Редагування Щипун Михайло Іванович

[[Файл:Михайло Щипун.jpg|міні|Михайло Щипун]]

'''Михайло Іванович Щипун''' (21 листопада 1900 — 1986) — колгоспник. 

Усе життя пропрацював у колгоспній конторі. Був теслею — майстрував переважно для себе і найближчих родичів, а в старші роки також був пасічником.

== Родина ==
Дружина: Марія.

Доньки: Олександра, Ольга, Ілліада, [[Комар Катерина Михайлівна|Катерина]]. 

Онука: [[Сай-Боднар Лариса Олександрівна|Лариса]] (1964).

== Мій Архангел Михаїл ==
:''Джерело: {{Cite web | url = https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1048073515619555&id=100012507498618 | title = Мій Архангел Михаїл | publisher = Facebook| author = [[Сай-Боднар Лариса Олександрівна|Лариса Сай-Боднар]] | date = 21 листопада 2020 }}''
Сьогодні, у день Архистратига Михайла, моєму дідусю, Щипуну Михайлу Івановичу,  виповнилося б 120 років. 

-Діду, га, діду, розкажіть ще про відьом. Чого, коли ви парубкували,  вони ночами шастали по селу, а тепер їх нема? 

— Ні, краще про війну і Великдень, — заперечую сестрі. 

— Ніт! Про відьом! Я перша попросила!

— Не було ніяких відьом! — категорично заперечую, — Просто люди тоді  були неосвіченими і не могли пояснити деяких  природніх явищ, от і домислювали всіляке, — гордо демонструю своі знння, бо ж я уже школярка.

— Як то  не було?! — штовхає мене в бік Наташа, зсуваючи з одіяла на мульку череню. Потім злазить на припічок, — Скажіть їй що-небудь, діду! Ото, як ви до бабусі ходили на вечорниці, а відьми на путі створювали усілякі перепони! Хотіли, щоб ви йшли до іншої дівки,  — нагадує дідусю.

На відміну від мене,  моя двоюрідна  сестра вірить в існування відьом і русалок, які могли залоскотати парубка, і сипле низкою уточнюючих запитань.

Але я не підтримую її балачки  і прошу  бабусю Марусю виступити арбітром. Раз так, то нехай, мовляв, підтвердить,  що польоти відьом у період її дівування — суща правда. Або спростує.

— Атож, —  тримаючи нейтралітет, киває головою бабуся, ледь всміхаючись   кутиками губ, —  Може й не вигадки, а якась примара.
Ми з Наташею, старшою від мене на шість років, пришуршали перед вихідними до  дідуся з бабусею на ночівку. За вікном— пізній осінній вечір. Повечерявши й отримавши по два «канхветики», вирізані  з густого меду, щоб «обавити душу», позалазили на піч та й повисовували голови, щоб добре бачити, що робиться в хаті.. 

Дід сидить за столом у кухні— вітальні й гортає свого блокнотика-записника з логічними задачами— готується до нашоі найважливішої спільної розваги — урока математики.   Бабуся — поряд, штопає теплі шкарпетки, підклавши під діряву  п'яту  округлену   дерев'яну підставку, змайстровану дідом.

Він читає задачі, а я,  вловивши логічну нитку, майже на всі даю правильні відповіді. Це мене тішить і заводить водночас. Ще — ще. Взагалі-то я у математиці повний Митрофан. Але це з'ясується потім, у старших класах. А поки я у початковій школі, залюбки розв'язую задачі на кілька дій, і що  більш заплутані, то для мене прикольніші. Я  для діда  теж  маю шкільну заготовку з важкою задачею. Він уважно вислуховує умову, зводить до купи брови і миттю підносить палець догори:

— Буде 48! А ось як це записати правильно, — думай сама. Я по-вашому не розбираю. 

Далі вдається до спогадів, які ми вже знаємо на зубок, але  принишкли, що аж чуємо своє дихання. 

— Ось як наша Оля — ваша  тітка — вчилася в педінституті, то їм на канікули задавали по двісті задач! Вдень у селі роботи — по саму зав'язку, а у вечері тільки сяде за підручники, подруги кличуть до клубу чи на вечорниці. «Іди, було кажу, дочко, гуляти—діло молоде. Я сам тобі задачі повирішую». І вирішував! Усі до єдиної правильно. 

— А моій мамі допомагали із задачами?

— А моій? — атакуємо із сестрою діда.

— Вашим так багацько задач не давали. Оля ж на вчителя математики вчилася.

Ми на мить притихаємо, я поринаю у мрії, як би то було добре, щоб тітка Оля не на Волині викладала математику, а в моій школі. Ото вже б я була на коні!..

Зазвичай, усі вихідні,  свята і канікули я проводила на Вербові у бабусі Насті, татової мами, у моій любій хатині під соломою, в якій я народилася, робила перші кроки і пізнавала світ. Мамині батьки—  дід Михайло і бабуся Маруся  жили за кілька хат від своєї свахи. Недалечко, трохи ближче у бік центра, побудувалась і середульша із  трьох старших маминих сестер, Люся. Тому,   коли у її доньки Наташі були канікули, або на вихідні, я  прошкувала від татової мами до маминих батьків і ми з двоюрідною сестрою там день-два разом гостювали. 

Коли я народилася,  діду Михайлу було вже 64 роки. Тому усе своє свідоме життя я пам'ятаю його, як справжнього діда — пенсіонера. Бабуся на три роки молодша. Вона була страшеннною акуратисткою. В іхній  хаті завжди було тепло і чисто. Затишно. Я й досі люблю такий затишок. 
Дід був відомим на всю округу теслею. А в старші роки ще й пасічником.Усе своє життя він пропрацював у колгоспній  конторі, мабуть, звідси і його любов до цифер і задач.  А майстрував переважно для себе і найближчих родичів. Перед самою війною він побудував добротну хату на високому фундаменті, про яку кажуть, що  й зараз стоїть, як дзвін.

Під час окупації  її навіть облюбували німці для свого штабу. Жили, щоправда, де інде, а в нашу велику простору  світлицю приходили як в офіс, для проведення усіляких нарад. На широкому столі розкладали своі карти і ватмани з кресленнями.
Господарів не ображали, але щоразу, коли вони схилялися за столом над картами, старші дівчатка-підлітки  Щура, Люся і Оля, які спостерігали за ними, сидячи на печі, мріяли, як раптом увірвуться «наші» і перестріляють усіх фріців. І звільнять село. А на чолі буде їхній тато — сильний і  відважний. Його мобілізували у перші дні війни. 

Погнали німців. Знову весна. Струмочки дзюрчать, пташки повертаються. Любо так, добре на душі. Як би ж то не війна. Аж раптом… маленьке свято. Та ще й яке! В самий світлий празник Великодня.  

Як і годиться, хазяйка  з маленькою донечкою, моєю мамою, пішла до церкви посвятити паску, пиріжечки  і крашанки. Коли поверталася додому, три старші доньки поралися по господарству: доїли корову, напували телят, годували свиней та птицю. Кожна мала своі обов`язки. Нічого не звичного не помітила в їхній поведінці, тож попросила  не баритися, а вже мерщій заходити до хати  розговлятися. 

— Христос Воскрес! Христос Воскрес! Христос воскрес!— щойно прочинивши хатні двері, тричі привітала порожню світлицю.

— Воістину Воскрес! — почула звідкілясь чоловіків голос і від несподіванки  випустила з рук  пасхального кошика. Ледь-ледь маленьку доньку утримала…

Того великоднього ранку, вперше за всю війну сім'я розговлялася у повному складі. 

А воно як було: коли погнали німця, дідусева частина два дні стояла у Ніжині. А це ж лише за 35 кілометрів від дому! Як же ж кортіло побачити своїх дівчат— дружину і чотири доньки, та ще й у  Великдень! Командир зжалівся і  відпустив на добу.  Щастя було — до кінця своїх днів  згадували. 

Дідусь повернувся. Був поранений, але що ті фізичні болі у порівнянні з душевними, яких завдала війна. Скількох близьких людей вона забрала: родичів, друзів і його  молодого сусіда  Івана, який був бригадиром тракторної бригади. 

Мине ще трохи часу й [[Комар Олександр Іванович|Іванів син Сашко]] (мій тато) посватає дідову наймолодшу доньку Катю. Коли  молодята одружилися (як казали тоді, побралися), дід Михайло став для зятя батьком. 

Я зараз про це часто думаю, згадуючи, які щирі, теплі стосунки були між ними. Тато молодий і хвацький знайшов у особі діда не лише батька, з яким радився з багатьох питань, а й свого однодумця, мудрого втілювача його креативних, молодечих ідей. І старшого друга. Це так важливо. 

[[Файл:Михайло Щипун і Олександр Комар.jpg|800пкс]]

:''Дідусь Михайло з моїм [[Комар Олександр Іванович|татом]]''

Коли батьки будували хату, дід узяв на себе відповідальність за усі столярні роботи. Столярна майстерня — прибудова до дідового сараю, під черепицею — то окрема тема. Я туди ходила, щоб понюхати дерево. Всередині пахло свіжою стружкою і якоюсь таємничістю. На столі — рубанок. На стіні — теж рубанки й ціла батарея лобзиків, більшість з яких дід майстрував сам. 

Ще один таємничий для мене об'єкт у дідовому дворі, в який строго-настрого заборонялося навіть прочиняти двері, був омшаник, де  зимували вулики. Він притулявся позаду хати  під величезною крислатою  шовковицею, яка накривала пів двору.

Омшаник був такий біленький та гарненький, накритий черепицею, що я завжди мріяла, як коли-небудь, як дідусь на літо забере з нього своі вулики, ми з подругами влаштуємо там терем-теремок. 

— Стук — стук! Хто-хто в теремочку живе? 

Але терем-теремок був недоступним для стороннього ока у будь-яку пору року. Двічі на рік дід особисто білив його зовні та з середини, не довіряючи навіть бабусі. Це мене завжди дивувало і ще більше розпалювало інтерес туди проникнути. Але дід був непохитним: «Бджоли люблять спокій».

Дід був доладнім пасічником. І досі в моій уяві, в спогадах, його образ ловко вписується в образи усіх тих небагатьох пасічників, яких я знала: поміркований, стриманий, з холодною розсудливою головою і гарячим серцем. Він не любив суєти і поспіху, але, дивна річ, завжди і всюди все встигав. Усе вмів, усе знав і за все брався. 

[[Файл:Михайло і Маруся Щипуни.jpg]]

:''Дідусь Михайло та бабуся Маруся в осінньому саду''

У побуті дід Михайло теж був унікальним чоловіком — на всі руки майстром. Міг запросто пошити пальто, штани і шапку. Та так, що навіть з виворотнього боку не підкопаєшся. 

Коли влітку на гостину приїздили тітки Шура з Полтавщини і Оля з Волині, а з Носівки підтягувалися Люся і наша мама із сім'ями, дід роздавав усім своїм дітям та онукам власно зроблені за рік для кожного з них якісь подаруночки. 

Тоді, у дворі під горіхом збиралася чималенька сімеєчка. Як добре було нам, дітям! І тільки  зараз, з роками, можу по-справжньому уявити і зрозуміти,  як раділа, співала душа моїх дідуся й бабусі, приймаючи  за столом чотирьох своїх дочок із сім'ями.  У  мирі і злагоді, добрі та здорові. 

Потім усі разом прибирали зі столу і розходилися в «клуби за  інтересами»: чоловіки, жінки, діти. Дідусь із зятями перебиралися за маленький стіл у саду, грали в карти і смакували потроху  медовуху. Ось дід несе трилітрову банку, і найстарший із зятів, мій улюблинець   дядя Ваня,  розводить руками:

— Тату, та хіба ж ми п'яниці якісь чи що?!

На вогник підтягуються дідові племінники дядько Микола та Степан, що живуть поруч, і хазяїн  несе другу банку медовухи. 

— Тату, та хіба ж ми п'яниці якісь? — знову  чує м'яке обурення старшого зятя. 

Посиділи, погомоніли, згадали Сталіна і Хрущова. Памятаю, гучно так згадували, розділившись «на табори» у симпатіях до того чи іншого. 

І знову дід, під супровід зятевого  виправдального обурення,  несе третю банку…

Говорив  він завжди сповага і не дуже голосно. 

Якось з цього приводу вийшла анекдотична ситуація.

Уже після восьмидесяти, поїхав дід на Волинь у гості до онуки. Перевідати правнуків. Молодшенький Сашко стрибає біля діда, щось розказує. Дід щоразу перепитує, бо не  дуже розбирає дитячої балачки.

Аж тут у двір — бабуся хлопчиків по татовій лінії. Вона теж приїхала, щоб зустрітися зі сватом.

— А з ким це там Саша галасує? — запитує невістку 

— Та ж з дідусем Михайлом! 

— А чого так голосно? 

— Бо ж дід не чує, — відповідає та,  маючи на увазі, що дід не розуміє хлопчиковоі вимови.

Жінка набрала повні легені повітря:

— Здрастуйте, сваааату! — поспішила діду на зустріч.

— Здрастуйте, — стиха відказує дід, і обнявшись зі свахою щиро дивується, — А чого се ви, свахо, так кричите? Я ж не глухий….

Давно немає діда. Він прожив довге, красиве і хай там що, щасливе життя. 

Він встиг мене видати заміж і навіть тісно подружитися з моїм чоловіком. Разом вони фарбували дах на його хаті. А я внизу підводила фундамент «по-вінницьки». Справді, щойно одружилися й поїхали до чоловіка в село, я підгледіла шикарнючий спосіб освіжити фундамент, розчинивши у відрі бензину, чималу, кілограмів 3-4, грудку смоли. Виходить золото — не фарба. А як блищить! А як довго тримається!
  
А через рік дід Михайло пішов у засвіти. Раптово. І ми довго не могли звикнути не їхати до діда. 

Вже майже 35 літ минуло, а ми й досі послуговуємося його висловами, користуємося дерев'яними ложками і ковганками, передаємо дітям його мудрість і глибину думок. Іноді застосовуємо його коронне за обідом: «Марусю, це суп чи юшка?». «Хата під бляхою, значить суп», — відповідала бабуся. Я можу видати у власній інтерпретації і замість «бляхи» назвати марку машини. 

Іноді до крилатих висловів долучаються й наші родичі чи сусіди. Коли хлопці посмакують вдоволь виноградної  горілочки,  виробництва вже нашого свата, на підмогу першому малесенькому спустошеному графинчику,  мій чоловік  несе другого. Тоді сусід, копіюючи діда ( з наших спогадів), розводить руками: «Тату, та хіба ж ми п'яниці якісь,  чи що?». 

І на душі  враз стає  тепліше. Не від градусів, звісно. Від теплих споминів у кольорових картинках. Яких, на жаль, уже не ніколи не повернути…

[[Категорія:Люди:Носівка]]
[[Категорія:Теслі]]
[[Категорія:Пасічники]]
[[Категорія:Колгоспники]]
[[Категорія:Люди Щ]]