, я мужнів і дорослів, по-різному складувалось моє потім життя, його обставини, але у батьківському домі мені не довелось більше жити. Життя ставило передімною свої, все нові вимоги і виклики, які потрібно було по-дорослому вирішувати, щоб йти по життю далі. Але це вже інша історія. Історія дорослого чоловіка.

13 березня 1977 року мій тато, на глибокий жаль, пішов у засвіти на 51 році свого життя. А ми повинні жити далі…