Бережняк Тамара Андріївна

Тамара Бережняк

Тамара Андріївна Бережняк (дівоче прізвище Маслюк, народилася 20 квітня 1944 в селі Лемешівка Яготинського району Київської області) — працювала вчителькою української мови та літератури в Носівській середній школі № 1 з 1990 року.

Народилася в сім'ї службовців. По закінченню війни, батька перевели працювати зоотехніком в село Світанок Ніжинського району Чернігівської області. В селі Світанок, Тамара пішла у перший клас Щорської початкової школи. Продовжила здобувати освіту у Яхнівській 8-річці Монастирищенській середній школі Ічнянського району. Після школи вступила в Прилуцьке педучилище. По його закінченні одержала направлення на роботу у місто Дніпропетровськ, де вступила до Дніпропетровського державного університету на факультет укр.мова та література. Після закінчення університету, працювала вчителем укр.мови та літератури у Щорській 8-річній школі. В 1989 році, переїхала до міста Носівка Чернігівської області. З 1990 року, працювала працювала вчителькою укр.мови та літератури в Носівській середній школі №1. У 1994 році вийшла на пенсію.

Має двох синів - Бережняк Микола Павлович 1972 р.н, та Бережняк Юрій Павлович 1976 р.н.

Має трьох онуків - Бережняк Євгеній Миколайович 1993 р.н, Бережняк Юлія Юрівна 2001 р.н та Бережняк Максим Юрійович 2007 р.н.

Захоплення - написання авторських віршів.

Вірші

Музей дружби (1987)

Є музей в селі Світанок, в очі він мені давно впадає
Про єднання двох народів Ось він що розповідає
Українці і словаки поріднились назавжди
Разом землю боронили від напасті та біди

На чернігівщину з Праги воювати подались
Гарні хлопці чорноброві, що трудилися колись
І життю вони раділи і кохатися хотіли
Воювати ти не хотіли, не хотіли довелось

О двадцятій у Прилуки друзі чехи прибули
Та на Ніжин по маршруту далі курс собі взяли
О півночі поїзд рушив, зник у темряві густій
Але мусив зупинитись, починався знову бій

Літаки мов зграя птахів із-за лісу потяглися
Розсипати смерть і горе вони знову узялись
Щось страшне тоді творилось у повітрі й на землі
Чувся стогін плач і зойки і текли річки крові

Хтось строчив із кулемета, хтось сусіда рятував
Хтось поранений смертельно, важко дихав і стогнав
І не можна підібрати влучних, поточних слів таких
Щоб правдиво змалювати всю картину мук людських

Відбомбившись чорні круки полетіли в інший край
Де іще життя буяло, золотився урожай
І тоді на поле бою поспішили із села
Але всі були вже мертві, смерть зв'явила всіх взяла

І поклонявшись над ними, понесли їх у село
І останки поховали, як зробити слід було
А невдовзі із граніту, люди пам'ятник звели
Шанували вони чехів, що в селі в них полягли

Час ішов, усе мінялось, поміняли і граніт
Обеліск біля музею в квітах, туях вже стоїть
І щороку на дев’яте, перемоги славний день
Їдуть гості і солдати і співають всі пісень

Грає музика в колонах, ветерани й учні йдуть
До підніжжя обеліска живі квіти всі кладуть
Так шанують в нас загиблих, пам'ятають у віках
Тих, хто щастя сьогодення нам виборював в боях

Весна (2004)

Вже дикі гуси повернулися з вирію на Батьківщину
Течуть - дзвінки струмки з високих гір та у долину
Синичка пісеньку веде про сонечко і про травицю
Малеча у шафи закидає і теплі шапки й рукавиці

Туркочуть горлиці саду, парує вже рілля
То щире сонце золоте з землею розмовля
З - під снігу квітка визира – це пролісковий цвіт
І птахи друзям своїм весняний шлють привіт

Любимий учитель (2008)

Любимий учитель - це друг, і брат, і порадник і мати
Смислом життя його стало на вік, дітям знання віддавати
Зранку до школи він поспішає, там вже на нього чекають
Ніби до сонця тягнуться всі, слово покути бажають

Слово його чарівне, душу теплом зігріває
Вчитись, трудитись, любити людей, слово його навчає
І ніби спрагла земля, молодь слова ті вбирає
Тому ідеалом в житті, молодь його називає

У підземному переході (2008)

Сидить хлопчина в переході схилився їсти хоче
Вигляд і запах пиріжків йому і зір і нюх лоскоче
Усі ідуть і поспішають до нього діла їм немає
І від байдужості людей в дитини серце завмирає
Чому не платять батьку гроші? Чому хворіє мати?
Ой чим же буде завтра він сестричку годувати?
А може вкрасти що так гріх і нічого, бо скрізь біда
Валютний фонд нас контролює нові вказівки підкида
Гуманітарку нам пришлють, бідним замилять очі
Нашу країну обідрати до ниточки охочі
Щоб не сиділи і не просили голодні у переході
Державний устрій слід змінити, корупції сказавши годі

Україна (1991)

Україна мило ненько ти найкраща в нас одна
Гіркоту і радість долі випила ти все до дна
Колосяться буйно ниви, золотится урожай
День за днем стає на ноги і багатіє рідний край
По Конституції по новій, нове будуємо життя
Дітям і внуками забезпечимо щасливе й мирне майбуття
Побудуєм нові школи і великі кораблі
Про нас піде добра слава геть по всій, по всій землі
В кожній оселі, в кожнім домі буде лунати тільки сміх
Заради цього почекати нам і помучить не гріх
В парках в скверах буде людно, буде гарно як колись
Будуть і пенсії і зарплати, живи собі і веселись
Будемо трудитись безупинно, радіти сонцю і теплу
І Батьківщині віддавати частину серця немалу

Вихід на пенсію (1994)

Заслужений відпочинок я його чекала
А коли діждалась то засумувала
Шкода мені колеги з вами розлучатись
Пам'ятати я вас буду, будем зустрічатись
Адже в школі залишила частку серця і душі
Я за все, за все вам вдячна, дорогі товариші
Хочу корисною бути, в школі рідній повсякчас
Якщо треба ви покличте, я прийду, прийду до вас

Ранок (2004)

Із-за обрію ранковий перший промінь показавсь
Це землі він поклонився з нею радо привітавсь
Метушаться всюди люди, хтось по воду швидко йде
А дорогою корною череда у степ бреде
Соловейко затихає, бо не спав він, ой же ні
Разом з молоддю до ранку, він виспівував пісні
Те що бачив Ірин тато, не опишеш і пером
Бо схід сонця зустрічав він у машині за кермом
Милувався він красою, дихав пахощами трав
І від всього цього дива раптом пісню заспівав
Про життя щасливе наше, про співучий рідний край
І про працю хліборобську, яка вильється в врожай

Шахтарям (2007)

Бідує ненька Україна
Страждають діточки малі
Хоча ми трудимось без міри
Хоча і маєм мозолі
Яка ганьба і який сором
Країні нашій в даний час
Що прерікла народ трудящий
На виживання усіх нас
Стискає серце біль пекучий
За українських шахтарів
Що змушені іти на зустріч
До наших київських панів
Просити те що заробили
Просити для своїх дітей
Бо все людське давно заснуло
В серцях зажерливих властей
У них є золото і дачі
Рахунки в банках немалі
Мало турбує їх, що гинуть
У шахтах справжні трударі
Які щоденно ризикують
Вони бійці у мирний час
Ми солідарні з страйкарями
Земний уклін їм всім від нас

Мати (2008)

У селі Великі Луки у хатині край села
Одинока фронтовичка Ганна Власівна жила
До війни у її хаті було людно як у всіх
Мала діток, чоловіка, була радість, був і сміх
Та у сорок першім році раптом грянула війна
Опустіла в неї хата, залишилася одна
Але плакати нестала, зброю в руки узяла
В медсанбаті працювала і зв'язковою була
З дня на день вона чекала з фронту вісточку нову
Із синами розмовляла уві сні як наяву
І поради їм давала як громити ворогів
Ти будь смілим, ти хоробрим, говорила до синів
Ось і горе завернуло хатину край села
Сумну звістку-похоронку туди пошта принесла
Ганна Василівна читала папірець отой сумний
І ридала й проклинала ворогів в осиній рій
Сподівалася на краще, виглядала соколів
Не діждалася, хоронити довелося їй синів
У бою вони сконали недалеко від села
Двох відважних партизанів, смерть зв'ялила узяла
Від скорботи у матусі посивіла голова
Мамо-мамо стільки горя, як ти вижити змогла?
Та живе вона і нині тільки радості нема
Адже чує, що агресор ще у світі витіва
І за себе вона плаче і за інших матерів
У яких війна кровава забирає теж синів
І як крик душі людської і її голос чути скрізь
Палії війни спиніться, досить горя, досить сліз!

На автобусній зупинці (2018)

На автобусній зупинці Кошеня сиділо
Вона голосно мявчало бо їсти хотіло
Серед натовпу людей бабуся з'явилась
До голодної тваринки швидко нахилилась
Із новенької торбинки гостинця дістала
І маленького приблуду вмить нагодувала
Потім сіла на лавочку на лавочку транспорт свій чекати
Котенятко лягло поруч, стало засинати
Та прийшов сюди із сином молодий папаша
З ним жорстокий неслухняний п'ятирічний Саша
Його погляд прикипів до сонного створіння
І він почав жбурляти по котику каміння
Тут старі і молоді сиділи, стояли
На таке безчинство не реагували
Лише схвильована бабуся крикнула на Сашу:
«Зупинись, не кривдь тваринку, вона рідня наша!»
Батько коршуном накинувсь на стару людину
«Я нікому не дозволю вчити мого сина!»
Та старенька не здавалась і на прощання прокричала:
«Не достойні ви з сином людьми називатись!
Ваші вчинки будуть скоро законом каратись!»