Чирко Іван Корнійович

Іван Чирко

Іван Корнійович Чирко (Народився 8 березня 1922 у м. Носівці — помер 10 травня 2003) – письменник-перекладач творів китайських та японських письменників.

Життєпис

Випускник Носівської середньої школи № 1 (1940).

Закінчив Школу військових перекладачів східних мов та Київський педінститут іноземних мов за спеціальністю «англійська мова». Учасник Другої світової війни, радянсько-японської, працював перекладачем та дешифрувальником. Звільнився в запас 1952 року.

Викладав східні мови у Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка та військовому училищі ім. Фрунзе. Працював у видавництві «Молодь». Був старшим викладачем китайської мови у Міністерстві Закордонних Справ та старшим науковим працівником Інституту Українознавства. Член спілки письменників Російської Федерації. Один із засновників гімназії з поглибленим вивченням китайської мови у Києві.

В 1990-ті мовознавець береться до титанічного завдання – укладання українсько-китайського та китайсько-українського словника, співпрацюючи з директором Інституту лексикографічних досліджень Університету Хейлунцзян Чженом Шупу (郑述谱), редактором першого в сучасному Китаї «Українсько-китайського словника» (乌克兰语汉语词典), складеного Інститутом лексикографії Хейлунцзянського університету і виданого в 1990 році.

Результатом співробітництва Івана Чирка з цим китайським науковцем став «Короткий українсько-китайський та китайсько-український словник» (精选乌汉汉乌词典), надрукований у Китаї 2008 року видавництвом «Шан’y іньшугуань» у співпраці з українським видавничим домом «Альтернативи».

26 червня 2019 р. на засіданні вченої ради Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України (протокол № 4) була затверджнна академічна система транскрибування українською мовою китайських слів та власних назв, з метою запровадження в Україні уніфікованого державного стандарту референтної таблиці складів та супутніх правил транскрибування. За основу було взято систему, створену І. К. Чирком.

Перекладав з китайської Лу Сіня, Лао Ше, Ду Пенчена, Мао Дуня, Ба Цзіня, Пу Сунліна та інших, а також Арісіму Такео з японської.

Український посол китайської літератури

Нарис Володимира Соломахи у книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.

Нашому земляку Івану Корнійовичу Чирку — першому українському сходознавцю і перекладачу 8 березня виповнилося 79 років. " У 1940 році з атестатом відмінника і Похвальною грамотою І. Чирко закінчив Носівську середню школу №1. Восени був призваний до лав Червоної Армії на Далекий Схід. Його любимий учитель і старший товариш А. П. Скрипець — нині покійний, якого носівчани і досі пам'ятають і шанують як прекрасного педагога, директора школи, щиру людину — на прощання порадив Івану вивчати там китайську мову. Так почалося для юнака захоплення, яке стало згодом справою життя. За клопотанням військової частини у 1943 році здібного сержанта-відмінника І. Чирка направили до школи військових перекладачів східних мов.

Вже перше знайомство з китайською мовою, зі складним китайським письмом — ієрогліфікою, а також з матеріалами по китаєзнавству викликали у нашого земляка неабиякий інтерес до цієї великої загадкової країни із її самобутньою історією та культурою. Це додало сил в опануванні навчальної програми у жорстоких умовах воєнного часу.

Та коли в 1945 році курсанти школи вже готувалися складати іспити, розпочалася війна проти японських загарбників. Ще у званні курсанта І. Чирко опинився в ролі особистого перекладача начальника розвідки 5-ї Армії. Лише після закінчення бойових дій повернувся до перекладацької школи і блискуче закінчив її. За відмінне навчання йому було присвоєне офіцерське звання і призначено на посаду викладача китайської мови в цій же школі в місті Канську. Тут він пропрацював понад 10 років.

У 1956-у майор у відставці, нагороджений багатьма урядовими нагородами, І. Чирко приїздить до Києва й одразу включається в літературну діяльність як перекладач зі східних мов, передусім китайської. В цій справі йому довелося стати першопрохідцем.

На той час китаєзнавство в Україні вже мало деяку історію свого розвитку. Понад 200 років тому Росія організувала в Пекіні Російську Духовну Місію і керівниками цієї Місії протягом 110 років були українські архімандрити. Вони не тільки опікували російських купців та промисловців, які проживали в Китаї, але й вивчали китайську мову, побут, звичаї, географію, економічний потенціал країни. Однак публікувати свої статті не могли ні в Москві, ні в Санкт-Петербурзі. І лише згодом ченці, які прибули їм на зміну, почали видавати цей науковий доробок під власними прізвищами. Можна сказати, що українське китаєзнавство послужило основою для розвитку сходознавства в Росії. В Україні сходознавство зазнавало переслідувань. Скажімо, спроба організувати вивчення китайської мови в Харкові закінчилась безрезультатно.

Посилений інтерес до Китаю виник в українців після 1905 року. Адже половина складу військ, які звільняли Маньчжурію, були вихідці з України. Згодом українці брали участь у відновленні Східно-Китайської залізниці. Після 1949 року між Україною та Китаєм склалися досить міцні і дружні стосунки. Саме українці допомагали будувати Уханський та Калганський металургійні комбінати, тракторний завод в Лояні та завод вантажних автомашин в Чанчуні і багато інших підприємств та окремих цехів. На цей період припадає і зростання інтересу до китайської культури та літератури в Україні.

Перші переклади українською творів китайських письменників здійснювалися з російських перекладів. І лише в 1955 році вийшов друком перший твір, перекладений безпосередньо з китайської мови І. К. Чирком. Відтоді почалася бурхлива перекладацька діяльність нашого земляка, першого китаєзнавця і викладача китайської мови в Україні. За роки подвижницької праці І. Чирко переклав 36 книжок китайських авторів, зокрема класиків китайської літератури Лу Сіня, Мао Дуня, Лао Ше, Ба Цзіня, Пу Сунліна та інших.

За тоталітарного режиму перекладацька праця передбачала жорсткі рамки — твори для перекладу вибиралися за вказівкою партійних органів і диктувалися їх інтересами, Тому лише в останні роки Іван Чирко зміг звернутися до творчості провідних класиків китайської літератури, взятися за переклад китайських народних казок, легенд.

Поза тим перекладач нерідко виступає із статтями про літературний процес у Китаї, про життя і діяльність окремих китайський письменників. Він підготував статті про китайську літературу для Української Радянської Енциклопедії І та 2 видань, Шевченківського словника, а також майже 200 статей-персоналій для різних наукових видань.

Іван Корнійович став першим викладачем китайської мови в Україні. Після закінчення Київського інституту іноземних мов він проводить заняття у факультативних групах Київського держуніверситету, а в 1964 році започаткував вивчення китайської мови в Київській школі-інтернаті №1.

Протягом 12 років І. К. Чирко працював у Київському вищому військовому училищі імені Фрунзе, де організував вивчення китайської. Останні 6 років наш земляк працює в інституті українознавства Київського національного університету імені Шевченка. Мета його наукової праці полягає в тому, щоб сприяти розповсюдженню знань про Україну в Китаї, а також досліджувати розвиток українсько-китайських культурних зв'язків. Завдяки зусиллям Івана Корнійовича українське китаєзнавство успішно розвивається не лише в Києві, а й в ряді інших міст України. Китайську мову вивчають у чотирьох вузах міста Києва, в Харківському колегіумі, в Краматорську, Дніпропетровську, а найближчим часом вивчатимуть в Одесі та Львові.

І. Чирко також працює над укладанням українсько-китайського практичного розмовника і збирає матеріал для першого україномовного підручника китайської мови для вузів України.

Наш земляк і досі підтримує широкі зв'язки з письменниками та мовознавцями Пекіна, Уханя та ряду інших міст Китаю. Після роботи Міжнародної конференції в м. Шанхаї, у якій в 1986 р. І. Чирко як перекладач брав участь, він отримав безліч запрошень до Китаю на інші подібні конференції. Надзвичайно великий вклад Івана Корнійовича у зближення української і китайської культур. Наприклад, він навчає китайських студентів — членів китайського земляцтва — українських пісень. Ми навіть мали змогу побачити їх виступ на українському телебаченні.

На мою думку, подвижницька діяльність великого працелюба І.К. Чирка — єдиного сходознавця та перекладача такого фахового рівня — досі належним чином не поцінована в Україні. Передусім Спілка письменників України мала б подбати про відзначення багаторічної плідної праці нашого земляка. Хочеться, щоб таке пошановування не припізнилося з огляду на поважний вік Івана Корнійовича.

... Здається, роки не мають над ним влади. І.К. Чирко і нині такий же завзятий у роботі, як завжди, у нього багато творчих планів, невідкладних справ. «Все це мені просто необхідне, щоб почуватися щасливою людиною», — сказав у розмові зі мною Іван Корнійович.

З роси й води Вам, земляче, ще на довгі роки творчої праці, вдячних Вам учнів, гідних послідовників у розвитку сходознавства в Україні.

Володимир Соломаха

Іван Чирко – патріарх українського китаєзнавства

Джерело: Журнал Україна–Китай N18 (4) 2019 Коваль О. Іван Чирко – патріарх українського китаєзнавства. Автор: О. Коваль журналіст-міжнародник, член правління Української асоціації китаєзнавців

Іван Корнійович Чирко (1922–2003) – видатний український письменник-перекладач китайської літератури та один з організаторів вивчення китайської мови в Україні.

Автор цих рядків мав щастя особисто бути знайомим з Іваном Корнійовичем Чирком. Він, уже на той час пенсіонер, читав лекції з історії китайської літератури для студентів Університету ім. Т. Г. Шевченка на початку 90-х років минулого століття.

Це не були звичні лекції. Іван Корнійович завжди доповнював виклад матеріалу короткими розповідями про свою роботу, спогадами зі свого життя або й просто жартами. Його наука не була сухою, але мала на меті зацікавити молодих студентів, робити з них дослідників, практиків.

Одного разу він розповів історію з минулого про те, як знання мови допомогло йому виконати завдання, а може й вберегти життя собі та іншим. Це сталося під час війни з Японією в 1945 році, в Маньчжурії. Їдучи вночі машиною з офіцерами свого штабу (а він служив при штабі розвідки 5-ї армії), натрапили на пост противника. Він згадує: була мряка та злива, тож японці, засліплені світлом фар, не зрозуміли, що це за автомобіль, але хотіли зупинити його та перевірити. Іван Корнійович грізно вигукнув до них японською, щоб ті не затримували поважних офіцерів, і вони на швидкості промчали повз пост.

А от ще один випадок, яким він поділився в інтерв’ю з журналісткою газети «Україна молода». Офіцери розвідки намагалися в походах по тилах запастися документами, зносили йому цілі купи японських паперів, сподіваючись, що саме їхні трофеї – найважливіші й безцінні. Один авторитетний бойовий капітан притяг папку з ієрогліфами й схемами на картатому тлі, стверджуючи, що це – карта мінних полів. Чирко придивився: «Так ні, – каже, – це всього лиш інструкція для в’язання жіночих кофточок». Той страшенно образився! Як розлютиться: «Та я тебе – до стінки!». Вихопив пістолет…

Таких оказій траплялося з ним чимало, але, побувши тривалий час у війську на Далекому Сході, він завжди залишався українцем, сином своєї землі. Лекції студентам читав вишуканою українською, на той час коли багато викладачів ще не квапилися адаптуватися до вимог мови викладання в державі, яка щойно стала незалежною. Дехто вважав цього сивочолого чоловіка дивакуватим, проте його чудернацькість була щирою та доброю.

Іван Корнійович народився 8 березня 1922 року в містечку Носівка на Чернігівщині. В Івана було ще троє старших братів. У 1940 році на відмінно закінчив тутешню школу. Тяжів до техніки, встиг попрацювати помічником кіномеханіка в рідному містечку. Проте вже з жовтня йде на службу до Червоної армії на Далекий Схід. Був солдатом-залізничником, артилеристом, потім радистом. Воював під Ржевом як сержант. Однак у жовтні 1943 року 21-річний юнак знову повертається до Владивостока, де його скеровують на курси військових перекладачів східних мов Далекосхідного фронту. Так, згадував Іван Корнійович, утілився в життя наказ його шкільного вчителя Андрія Петровича Скрипця, який радив своєму учню, перебуваючи на Сході, вивчити китайську.

За спогадами Івана Корнійовича, на курсах йому довелося наздоганяти учнів, які вже почали опановувати китайську мову, вміли писати ієрогліфи, але йому вдалося швидко стати відмінником. «Зранку займалися в класі: 22 години на тиждень – китайською, 4 години – японською, 2 – англійською, – згадував Іван Корнійович. – А в армійську «мертву годину», коли всі спали, з другом Колею Кочиним ми пробиралися в бібліотеку, щоб на дозвіллі перетворювати хитромудрі закарлюки східних ієрогліфів на слов’янську кирилицю».

Навчання тривало до початку війни СРСР з Японією в серпні 1945 року. Він перебував у Маньчжурії в складі діючої армії кілька місяців. Пригадував, що доводилося бути присутнім на допитах полонених японців, бути членом комісії по розформуванню частин японської армії в місті Гірин (Цзілінь). Але в жовтні цього ж року у званні лейтенанта з бойовими нагородами повертається до школи військових перекладачів, де обіймає посаду викладача китайської мови. Також є відомості, що з 1947-го до 1949 року він навчався на історичному факультеті Вечірнього університету. Іван Корнійович викладав китайську військовим аж до 1951 року, коли його призначають перекладачем при Головному командуванні військ на Далекому Сході, яке очолював маршал СРСР Родіон Малиновський, уроджений в Одесі. Це як раз були роки Корейської війни. За словами Івана Корнійовича, йому доводилося перекладати вже й англомовні документи армії США. Тільки по закінченню війни, у вересні 1953 року, Іван Чирко демобілізується з війська, прослуживши майже 13 років.

З цим багажем знань та досвіду він прибуває до Києва, де наприкінці 1953 року стає цензором у Головному управлінні з охорони військових та державних таємниць у пресі при Раді Міністрів УРСР (Головліт УРСР), але не пропрацював там довго. З 1954 року починає викладання китайської мови в Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка. У особистій справі Івана Корнійовича Чирка, яка зберігається в архіві університету, вдалося знайти документ, що свідчить про обсяг прочитаних ним лекцій із 1954-го по 1962 рік.

З документів можна зробити висновок, що тоді цей курс він читав факультативно для студентів та аспірантів філологічного та в деякі роки також історичного факультетів. На жаль, не знайдено жодного документа про кількісний склад груп або відомостей про тих, хто навчався на цих курсах.

Саме в цей період Іван Корнійович закладає підвалини українського китаєзнавства. За ініціативою тодішнього міністра культури Української РСР Івана Білодіда, у минулому професора Київського університету, він дістає пропозицію організувати у Святошині школу-інтернат із поглибленим вивченням китайської мови для дітей.

«Не було ні книг, ні викладачів… Ледве відшукав Тоню Соболь (її батько – китаєць, мову вона знала добре) і Миколу Іларіоновича Литвиненка (той закінчив Харбінський політехнічний інститут). Утрьох почали складати підручники, працювати з дітьми, – згадував Іван Корнійович. – Спочатку було всього 40 учнів». Таким виявився старт традиції навчання зовсім ще малих українців китайської мови, що триває й понині вже в Київській гімназії східних мов №1. Про історію гімназії та першу викладачку китайської Антоніну Михайлівну Соболь ми писали на сторінках часопису «Україна–Китай».

У цей самий час Іван Корнійович починає перекладати твори китайської літератури на українську мову. У 1955 році у видавництві «Молодь» виходить його перша книжка «Діти нового Китаю», що являла собою переклад дитячих оповідань. Надалі його переклади публікуються щороку, а подекуди навіть по дві-три книжки на рік.

Як зазначила в розмові з автором статті племінниця синолога Таїсія Михайлівна, Іван Корнійович часто казав: «Книжки – це мої діти». Вона розповіла, що дядько настільки занурювався в китайські тексти, що, бувало, дружина Марія марно кликала чоловіка до столу на обід або вечерю. Він не міг відірватися від ієрогліфічних текстів.

З вересня 1963 року Іван Чирко переходить на посаду редактора у видавництво «Молодь», потім стає старшим редактором.

Дуже цікавий спогад про його редакторську роботу написав відомий український індолог Степан Наливайко, якому довелося працювати з Іваном Корнійовичем понад 30 років. Іван Корнійович був життєрадісною, приязною, товариською, на диво контактною і дотепною людиною. Працювати з ним було по-справжньому цікаво, пізнавально й навіть весело. Між узгодженням правок міг відволіктися й розповісти цікавий випадок зі свого армійського життя на Далекому Сході, про навчання на курсах військових перекладачів, про своїх братів, трофейні документи чи допити полонених японських офіцерів.

Він любив жарти, обігравати різні аспекти того ж перекладацького й редакторського ремесла чи процесу, як, до речі, і я. Так було й тут. Коли його часом запитували, як там, мовляв, ваша «Жінка», то він жартома відповідав: «Та на виданні!», маючи на увазі, що вона готується до друку. Так уже повелося у видавничих колах, що процес підготовки книжки часто обігравався через весільну термінологію, де є і видання, і видавати заміж, як у видавничій – видавати книжку, а сама книжка – видання. Тому на нашому редакторському жаргоні – багатотомна пані – означало статечну, томну чи й літню редакторку, яка готувала до друку багатотомник творів якогось класика, а дівчина на виданні – молоду симпатичну редакторку, яка готувала до виходу в світ поетичну збірку чи прозовий твір. Це віяння не оминуло й нашої «Жінки», яку часто називали коротко – «Жінка» на виданні», що зрозумілою мовою означало: переклад редагується, передруковується, вичитується, розмічається – словом, готується до набору чи до друку. А ми з Іваном Корнійовичем мали зробити все необхідне, аби достойно відбулося весілля «Жінки», тобто вихід книжки в світ. У другому, вже подарунковому виданні «Жінки», доповненому повістю «Нащадок Каїна», яке вийшло 1978 року до 100-річчя японського класика і яке теж готував я, Іван Корнійович у дарчому написі на книжці ще далі розвинув цю жартівливу гру, відзначивши, що ми вдвох таки добряче попрацювали, бо одну й ту саму «Жінку» двічі умудрилися видати заміж (випустити в світ) і щоразу вона одразу йшла по руках. Тобто не залежувалася в книжкових крамницях».

І от далі наголошує: «Та коли без жартів, то вже з перших наших зустрічей мене приємно вразили суто людські риси Івана Корнійовича: природжена шляхетність, лагідність, схильність до порозуміння, відсутність будь-якої зверхності щодо мене, тоді ще не дуже досвідченого редактора. А ще – його обов’язковість, сумлінність, порядність, надзвичайна працелюбність. Не було в нас із ним суперечок і вирування пристрастей з приводу кожної правки, як воно іноді траплялося у видавництві між автором і редактором. Наш редакційний процес проходив мирно й спокійно, по-діловому, як воно, власне, й годиться. Така ж робоча, творча атмосфера між нами панувала й у подальшому, коли в тому ж «Дніпрі» я редагував інші його переклади, вже з китайської, зокрема, збірку новел «Серп місяця» Лао Ше, романи «Сім’я» Ба Цзіня та «Історія початку» Лю Ціна, і в журналі іноземної літератури «Всесвіт», куди я перейшов після «Дніпра» й де знову редагував перекладені ним повісті чи добірки оповідань».

Перекладацьку специфіку Івана Чирка на прикладі твору Лу Сіня «Щоденник божевільного» у своїй статті дослідила Дарія Підмогильна з Київського національного лінгвістичного університету: «Говорячи про творчий підхід, необхідно вказати, що І. Чирко часто вдається до конкретизації … Прийомами конкретизації перекладач надає оповіданню яскравішого стилістичного забарвлення, що досягається завдяки розширеній описовості, експресивно-емоційній, розмовно-просторічній лексиці, іноді використовуючи лексику грубого та лайливого характеру». Дослідниця зауважила, він подекуди виходив за межі тексту оригіналу, намагаючись адаптувати оповідання в іншолітературному (українському) контексті.

Іван Корнійович із 1964 року стає членом Спілки письменників України, маючи вже доволі значний літературний доробок. В особистому архіві збереглося його фото з учасниками 5-го з’їзду письменників України (16–19 листопада 1966 року), секції перекладачів. Знімок було зроблено в залі засідань Верховної Ради УРСР, серед присутніх помітні Павло Тичина, Борис Тен, Марія Пригара, Ірина Стешенко, Олекса Синиченко та інші відомі перекладачі того часу.

1 вересня 1966 року Іван Корнійович повертається «на службу» – стає викладачем китайської мови для курсантів Київського вищого загальновійськового училища ім. Фрунзе. Там він із перервами працює аж до липня 1982 року, коли виходить на пенсію. Про навчальний процес у військовому виші відомо не багато, проте збереглися світлини Івана Чирка з курсантами.

Утім, у цей період він продовжує перекладацьку діяльність. З 1974 року після певної паузи з’являються його нові переклади Лао Ше, Пу Сунліна, Лу Сіня, Ба Цзіня, збірка китайських казок. На пенсії він також займається перекладацькою діяльністю, виходять нові переклади творів його улюблених китайських авторів. За десять років опубліковано понад десять нових перекладів із китайської та японської мов, здійснених Іваном Корнійовичем.

Він консультує молодих учених-філологів, науковців. А вже 1992 року знову повертається до викладання в Київському університеті. Точніше стає науковим співробітником відділу порівняльних досліджень Інституту українознавства університету, який був створений у рік проголошення Україною незалежності. Тут він працюватиме аж до 2000 року. Водночас Іван Корнійович також навчає молодих українських дипломатів, що налагоджували зв’язки з Китаєм у складі перших українських дипломатичних місій. Крім того, відомо, що приблизно в цей період Іван Корнійович здійснив подорож до Піднебесної, адже в його особистому архіві віднайдені фото з Шанхаю. Перед 2001 роком він готував розділ хрестоматії з літератур зарубіжного Сходу, перекладаючи тексти класичних китайських творів.

В останні роки життя його захопила давня пристрасть – ієрогліфіка. Він міг годинами розповідати молодим студентам про значення ієрогліфів, говорив про потребу вивчення ієрогліфів повного написання, які вже й у Китаї мало хто знає. Він береться до титанічного завдання – укладання українсько-китайського та китайсько-українського словника, співпрацюючи з відомим китайським мовознавцем Чженом Шупу (郑述谱), який був редактором першого в сучасному Китаї «Українсько-китайського словника» (乌克兰语汉语词典), складеного Інститутом лексикографії Хейлунцзянського університету і виданого в 1990 році.

Результатом співробітництва Івана Чирка з цим китайським науковцем став «Короткий українсько-китайський та китайсько-український словник» (精选乌汉汉乌词典), надрукований у Китаї 2008 року видавництвом «Шан’y іньшугуань» у співпраці з українським видавничим домом «Альтернативи».

У передмові до цієї книжечки Чжен Шупу підкреслював: «Особливо варто відзначити пана Івана Чирка – одного з головних укладачів цього словника з української сторони, відомого китаєзнавця, поважний вік якого не перешкоджав наполегливій праці, без страху поневірянь та труднощів. Його високі помисли гідні поваги».

На жаль, Іван Корнійович не побачив цей доробок, адже пішов із життя 2003 року, коли словник тільки готувався до друку. Китайські друзі зробили можливим втілення останнього – маленького за розмірами, але водночас великого задуму патріарха українського китаєзнавства Івана Корнійовича Чирка.

Автор статті під час подорожей до Китаю переконався, що й понині цей невеличкий словничок залишається одним із найпоширеніших словників української мови для китайців, адже кишеньковий формат, доступна ціна й зосередження на повсякденній лексиці роблять його корисним засобом для початківців, тих, хто намагається вивчати китайську в Україні або вивчає українську в Китаї.

Племінниця Таїсія Михайлівна, яка піклувалася про Івана Корнійовича в останні роки його життя, говорить, що він постійно й багато працював аж до відходу за межу. Вставши зранку, йшов до робочого столу й навіть відмовлявся виходити на прогулянки, щоб трохи перепочити. Хотів доробити словник, писав статті, зустрічався з учнями та друзями, серед яких були й гості з Китаю. Праця на ниві вивчення китайської літератури, мови та, власне, самого Китаю була джерелом наснаги, сили для Івана Корнійовича і сенсом усього його життя.

ВИБРАНІ ТВОРИ В ПЕРЕКЛАДІ ІВАНА ЧИРКА

1. Мао Дунь. Веселка. Роман / Пер. з кит. І. Чирко. Київ, 1959.
2. Ся Янь. Випробування. Драма / Пер. з кит. І. Чирко. – Київ, 1957.
3. Чжу Бай. Веселий день. Дитяче оповідання / Пер. з кит. І. Чирко. – Київ, 1957.
4. Лі Ке, Лі Веіхань. Підземна війна. Роман / Пер. з кит. І. Чирко та ін., Київ, 1959.
5. Лу Сінь. Рідне село. Збірка оповідань / Пер. з кит. І. Чирко. Київ, 1957.
6. Лу Сінь. Справжня історія А-К’ю. Повість / Пер. з кит. І. Чирко. Київ, 1958.
7. Гао Юйбао. Я хочу вчитись. Повість / Пер. з кит. І. Чирко. Київ, 1959.
8. Лу Сінь. Вибрані твори / Пер. з кит. І. Чирко. Київ, 1961.
9. Ду Пенчен. У мирні дні. Повість / Пер. з кит. І. Чирко. Київ, 1961.
10. Чжоу Лібо. Незвичайна весна. Роман / Пер. з кит. І. Чирко та ін. Київ, 1962.
11. Такео, Арісіма. Жінка / пер. з яп. I. Чирко. – К . : Дніпро, 1970 . – 3 11 с.
12. Лао Ше. Серп місяця. Новели / Пер. з кит. І. Чирко. Київ, 1974.
13. Ба Цзінь. Сім’я. Роман / Пер. з кит. І. Чирко. Київ, 1976.
14. Лао Ше. Сянцзи – верблюд. Роман / Пер. з кит. І. Чирко. Київ, 1978.
15. Лао Ше. День народження Сяопо. Повість-казка / Пер. з кит. І. Чирко. Київ, 1984.
16. Пу Сунлін. Ченці-чудотворці. Новели / Пер. з кит. І. Чирко. Київ, 1980.
17. Лу Сінь. Твори / Пер. з кит. І. Чирко. Київ, 1981.
18. Лю Цін. Історія початку. Роман / Пер. з кит. І. Чирко. Київ, 1988.
19. Мао Дунь. Іржа. Роман / Пер. з кит. І. Чирко. Київ, 1985.
20. Мао Дунь. Нічні роздуми. Критичний нарис / Пер. з кит. І. Чирко. Київ, 1989.
21. Гу Хуа. Подружня вірність / Пер. з кит. І. Чирко // Всесвіт, 1989, № 10.

Посилання

• https://uk.wikipedia.org/wiki/Чирко_Іван_Корнійович
• https://sinologist.com.ua/koval-o-ivan-chyrko-patriarh-ukrayinskogo-kytayeznavstva/