Скнар Анастасія Дмитрівна

Анастасія Дмитрівна Скнар (народилася ? в селі Озеряни Варвинського району — померла 2008) — вчителька української мови і літератури Носівської середньої школи № 1.

Чоловік — Скнар Володимир Пилипович

Скнар Анастасія Дмитрівна

Згадує Шовкун Марія Кирилівна – старійшина педагогів Носівщини:

Це була широка українська душа. Я жодного разу не почула від неї російського слова, так вільно і досконало вона володіла мовою, хоча Варвинський район Чернігівщини, де вона народилася, здебільшого користується суржиком. Її уроки української мови та літератури відзначалися особливим ліризмом і легко сприймалися учнями. Більшість шкільних творів української класики вона знала напам'ять. А як вона декламувала «Лілею», «Тополю» Шевченка на вечорах-зустрічах випускників! Як же вільно і красиво вона розповідала учням твір «Наталка-Полтавка». І школярі з великим задоволенням сприймали спокійну і лагідну розповідь вчительки. В роз мові з нею завжди відчувалися глибокі знання літератури, історії України, висока ерудиція.

Частину своєї педагогічної діяльності вона присвятила Носівській середній школі №1, а іншу частину – Ніжинському педінституту ім. Гоголя, де вона працювала разом із своїмчоло віком, викладачем англійської мови, Скнаром Володимиром Пилиповичем.

Це була українська сім'я; вони ніби доповнювали одне одного в любові до української літератури, (і літератури взагалі), любові до рідного краю, українських звичаїв і традицій, до батьківського порогу, до материнської вишиванки. З великою любов'ю вони зберігали вишитий материнський рушник – старенький, поштопаний, але такий рідний і дорогий.

Зі своїм чоловіком вони мали величезну бібліотеку, яку поповнювали при кожній нагоді. Цю бібліотеку довелося про дати, аби зібрати гроші на лікування тяжкої хвороби, на яку захворіла Анастасія Дмитрівна, після раптової смерті чоловіка. Але хвороба прогресувала… Незадовго до смерті вчительку в Ніжині відвідала колишня учениця Гуленко Люба, яка розповіла про свої відвідини на зустрічі випускників. На столі у вчительки лежали дві книги – «Кобзар» і «Біблія». Не дивлячись на тяжку хворобу Анастасія Дмитрівна розповідала своїй вихованці про своє життя, про ті філософські питання життя, які її цікавлять, про те, що вона читає.

Ви б побачили з якою увагою і пошаною слухали цю розповідь однокласниці про свою вчительку вже сивочолі діди і бабусі.

У 2008 році Анастасія Дмитрівна померла. Разом з чоло віком вони поховані в рідному селі Озеряни на Варвинщині.

P.S. Вона писала незрівнянно красиві листи до колег, рід них, знайомих, учнів. Нижченаведений лист був написаний вже тяжкохворою Анастасією Дмитрівною, коли вона не могла приїхати на зустріч випускників.

«Дорогих випускників недалекого двадцятого століття – енного року вітаю сердечно з урочистим Святом Зустрічі зі школою в День 60-річного Ювілею кожного з Вас. Вітаю і всіх Ваших гостей, зокрема патріархів школи – Ваших наставників, педагогів, вчителів.

Дорогі Ювіляри! Ви – поважні громадяни, люди з великим життєвим досвідом, сьогодні зібралися на своє Свято в чудову чарівну пору, коли весна ще продовжує розсипати свої чари, а літо стало на порозі зі своїми принадами.

Така пора символізує і Ваш вік і Ваше Свято. Адже молодість ще не відквітувала, а поважний вік хвалиться своїми надбаннями: це Ваша творча праця, Ваші знання, трудовий стаж. Та головне Ваші діти і внуки і багато ще такого, що називаємо – скарби життя. А сьогодні Ви просто побудете 17-річними випускниками, повернетесь з піснями, жартами у казку, яка називається – Юність.

І так літо Ваше до Вас завітало:
Вже срібні нитки покрили волосся,
Вже діти великі і гарнії внуки ростуть.

А серце таке ж молоде ще і досі,
І руки спочинку ніяк не знайдуть.

Роки летять, життя продовжується і я хочу, щоб кожному з Вас і Вашій половинці воно несло:

Радість кожну мить,
І доля усміхалась.
На всіх дорогах хай щастить
Й омріяне збувалось.

Щоб дарувало успіхи життя,
Багатство й процвітання
Збувалось світле майбуття
Й здійснилися бажання.

Від щирого серця бажаю Вам, дорогі Ювіляри, щоб всі прийдешні свої Ювілеї зустрічали такою дружною сім'єю, як сьогодні, щоб усі були здорові Ви і Ваші рідні-найрідніші, Ваші друзі і приятелі і щоб ніхто ніколи не знали зради. А ще бажаю (це вже я пісню переповім), щоб кожному з Вас і Вашим дітям, внукам і правнукам світили дві яскраві зірки у житті.

Що вранішня зоря – то рідная матуся,
А що вечірня зіронька – то рідная бабуся;
Що місяць молодий – то рідний татусь,
А повний місяченько – то рідний мій дідусь.

І хай так буде від роду до роду на нашій славній Україні, у нас – українців.

А я дякую долі і святому кріпкому, святому безсмертному за можливість ось так з Вами поговорити, обійняти кожного своїм серцем, Вас – учасників творення демократичної України.

Я дякую щиро Миколі Ляшенку за неоцінений дарунок нашим українцям і всій Україні за започатковане ним видавництво «Бібліотека українця» і за дарунок його мені з автографом книги цього видавництва «Нас не подолати».

Він же ідейний упорядник книги, його художнє оформлення і фото, і я пишаюся разом з Вами, з носівчанами, його батьками, що своїм ім'ям він прославив Україну.

Хочу закінчити свого листа словами: Хвала єдиному творцю за дні весняні і зимові, За літо, осінь, що з любові несуть собою мить оцю Мить неповторності буття І таку силу форм життя.

Прошу вибачення за мій сумбурний лист. Бажаю Вам божого благословення.

З любов'ю до Вас, Анастасія Дмитрівна».

Червень 2007 року»