Відмінності між версіями «Набок Василь Кирилович»
uk>Perohanych |
м (Імпортовано 1 версія) |
(Немає відмінностей)
| |
Версія за 23:55, 8 листопада 2020
Василь Кирилович Набок (1915-1967) – вчитель, фронтовик, подвижник, директор Носівської середньої школи №1. Його зусиллями та працею організованих ним учнів, батьків та вчителів було збудоване нове приміщення школи. На той час – найкраще в районі.
Набок Василь Кирилович
- Нарис Н. Г. Фурси у книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.
Колишні колеги дуже високо цінять свого колишнього директора. «Набок згорів на роботі», — говорить Гончар Іван Васильович.
Чотири години ранку, а він уже керує на подвір'ї школи. Приміщення школи № 1 побудоване під його безпосереднім керівництвом господарським методом.
Він був і архітектор, і прораб, і будівельник. Разом з учнями-старшокласниками і вчителями все зробили — від фундаменту до останнього пофарбування. Не встигла висохнути фарба, як його не стало. Навіть ногою не ступив у нове приміщення школи, яке було його мрією, метою життя.
Про свого сусіда, директора, однодумця з захопленням навперебій розповідали Шовкун М.К., Прокоп'єва Г.Ф. як адміністратор був вимогливий, міг за діло відчитати, але перед перевіряючими за вчителя стояв горою.
Здібний, розумний, дотепний, душа колективу. Ровесники-земляки вбачали в ньому щонайменше доктора філософії. А він любив школу, дітей. Це була його стихія, якій він присвятив всього себе.
Коли через хворобу йому запропонували роботу в методкабінеті, він відмовився, бо не мислив роботи з паперами. Діти йому платили тим же – любов'ю, називали своїм кумиром. Ввесь учнівський колектив захоплювався спортом, тому що директор школи захоплювався ним.
Він просто випромінював енергію, дію. Як хороший сім'янин, бувало, збігає до роботи на базар, купкить курку, зварить сніданок, або привезе з лісу грибів до сніданку.
Чи то через надмірну зайнятість, захоплення роботою, чи як фронтовик, що знав собі ціну, — не кланявся керівникам району. Коли помер, ніхто не прийшов з керівництва провести в останню дорогу. Жаль, що не оцінили при житті по заслузі.
