Рудницький Василь Петрович
Василь Петрович Рудницький (13 березня 1899 — 14 березня 1964) — вчитель математики і перший повоєнний директор Носівської школи № 1
Улюбленцями школярів було подружжя вчителів-математиків Рудницьких – Василь Петрович та Василина Євгеніївна (Василь і Василина, як їх називали учні). Василина Євгеніївна викладала математику в 5-7-х класах, а Василь Петрович навчав старшокласників.
Василь Петрович був першим повоєнним директором школи (з 29 вересня 1943 р.), але на нього донесли в СМЕРШ, що він працював у школі під час німецької окупації. Тоді в Носівці навчалися лише молодші школярі, вчилися читати, писати, рахувати. Користувалися довоєнними радянськими підручниками з яких німці наказали повидирати сторінки про Сталіна, комунізм, радянську владу та іншу ідеологію. І хоча вчителі школи нічим не заплямували себе за час навчання дітей і робили корисну справу для малих носівчан, та на той час це розцінювалося як співпраця з окупантами. Цього виявилося достатньо, щоби одного холодного дощового осіннього дня директора, разом з родиною виселили із шкільного будинку.
Рудницькі були змушені переїхати до Нової Басані, що у Бобровицькому районі.
21 березня 1944 Носівським РВК був мобілізований до Червоної армії.
13 може бути щасливим
13 березня 1899 року в родині ніжинського священика Христо-Воздвиженського храму Петра Аврамовича Рудницького, народився син Василь... Отримавши вищу освіту, будучи вчителем математики, Василь не вірив в різні «забобони». Хоча один випадок з його життя, довів йому протилежне. Трапилась на дорозі в Ніжині хлопцеві циганка, котра дивлячись йому в очі, провіщувала: «… ти народився 13-го і для тебе, це число буде щасливим».
Всупереч всьому, доля привела Василя Петровича Рудницького разом з молодою дружиною Василиною, до містечка Носівка, саме напередодні Другої світової війни. Переїхали вони з Бобровиці, де вчителювали раніше, в шкільну квартиру першої школи з двома діточками Леонідом(1926р/н) та Люсею(1928р/н). В 1938 році в Носівці народилась у них ще одна донечка - Іда. Все було ніби в них добре, росли діти, було житло, робота. Потоваришували вони з багатьма носівчанами, а саме з сім’єю: Скрипців, Тястових, Швайко, Тишкевичів ...
Однак війна внесла свої корективи…
Під час німецької окупації, Василю Петровичу та Василині Євгенівні за рекомендацією тимчасової влади, прийшлось вийти працювати. Навчали молодших школярів математиці, а також вірити і надіятись на краще життя. Старшому синові Леоніду, котрому виповнилось 16, теж прийшлось влаштуватись на роботу в майстерню з ремонту годинників, а в противному випадку – на примусові роботи до Німеччини. Однак, одного суворого зимового дня 1942року, разом з іншими носівчанами, сина арештовують за співпрацю з партизанами. Звинуваченням був «донос» на працівників майстерні, що вони ніби співпрацюють з партизанами, ремонтуючи їм годинники. Випадково, під час облави, потрапила під арешт і 14-річна тендітна Люся. Брат, не міг допустити, щоб батьки втратили двох дітей. Знаючи німецьку мову, умовив конвоїра не чіпати дівчисько. Її потайки виштовхнули з колони полонених, а німець зробив вигляд, що ніби не помітив цього. Перелякана Люся повідомила батькам, що Льоню забрали гестапівці . Василина Євгенівна була в розпачі, але материнське серце заради дитини, здатне на все. Отримавши від німців інформацію, котрі в той час квартирувались в шкільних приміщеннях, що її сина відправлено до гестапівської в’язниці Києва, Василина зібравши деякі речі та харчі, попрощавшись з дівчатками та чоловіком, пішла до Києва, щоб хоч в останнє, побачити сина… Доля змилостивилась до матері та сина, вони зустрілись в «застінках» в’язниці...
Врятували Льоню від смерті мабуть батьківські молитви. Хоча, вижити в німецькій тюрмі, а потім на примусових роботах в Німеччині, йому допомогло досконале знання німецької мови. Вслухаючись в німецькі діалоги, хлопець не показував зовні, що він їх розуміє і тим часом міг використати момент... Оволодів Леонід німецькою в довоєнний час, на курсах іноземної мови при Носівській школі №1, котрі вела - Катерина Клюзко(про факт існування цієї вчительки першої школи - почула вперше)...
Василь Петрович зміг зустрітись з сином, лише після закінчення війни та після того, як Леонід полишив службу військового в лавах радянської армії - в 1950році(фото зустрічі всієї родини в Новій Басані).
Притамовувати біль та розпач, як під час війни так і після, допомагали родині Рудницьких в тяжкі хвилини, пісні та музика. Піаніно, котре Василь Петрович, в молоді роки придбав в Бобровиці, було з ними всі роки їх життя. Він сам його міг налаштувати та чудово грав улюблені мелодії класиків. Старанно переписані батьком ноти відомих мелодій, його донька Іда , береже і сьогодні, як сімейну реліквію. Всі діти родини, як і їх батьки, чудово розумілись в музиці, танцях та співах.
Після визволення Носівки від німецької окупації, Василь Петрович пішов служити до лав радянської армії – топографом. Тричі був нагороджений Медаллю «За відвагу»(донька зберігає їх донині), за особисту мужність та відвагу в боях з ворогом. Пройшовши шляхами війни, дійшовши до Берліну та не отримавши жодного тяжкого поранення, лише тоді пригадались йому слова старої ніжинської циганки, про магічне « 13». Бо насправді, воно траплялось в його житті дуже часто, і в номері на гвинтівці, і в документах, і просто на шляху…
Повернувшись після Перемоги в Носівку до сім’ї, до роботи в шкільному колективі, влітку 1945року, цивільне життя подарувало вчителю розчарування та біль…
Серед вчительського колективу першої школи завжди існували свої «підводні течії». Ось і тоді в 1945-му, перед початком навчального процесу, одному із вчителів школи здалося, що Василь Петрович – не гідний претендувати на посаду директора Носівської школи №1. Не міг, цей молодий вчитель географії, без міри вимогливий та принциповий, допустити щоб директором став Рудницький:
— син священнослужителя, котрий не відмовився в 1933році від батька( на противагу всім іншим членам родини);
— вчитель, що під час окупації Носівки, виконуючи німецьку вказівку навчав дітей(елементарним знанням з математики);
— людина, що прихистила в своїй сім’ї, після арешту матері-«зрадниці» дівчинку підлітка(подругу старшої доньки; дитину колеги; дитину, батько котрої на фронті; дитину, котрій відмовили в притулку інші носівчани).
Саме наданий Василем Петровичем притулок доньці «зрадниці», вчителя німецької мови першої школи, що працювала під час окупації перекладачем, Клюзко Катерини Олександрівни(1900р/н), звучало в «доносі» на Рудницького – основним звинуваченням.
Про факти з життя сім’ї Клюзко ніхто сьогодні мабуть не пригадає, а саме: як засудила радянська влада вчителя Катерину Клюзко до 20 років каторжних робіт, як повернувшись в Носівку з фронту її чоловік залишився без роботи, будинку та всіх сімейних речей. Дала доля чоловікові, відшукати в родині Рудницьких лише єдину доньку… Забігаючи наперед історії, зі слів єдиного свідка тієї трагедії - Іди Василівни Рудницької, можемо дізнатись, що засуджена Катерина Клюзко після 20 років каторжних робіт, все-таки повернулась до своєї родини в Київ, а 29.01.1996 року була реабілітована.
Після обговорення всіх «за» і «проти» якостей вчителя Носівської школи №1 Рудницького Василя Пертровича(1899р/н), місцевою владою було запропоновано безпартійному вчителю Рудницькому залишити Носівку, разом з родиною. Тимчасово на посаду директора першої школи було призначено Бондаренка Олександра Федоровича.
Наприкінці 1946 року Василь та Василина Рудницькі переїхали з Носівки вчителювати в село Нова Басань Бобровицького району. Там пройдуть всі останні роки їх щасливого вчительського та сімейного життя… Василь Петрович залишить цей світ 14.03.1964р., а Василина Євгенівна – 06.04.1978р.
Написано Ю. Філь, за спогадами Іди Василівни Рудницької 08.03.2025 року, про життя сім’ї в Носівці. Для фото використано сімейні фото, медалі та документи сім’ї Рудницьких наданих І.Рудницькою.
