Кубрак Володимир Григорович

Володимир Кубрак

Володимир Григорович Кубрак (народився 25 травня 1941 в м. Єнакієве) — працював директором Носівського інструментального заводу «Побідит», почесний громадянин Носівської територіальної громади.

18 серпня 2023 року Носвіська міська рада рішенням № 1/38/VIIІ Про присвоєння звання «Почесний громадянин Носівської територіальної громади» Кубраку В.Г., керуючись статтями 25, 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Положенням про присвоєння звання «Почесний громадянин Носівської територіальної громади», затвердженим рішенням міської ради від 16.12.2022 року №7/29/VІІ, враховуючи протокол засідання комісії з питань присвоєння звання «Почесний громадянин Носівської територіальної громади» від 21 липня 2023 року №2, з метою відзначення та вшанування осіб, які внесли значний особистий внесок у соціально-економічний розвиток Носівської територіальної громади, міська рада вирішила присвоїти звання «Почесний громадянин Носівської територіальної громади» КУБРАКУ Володимиру Григоровичу, пенсіонеру, колишньому директору Носівського інструментального заводу «Побідит», за активну громадянську позицію, багаторічну бездоганну працю, вагомий особистий внесок у соціально-економічний розвиток територіальної громади, виконання державних і місцевих завдань по будівництву і реконструкції об’єктів інфраструктури.

Усе залишається людям

Джерело: Олексій Нестеренко: Усе залишається людям, Чернігівщина, переглянуто 13 квітня 2023

Квітень 2021. Тоді, пригадується, у весняному часі для носівчан співпали дві події, точніше – ювілеї: 50-річчя заводу «Побідит» – філіалу столичного підприємства оборонної промисловості ВО ім. С.П. Корольова, а на травневому порозі – 80-річчя директора-довгостроковика його носівського підрозділу Володимира Григоровича Кубрака.

Із багатьма ветеранами-побідитівцями випало тоді зустрічатися, готуючи публікацію з нагоди в «Носівських вістях». У моєму серці і понині хвилюючі почуття від їхніх зворушливих спогадів про час і про себе, своїх колег і славний шлях найбільшого упродовж кількох десятиріч підприємства й колективу Носівки. А розпочиналось воно із надзвичайно скромного приміщення дитсадка колгоспу ім. Фрунзе, який свої хліборобські вершини здобував не без допомоги шефів-побідитівців.

Шкодувати за минулим наразі не модно. А, втім, і в підрядному колективному господарстві виростали свої герої-орденоносці, і без жодної розкачки буквально з будівельного майданчика поруч із широкими ланами й тваринницькими приміщеннями піднімався навіть не тижнями, а днями-годинами справжній велетень-завод, складався трохи згодом понад тисячний дружній колектив. Це не легенда, яку з гордістю розповідали випробувані в будівельних буднях побідитівці, а затим представники широкого спектру масових професій, інженери, майстри, які здобували робітничі професії у власному училищі, філіалі Ніжинського ТУ № 2. За сім років – з 1975-го по 1982-й, коли заводський навчальний центр припинив діяльність, виконавши свою роль, ним було підготовлено понад 600 кваліфікованих спеціалістів з металообробки: токарів, фрезерувальників, шліфувальників, координатників. Це вирішило кадрову потребу не тільки «Побідиту», а й ряду підприємств Ніжина, інших філіалів головного підприємства, заводу «Радіоприлад». Як говорять, побідитівського цвіту – по всій Україні. Адже окремі випускники училища продовжили навчання в Київському індустріально-педагогічному технікумі, відбувшись затим у подальшому житті організаторами виробництва, майстрами виробничого навчання.

«Ми – побідитівці», – звучало з гордістю завжди, і надто в ювілейні дати, в це досить непомітно скромне 50-річчя, яке відбулося по-домашньому, без значних урочистостей.

Україна у вогні, руїнах, не до свят нині. Та й куди телеграми вітальні надіслати, якщо нема адресата? І все ж Носівка з доброго пам'ятства. Журналісти району навіть не сподівались на таке багатоголосе і щире відлуння публікації «Заводу Побідит – 50» серед широкого загалу читачів, простих носівчан. Адже в багатьох ветеранів підприємства – вже дорослі діти, стають на крила внуки. Вважай, представники двох поколінь Носівської громади виписали в літопис заводу свої імена разом із його керівниками з початку закладання першого і головного в перспективі інструментального цеху Віктора Олександровича Лотренка та Миколи Івановича Калини. Минуло всього півроку – і перша продукція носівських інструментальників пішла на підприємства оборонної галузі. Це була видатна перемога. Перемога зрідні подвигу, і перше районне свято молодого колективу заводу, який приріс і числом, і вмінням, і справжніми юними талантами в робітничих спецівках. Уже в перші й наступні десятиріччя подальше до своєї виробничої високості становлення заводу пов'язане з ім'ям Володимира Григоровича Кубрака.

Морський офіцер, професіонал-зв'язківець для столичного «Радіоприладу» став знаменним відкриттям, а для його носівського філіалу – щедрим подарунком. Зауважимо, до відповідальної посади юнак пройшов доармійський гарт металом. Після Єнакіївського металургійного училища працював на місцевому металургійному заводі, а після профільного вишу – вже інженером на Криворізькому металургійному заводі, потім начальником сталеплавницького цеху на Київському заводі по ремонту та виготовленню засобів механізації для будівництва.

Словом, у Носівку 36-річний Володимир Кубрак прибув уже з багажем досвіду організатора виробництва, висококваліфікованим фахівцем – із металом, як говориться, «на ти», і в будівництво буквально закоханий. Демократичний патріот-державник, інтелігентний, не просто з армійською виправкою, а офіцером, який мав честь, уболівав не за себе, а за підлеглих, у якого за словом – неодмінно діло. Цьому принципу був і залишається Кубрак вірним завжди, і молодим керівником, і всі більш як чверть віку своєї побідитівської кар'єри. Певна річ, тому дружному, працьовитому, ініціативному колективу до снаги були будь-які найскладніші замовлення – завдання головного підприємства по створенню надійного щита для мирного неба над Вітчизною. У Носівці виготовлялося більше половини загального обсягу інструментального обладнання й основного виробництва з пластмас. А ще побідитівці виробляли товари народного споживання, широкий асортимент дитячих іграшок, які полюбилися малюкам не лише на українських просторах, а й у кордонах далекого й близького зарубіжжя. Саме з Кубраком «Побідит» виріс у справжнього регіонного велетня, розкрившись, як літак «Мрія», низкою виробничих корпусів. За інструментальним цехом з'явились заготівельний корпус, виробничі модулі слюсарної й токарної дільниць, комплектувальні склади, перша черга комплектувального цеху.

Довершувати успішно промислове виробництво – сучасний адміністративно-побутовий комплекс і цех пластмас площею в чотири тисячі квадратних метрів нова котельня й очисні споруди. Це далеко й далеко не повний перелік будівельних об'єктів, які засвідчують, що будівничий рух директора і його команди не згасав впродовж усього часу будівництва. До руїн оборонки ще з'явився ковальський корпус як продовження інструментального цеху гарячого штампування деталей основного виробництва. А друга черга – шліфувального цеху, склади стружки й листових металів, поліпшення умов праці й культури виробництва. Взагалі подвір'я заводу квітувало влітку, а взимку – квіти в цехах. І скрізь директор був не поруч зі своїм колективом, а попереду. Не шкодував ні сил, ні здоров'я, не беріг свого серця – відкритого навстіж до людей. Любив і любить Носівку, як своє рідне Єнакієве, і коли окупанти украли Крим та його рідний край шахтарів і сталеварів, на його серці побільшало рубців. Три операції переніс ветеран, переступивши у своє ювілейне 80-річчя. Надзвичайно турбує, що багато задумів не вдалось здійснити, зокрема й побудувати робітниче містечко поруч із заводом. А вже були схвалені й план, і кошторис. На жаль, дорогу перейшла нещадна конверсія.

А, втім, його дітям і внукам, колегам-побідитівцям, всім нам, носівчанам, є вагомі підстави згадувати сторінки історії «Побідиту», його славетного колективу, глибоку життєву борозну керівника. У тому літописі трудівничого подвигу, будівничого подвижництва, звершень, зрідні подвигу в мирний час – виробничі корпуси із взірцевими умовами праці, побутом, заможним соціальним пакетом.

Взяли побідитівці відповідально на свої плечі вирішення низки соціальних проблем і на власному підприємстві й загалом міських. На заводі була своя поліклініка, де прийом здійснювали лікарі, добре оснащений фізкабінет обслуговував не тільки побідитівців і їхні родини, а й багатьох містян. Перукарня, пункт побуту, відділення «Ощадбанку», магазин, чудова робітнича їдальня, в яку обідати їздили навіть із центру міста. Не Японія, але в ті часи скромних українських статків і буднів була приваблива картина. Були й свої екологічно чисті овочі в тепличному комплексі, вистачало й на прилавки магазинів.

Упродовж десятиліть «Побідит» був мистецьким центром духовності, культури з низкою ансамблів, бібліотекою, художньою майстернею, фотолабораторією.

Перепрошуємо за перелік заможної спадщини побідитівців, їх внеску у розвиток нашої Носівки. Він воістину вагомий – робітничий колектив з перших днів був надійним партнером аграрників, виконуючи замовлення на виготовлення дефіцитних деталей до техніки. Взяв обіруч і газифікацію. Не короткою дорогою до заводу, а великою дев'ятикілометровою околицею Носівки, подарувавши благо трудівникам. Час був такий, жили не для себе, а більше для людей.

Три 30-квартирних багатоповерхівки й житло на вісім сімей істотно поповнили життєвий фонд колишнього райцентру, сучасний спортивний комплекс «Олімпія», який успішно працює й понині для юних і дорослих носівчан. Значні інвестиції «Побідиту» і його головного підприємства укладено в освітні й дошкільні установи, спорудження нової клініки. Все не без турбот Володимира Кубрака. Навіть зійшовши з капітанського містка, в кінці буремних 1990-х він не гостем і почесним директором залишився із своїм колективом, а жив із його проблемами, буднями й святами, очолюючи тепличний комплекс заводу. Не його вина й не вина колективу побідитівців, що спіткнувся на бездарних рифах реформ їхній потужний корабель, ім'я якого спонукало до вічності (побідит – це надміцний сплав із карбіду вольфраму і кобальту). З надміцним характером він і його колеги, пройшовши свій, відміряний історією час на весь зріст. Красиво пройшли. З орденами й без орденів, однак для нас, нашого покоління вони – герої.

«Все залишається людям!» – роздумував відомою фразою наш добрий друг Олександр Петренко, залишивши останнім свій токарний верстат, рідний завод. Залишив із найкращими сподіваннями, що корені трудового подвижництва побідитівців проростуть щедро новими сходами в нашому краї і на всіх просторах української землі!

Олексій НЕСТЕРЕНКО, заслужений журналіст України, редактор районної газети «Носівські вісті» (1975-2015р.р.)

Микола ТЕРТИШНИК, директор КПНЗ «ДЮСШ» Ноівської міської ради

Післямова

Громадськість м. Носівки, колектив КПНЗ «ДЮСШ» Носівської міської ради, ветерани-побідитівці звертаються до депутатського корпусу міської ради і міського голови В.М. Ігнатченка з проханням розглянути питання про присвоєння звання «Почесний громадянин Носівської територіальної громади» Кубраку Володимиру Григоровичу. Він нині пенсіонер, цього по праву заслуговує.