Відмінності між версіями «Козарська трагедія 1943 року»
| Рядок 2: | Рядок 2: | ||
== Чому забуваємо про трагедії? == | == Чому забуваємо про трагедії? == | ||
| − | : ''Джерело: | + | : ''Джерело: {{cite web | url = https://www.gorod.cn.ua/news_34137.html | title = Чому забуваємо про трагедії? | publisher = Тижневик «Чернігівщина» №12 (340) | author = [[Божок Сніжана Вікторівна|Сніжана Божок]] | date = 27 березня 2012| accessdate = | language = }}'' |
| − | <div align="right" | + | <div align="right"><poem> |
Пам'ятають Козари, | Пам'ятають Козари, | ||
Як в жахливому сні, | Як в жахливому сні, | ||
| Рядок 12: | Рядок 12: | ||
Смертоносці запеклі, | Смертоносці запеклі, | ||
Озвірілі кати" | Озвірілі кати" | ||
| − | </poem | + | </poem> |
| − | [[Демиденко Олександр Степанович|Олександр Демиденко]]</div> | + | :[[Демиденко Олександр Степанович|Олександр Демиденко]]</div> |
Історія трагедії — знищення мирного населення у селі Козари під час Другої світової війни - на сьогодні до кінця так і не розкрита для широкого загалу, а про неї вже забувають. І цей факт болить багатьом людям, тим паче очевидцям цієї кривавої розправи. А їх щороку стає все менше. | Історія трагедії — знищення мирного населення у селі Козари під час Другої світової війни - на сьогодні до кінця так і не розкрита для широкого загалу, а про неї вже забувають. І цей факт болить багатьом людям, тим паче очевидцям цієї кривавої розправи. А їх щороку стає все менше. | ||
Версія за 20:14, 3 березня 2021
Козарська трагедія 1943 року
Чому забуваємо про трагедії?
- Джерело: Сніжана Божок: Чому забуваємо про трагедії?, Тижневик «Чернігівщина» №12 (340), 27 березня 2012
Пам'ятають Козари,
Як в жахливому сні,
Божевільні пожари
У минулій війні,
Бо спалили, як в пеклі,
Всіх людей і хати
Смертоносці запеклі,
Озвірілі кати"
Історія трагедії — знищення мирного населення у селі Козари під час Другої світової війни - на сьогодні до кінця так і не розкрита для широкого загалу, а про неї вже забувають. І цей факт болить багатьом людям, тим паче очевидцям цієї кривавої розправи. А їх щороку стає все менше.
69 років минуло, як у Козарах Носівського району німці розстріляли і заживо спалили 4800 людей. Живими лишилися одинии}. їм тоді вдалося сховатися у своєму чи сусідніх селах. Нині в Козарах досі живуть з десяток людей, яким вдалося вціліти у справжньому пеклі. Вони з болем у серці пригадують ті страшні березневі дні. Фашисти хапали мирних жителів і розстрілювали. Незважаючи, чи то була матір з дитям чи старенька бабуся, чи, може, вагітна жінка. Усіх - під кулю.
Минають роки, і про це страшне горе починають забувати. Школярі, як то кажуть, «з-під палиці» вчать історію, аби отримати прохідний бал. Молодь взагалі не цікавиться війною. А це ж життя наших бабусь і дідусів, які своєю кров'ю дали нам перепустку в майбутнє.
1377 сіл разом з жителями спалили гітлерівці в Україні. Трагедія у Корюківці, наприклад, була наймасштабнішою й найкривавішою не лише на теренах Радянського Союзу, а й усієї Європи. Це сталося 1-2 березня 1943 року.
Козари, де замордували маже п'ять тисяч людей 11 березня - другий населений пункт за кількістю смертей.
У багатьох книжках розписано про звірства фашистів у білоруській Хатині, де було живцем спалено 149 мирних жителів. Схожа біда трапилася в литовському Пирчюпісі з 119 жертвами, чеському Лідіце з 320 загиблими та французькому Орадур Сюр Глан з 650 знищеними мирними жителями. Про це знає Європа, про це відає увесь світ. Та всі ці трагедії тьмяніють за кількістю загиблих перед доброю сотнею українських сіл, в яких убивали не сотнями, а тисячами.
Борис Харченко є свідком знищення Козар. На момент, коли розігралася кривава трагедія, хлопцеві виповнилося 8 років.
- «Рано-вранці каральний загін оточив Козари й есесівці почали прочісувати хати, - пригадує Борис Іванович. - Людей, групами по 50-100 осіб, безжально розстрілювали. Знищивши геть усіх жителів, карателі спалили населений пункт ущент: бовваніли лише стіни десятка цегляних будинків. Вціліти тоді вдалося дивом. Матір розстріляли, батько загинув на фронті. Лишилися дід, баба і я. Після закінчення війни село відроджували з попелу. Я 33 роки очолював колгосп. За цей час вдалося багато чого збудувати. Ми й два пам'ятники поставили: Радянському воїну і Матері з дитиною. У 1991 році збиралися ще один звести, та школа не дозволила, бо начебто земля їхня. Директор сказав, що діти не повинні щодня дивитися на гнітючий меморіал, і наголосив, що під трактори лягатимуть, якщо знадобиться».
Завідуючій народного історико-краєзнавчого музею в Козарах Лідії Харченко дуже болить те, що про трагедію геть забули. Урочисті заходи відбуваються переважно на районному рівні - вище керівництво держави жодного разу не навідувалося у Козари.
- «А в цьому році навіть керівництво з району не приїхало. Зібралося кілька десятків людей, батюшка панахиду відслужив за загиблими односельцями та й усе, - обурюється Лідія Федорівна. - Ні меморіалу, ні згадки про трагедію. Наприклад, у Хатині ще у 1969 році збудували меморіальний архітектурно-скульптурний комплекс, який займає близько 50 гектарів. Там розташоване і символічне «кладовище білоруських сіл», які були знищені нацистами і не змогли відродитися після війни. У Корюківці цього року збудують пам'ятник, а про нас ніхто й чути не хоче. Напередодні минулих виборів дехто з кандидатів у депутати обіцяв це питання вирішити, та слова розійшлися з ділом. Даремно клопотали перед владою про належне вшанування загиблих земляків. А у нас і план є для будівництва. У 1991 році навіть кошти було перераховано колгоспом, проте добру справу завершити не вдалося. Нині про Козарівську трагедію нагадує лише пам'ятник Матері та дитині, та й той, можливо, не «дотягне» до 70-річчя. Обвалиться!»
Отакої! Дожилися! Жодного слова про трагедію у майже п'ять тисяч смертей. Готелі, банки, ресторани ростуть як гриби після дощу, а на меморіал коштів немає. Скоро про війну взагалі забудуть. Знали б про це наші предки...
