Скрипець Андрій Петрович

Андрій Скрипець

Андрій Петрович Скрипець (народився 11 червня 1910 в селі Володькова Дівиця — помер у травні 1992) – учасник Німецько-радянської війни, педагог. Працював учителем, завучем у Носівській середній школі №1.

До життєпису

В 1926-1929 роках навчався в Мринській середній профтехшколі одержавши спеціальність слюсаря. Потім закінчив Ніжинські педагогічні курси.

Під час Німецько-радянської війни перебував на підпільній роботі, мобілізований до Червоної армії Носівським РВК у лютому 1944 року, воював на фронті у Східній Прусії.

Після війни працював учителем, завучем у Носівській середній школі №1. З 1970 на пенсії.

Скрипець Андрій Петрович

Нарис у книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.

Андрій Петрович народився 11 червня 1910 р. в селі Володькова Дівиця Ніжинського повіту в сім'ї багатодітного селянина-хлібороба. В 1926-1929 роках навчався в Мринській середній профтехшколі (нині – училище механізації сільського господарства) одержавши спеціальність слюсаря. Потім закінчив Ніжинські педагогічні курси.

Трудова діяльність розпочалася на Луганщині. Андрій Петрович працював викладачем мови та літератури Краснодонського робітфаку і навчався в Луганському педінституті за фахом – учитель української, російської мов та літератури. В 1934-1936 роках проживав з сім’єю в Балтському районі Молдовської АСРР (нині Одеська область), працював директором школи.

Напередодні Великої Вітчизняної війни сім’я Скрипців повертається до Носівки, де Андрій Петрович працює інспектором при РайВНО, викладачем російської мови та літератури.

З початком Великої Вітчизняної війни Андрій Петрович стає на захист своєї Вітчизни. Під час німецької окупації Носівщини родина Скрипців допомагала партизанському загону „За Батьківщину” медикаментами, продуктами харчування, варила вдома мило для партизанів, приймала на квартирі підпільників із Києва. Після визволення Чернігівщини Андрій Петрович іде до лав Червоної Армії і гідно показує себе у боях із німецько-фашистськими загарбниками, за що неодноразово був нагороджений орденами і медалями. Особливо він відзначився у останніх боях під Кенігсбергом, головною військовою базою німецьких військ у Східній Прусії, Пілау, Марієнбургом, Інстенбургом, на вузькій піщаній косі Фріше-Нерунг морської затоки Фрішес-Гаф.

Після війни Андрій Петрович повертається до Носівки, на посаду завуча у Носівській середній школі №1, водночас працює вчителем російської мови і літератури, аж до виходу на пенсію у 1970 році. За сумлінну працю отримує відзнаку „Відмінник народної освіти”. Навіть із виходом на пенсію Андрій Петрович не полишає виховної роботи: часто зустрічається з молоддю, проводить патріотично-виховну роботу як ветеран війни та заслужений працівник освітньої галузі.

Життя залишило Андрія Петровича на 82-му році, у травні 1992-го.

Нагороджений військовими орденами „Червоної Зірки”, „Слави” 3-го ступеня, медалями „За відвагу”, „За взяття Кенігсберга”, „За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.”

Про те якою непересічною особистістю був Андрій Петрович свідчать спогади про нього Шовкун Марії Кирилівни.

«У 2010 році виповнюється 100 років з дня народження Скрипця Андрія Петровича. Він був людиною високої порядності, високої моралі, високої інтелігентності і великої ерудиції. З ним легко було жити по-сусідськи, легко було працювати під його мудрим керівництвом (я працювала в середній школі №1, а він весь час був завучем), приємно було спілкуватися. Не пам’ятаю випадку, щоб Андрій Петрович підняв голос, висловив незадоволення, тим більше – зневагу. За службовим обов’язком він відвідував уроки вчителів. Бувало сам учитель бачить, що урок невдалий, але Андрій Петрович обов’язково почне аналізувати урок з хорошого (хоч його було мало), а вже потім, ніби між іншим, зверне увагу на недоліки. Пам’ятаю, готуємось до нового навчального року. Роботи – сила. Ми стоїмо біля столу завуча, на якому лежить величезне полотнище нового розкладу уроків, і кожен з нас (а було тоді в школі 64 вчителі) просить зробити розклад якнайкраще для кожного. Андрій Петрович тихо, спокійно водить олівцем по розкладу і кожному обіцяє зробити так, як той просить. Хоча б тінь незадоволення майнула. Але розклад зробить! І саме так, як просив кожен.

Приїхала я з сім’єю в Носівку в 1946 році. Жили в шкільній квартирі. Так розпорядилася доля, що незабаром у цьому будинку поселили сім’ю Скрипця А.П. на місце вибулих жильців. Я знаю лише одних таких прекрасних і добрих сусідів як ця сім’я – високоінтелігентна дружина Галина Олександрівна, вчитель біології, мама Оксана Панфіловна, українська мати-трудівниця і двоє діток. Доброзичливі відносини у цій сім'ї передавалися і у відносини з сусідами. Андрій Петрович був чуйним і турботливим сином, батьком, чоловіком. Ці риси особливо виявилися тоді, коли дружина Галина Олександрівна була паралізована і 14 років прикута до ліжка. Андрій Петрович з постійною увагою доглядав за дружиною і ніхто ніколи не почув і слова невдоволення через це. А він же ще і працював весь цей час у школі. І як працював ! Його виступи на педрадах, конференціях, зборах, його доповіді і лекції були глибоко змістовними, грамотними і завжди сприймалися з неабиякою увагою.

Все повоєнне життя він постійно спілкувався із своїми учнями. А це були науковці, письменники, журналісти, військові і всі вони раді були бачити і чути свого вчителя, наставника. А яка лагідна, грамотна і красива була мова в Андрія Петровича! Він був надзвичайно інтелігентною людиною, ерудованим спеціалістом з багатьох предметів і, навіть вже тяжко хворіючи, не втрачав інтересу до життя, цікавлячись усім новим у літературі.

Це був учитель учителів. У нього було все чеховське: „В человеке должно быть все красиво: и лицо, и одежда, и душа, и мысли.”

Ветеран педагогічної праці Шовкун М. К.

Андрій Петрович Скрипець

Фрагменти з нарису «Андрій Петрович Скрипець» у книзі Сергія Іващенка «Школа. Записки дивака»

Андрій Петрович Скрипець був досвідченим та фаховим завучем, але його аж ніяк не можна було назвати стандартним завучем радянської школи. Він був особистістю, людиною непересічною, цікавою, умів говорити з людьми, був видною людиною в Носівці, учні й батьки його поважали.

Йшли роки, минула чверть століття. Якось Сергій їхав електричкою з Дослідної до Ніжина, і побачив у цьому ж вагоні Андрія Петровича, з яким їхав і його дорослий син був у військовій формі і в погонах підполковника. Андрій Петрович був все такий же стрункий, очі — все такі ж — довірливі, доброзичливі, проникаючі в душу, волосся густе, ще не зовсім посивіле.

Відзнаки

• Орден „Червоної Зірки”,
• Орден „Слави” 3-го ступеня,
• Медалі „За відвагу”, „За взяття Кенігсберга”, „За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.”
• Відмінник народної освіти УРСР