Редагування Шинок у Данині

'''Шинок у селі [[Данина]]'''

== Шинок як культурний і діловий осередок Українського села ==
:''Джерело: [[Тимошик Микола|Микола Тимошик]]. Шинок як культурний і діловий осередок Українського села // Українська культура, № 4-6, 2020''
<blockquote><i><poem>
Од села, до села
Танці та музики;
Курку, яйця продала – 
Маю черевики…

Торгувать, шинкувать
Буду чарочками
Танцювать та гулять 
Буду з парубками.</poem></i></blockquote>

(З народної пісні)

Напевне, чи й пам’ятають вихідці різних поколінь із поріділих нині українських сіл стародавні назви вулиць дорогих на все життя столиць свого дитинства. Зазвичай, закріплювалися ці назви за певним сільським кутом, вулицею чи її частиною не за чиєюсь вказівкою зверху, як це робилося в комуно-більшовицьку добу, а завдяки поступовому укоріненню топоніма, придуманого самими ж мешканцями села. І топонім цей виходив настільки точним, доречним, влучним простим та зрозумілим у вживанні «своїх» і «сусідів», що його не змогли заступити насильно нав’язані імена тих «вождів» і «діячів» соціалістичної епохи, гірку правду про воістину руйнівну роль яких в українському питанні ми лиш довідуємося нині. 

З тими ж старими, народними, назвами нерідко пов’язані цілі явища непізнаної й неосмисленої української минувшини. 

Скажімо, одна з головних вулиць села [[Данина]], що в Ніжинському районі на Чернігівщині, з незапам’ятних часів і аж до 20-х років минулого століття носила назву Шинкова. Й ця назва пов’язана з таким явищем, як шинкарство або корчмарство, яке також із незапам’ятних часів було поширене на наших теренах. Без шинку чи й кількох не обходилося в будь-якому місті чи містечку. Наявність же такого закладу в селі була ознакою його великості і значущості в краї. 

Шинок (на Правобережній  Україні синонімом цього поняття була корчма) – своєрідний громадський заклад, де не лише цілодобово мешканці могли купити на розлив і винос спиртні напої, а й під веселу гутірку чи музику провести час із знайомими, родичами, а то й наодинці.

Отож, маємо справу і закладом специфічним: тут будь-яка розвага, розмова чи зустріч супроводжувалася розпиванням різних видів оковитої.

'''Медовуха на церковному майдані''' 

Перед тим, як перейти до опису діяльності шинку, звернемо увагу на призабуту стародавню народну традицію виготовлення та розпивання українцями різних саморобних напоїв. 

На перших порах, коли шинків у селах не було (а ці початки слід шукати ще в часах княжої України), з-поміж інших напоїв найбільш поширеними булим квас, медовуха,  пиво, ягідні настоянки. Виробляти, скажімо, медовуху (зварений з меду та інших фруктових доданків цілющий напій),  благословлялося церквою. Це було привілеєм церковних братств, що існували при багатьох храмах. У час храмових та інших релігійних свят парубки та молоді мужчини варили медовий напій прямо на церковному майдані й продавали його селянам. 

Віднайдені в архівах документи засвідчують, що перед публічним продажем меду братчики влаштовували спільний обід для всього села. Потім селяни заповнювали принесену з дому порожню посудину (графини, сулії, глечики, були й дійниці) ще теплим медовим трунком. Закриваючи посудину кришкою, не забували покласти за це в перевернуту козацьку смушкову шапку, що лежала на стільчику біля бочки, певну грошову суму. Виручені кошти передавали до церковної каси: з цих «медовушних» покривалися витрати на народну школу, харчування для бідних, допомогу сиротам, на інші потреби приходу. 

Продаж медового напою у громаді був прибутковою справою. Скажімо, в прихідно-витратній книзі Свято-Воскресенської церкви містечка Брусилова (на Житомирщині), де хрестився і вінчався виданий діяч українського відродження Іван Огієнко, віднаходимо такі записи: «1797 рік: за мед взяли баришу 3 руб.; 1799 рік: із розсиченого меду взято баришу 26 руб. 5 грошів; 1800 рік: взято баришу за мед 29 руб.». 

З легкої руки церковних братств в українських селах була започаткована традиція давати один-два графини медового напою в борг. Для цього було заведено спеціальну реєстрову книгу, де записувалися боржники. До тих, хто забувався повертати борг за «церковну медовуху» (так називали цей напій у селах), час від часу навідувалися хлопці із братства. Довго не повертати такий борг у селі вважалося ділом ганебним. Тому непутящий господар, бувало, перепозичав гроші в сусіда, але надалі значитися в реєстровій книзі боржників церковного братства не хотів.  

Здається, що саме таку форму («у борг») придбання напоїв перейняли пізніше в церковних братств і сільські шинкарі.     

'''Публічне місце для своїх і чужих'''

Зазвичай в українських селах настоювали наливки, «гонили» горілку чи не в кожній хаті. Але робилося те здебільшого для своїх потреб і на різні родинні оказії, як казали, «од празників». Громадська думка в давнину ніколи не була на боці тих, займався цим ділом постійно і «не для себе», а щоб споювати інших та на цьому заробляти, отож, шинкарити. Таке заняття люди віддавна називали в наших краях недобрим. Ось чому ніхто й ніде з мешканців села не відважувався завести власний шинок – свої б цього не потерпіли. І ось чому за таке не складне, але вельми прибуткове заняття вхопилися «чужородці». У селах – традиційно євреї, а в містах, окрім них, ще й греки та вірмени.  

У Данині, як і в інших селах Ніжинської округи, місце під шинок вибрали, за вимогою віруючих, на кілька сотень метрів подалі від церкви. Друга умова – аби такий заклад розміщувався на протилежному боці від церкви, щоб не в одному ряду з нею. 

Пустир, де правий бік шляху від «ожидалки» на сусідню [[Шатура|Шатуру]] вперше розтинається з’їздом донизу на круглий і постійно заболочений вигін, названий Жолобом, якраз і прийшовся для шинку. Ця найстаріша вулиця села була чи не серединою старовинного тракту з Ніжина через [[Володькова Дівиця|Володькову Дівицю]] - Данину на Шатуру - Макіївку, що виводив  мандрівників уже на ширшу биту дорогу – до Києва. Отож, таке місце було цілком підходящим для подорожніх: тут вони могли зупинитися, щось перекусити, підтягнути упряж, підпасти коней на вигоні чи просто дати їм можливість спочити.  

Для своїх же це місце було, як ніяке інше, зручним: на Шинкову, як центральну, викермовувалися чи не всі вулиці села. А тут – біля вигону («жолоба») – таке роздолля: жаби від весни хороводи виводять, жовтасте латаття милує зір, від весни й до осені дурманить запах свіжоскошеної трави. Через те, що в цьому кутку села хати одна від одної не так густо поставлені,  можна було в шинку й біля нього і співати допізна, і голосно лаятися – нікому не заважатиме. На Жолобі й Віху на Зелену неділю чи не першою на все село почали ставити. Ще донедавна та Віха утримувала наймення кращої – з іконою на верхівці та свічкою, що горіла чи не всю ніч перед образом Матері Божої.          

Казали старі люди, що шинок на Шинковій був другим місцем у селі, де найчастіше селяни збиралися не лише на свята й неділі, а у будні. Першим таким місцем зпредковіку була церква. Завжди велична й урочиста, близька й рідна, завжди переповнена святочно вбраним людом. Лиш поводили там себе чоловіки й жінки, як і годиться в Божому Домі, побожно, мовчазно. Якщо й обмінювалися словами з ближніми, то пошепки. А в шинку, підігріті  міцним напоєм, давали волю своїм емоціям та почуттям.

На початку шинок і справді виконував незлу місію своєрідного культурного й ділового осередку села. Тут дізнавалися про новини, звідси розходилися в усі боки округи всілякі плітки та побрехеньки. У шинку домовлялися й оформляли крупні й дрібні купівлі-продажі (корови, коня, поросяти, воза, пару десятин землі тощо). Тут же й «обмивали» домовлене. Сюди передусім спрямовувалися й жінки в пошуках своїх «заблудлих» хазяїнів.       

Поступово входило в звичку селян виставляти в шинку могоричі. Приводів життя давало чи не щодня: народження дитини, одруження, кінець сівби, входини (ухідчини) до нової хати… Із цих та й інших нагод винуватець зазвичай «на ходу», без різних церемоній, зазивав когось із ближчих до шинку та й виставляв чарчину, аби надалі велося в родині добре. А з-поміж тих звичаїв, відбування яких чомусь віддавна обов’язково мало проходити саме в цьому місці, а не вдома, були похрестини. Другого дня після хрестин молодий батько запрошував до шинку для щедрого частування головних героїв  учорашнього «дійства» – кумів та бабу-повитуху. 

Пішла мода розплачуватися горілкою із сусідом чи товаришем за підсоблення в якомусь труднішому для одного ділі. 

Забігали сюди і зранку, перед виходом у поле, і ввечері – чи був толк від роботи в такому стані? Більше проводили тут час ті, кого рідна хата й найближчі в ній переставали гріти, кого тісніше замотував клубок житейських негараздів та випробувань долі. Корчмар же лише встигав нові сулії відкорковувати.

Багатьох чоловіків, а нерідко й жінок, це місце таки псувало. 

Не випадково власників шинків називали в селах недобрими словами:  і здирниками,  і дияволами,  і глитаями, і п’явками на тілі селянина. У Шевченка читаємо: «А ти, задрипанко, шинкарко, перекупко п’яна!». Адже з бажання здерти із затиснутого з усіх боків житейськими негараздами чоловіка побільше корчмарі ні перед чим не зупинялися. Якщо грошей бідака вже не мав, шинкар пропонував закласти під заставу і свитку, і шапку, і кобеняк, а нерідко й кінську упряж чи саму коняку. Добра частина з того ужинку згодом продавалася, бо де п’яниця мав дістати гроші, щоб викупити це з лихварськими відсотками.

'''«Грай, кобзарю, лий, шинкарю»'''

Як виглядав перший шинок у Данині – про це ні креслень не вдалося  віднайти в архівах, ні зі спогадів старожилів з’ясувати. Проте варто припустити, що й тут ця споруда була типовою, розрахованою на багато років використання. А типову можемо уявити – їх раніше і малювали, і описувати не раз. 

Отож, приміщення помітно відрізнялося від звичайної сільської хати за кількома ознаками. 

По-перше, було помітно видовжене (за рахунок прибудови однієї, а то й двох кімнат для житла корчмаря та сім’ї). 

По-друге, мало задній двір із критим заїздом мимо сіней та стайнею вглибині (там перепрягали коней, тримали сіно, яке корчмар продавав мандрівним візникам). 

По-третє, світлиця для відвідувачів мала бути великою: попід двома вікнами стояв зазвичай довгий стіл з такими ж довгими лавицями з двох його боків. Менший стіл або два стояли окремо. Замість печі – торгова стійка, за якою на полицях стояли різної ємкості сулії, графини, посуд. Перекуска готувалася за ширмою або в іншій кімнаті. 

По-четверте, такою ж великою за розміром мала бути комора, сполучена із світлицею. Тут у бочках чи великих суліях зберігалася оковита. Зазвичай, корчмар сам не займався самогоноварінням – для цього мав постійних постачальників із цього ж села. Окремі полиці були передбачені для товарів дрібної торгівлі, які корчмар  час від часу завозив з Ніжина чи Носівки. І ще було місце для речей, які бралися під заставу. 

Втім, у сусідніх селах форма будови шинку, начиння в ній могли дещо відрізнятися. Єдиним спільним для всіх подібних закладів було гуляння і розпивання; частими гостями в шинках були кобзарі. 

Не маємо архівних свідчень щодо життя в шинку та довкола нього, але народна творчість десятками, сотнями строф донесла через віки ту атмосферу, що стабільно панувала тут. 

Немало із тих народних сюжетів переспівав у своїх творах найталановитіший виразник української долі і захисник українства Тарас Шевченко. Так, у його поемі «Гайдамаки» зримо постає картина бенкетування козаків в одному з таких шинків на Лівобережній Україні:

<blockquote><i><poem>«Грай, кобзарю, лий, шинкарю!» -
Козаки  гукали. 
Шинкар знає, наливає
І не схаменеться;

Кобзар вшкварив, а козаки – 
Аж Хортиця гнеться…
Кухоль ходить, переходить
Так і висихає…</poem></i></blockquote>

Ішли до шинку нерідко спересердя, будучи розчарованим, що не вдалося когось переконати, відстояти свою правду. Ось картинка. Втомлений із дороги кобзар, на прохання молоді перепочити на церковному майдані та  заспівати «чогось веселого», завів невеселу. То була вражаюча душі молодих дума про минуле славного козака Тараса Трясила і про безпам’ятство їхніх нащадків, які не знають навіть могил українських героїв, похованих поруч. Молодь ніби й слухала уважно, а потім враз переключилася на веселощі, пішла витанцьовувати наприсядки. Тому й гірко стало кобзареві від такого їхнього вчинку, тому й прямує він до шинку:

<blockquote><i><poem>Нехай буде отакечки!
Сидіть діти у запечку,
А я з журби та то шинку,
А там найду свою жінку,
Найду жінку, почастую
З вороженьків покепкую. </poem></i></blockquote>    

У ще одному переспіві народної пісні йдеться про нещасливу долю молодої дівчини, яку батьки, наперекір її волі, видали заміж за нелюба:  

<blockquote><i><poem>Ой гоп, гопака!
Полюбила козака,
Та старого, та рудого – 
Лиха доля така.

Іди ж, доле, за журбою
А ти, старий, за водою.
А я – та до шинку.
Вип’ю чарку, вип’ю другу
Вип’ю третю на потіху, 
П’яту, шосту та й кінець.
Пішла баба у танець…</poem></i></blockquote>

Окремий твір Великий Кобзар присвятив нещасливій долі жінки, яка з бажання жити краще послала чоловіка далеко на заробітки, а сама, не справившись із побутовими труднощами, спилася:

<blockquote><i><poem>Ой я свого чоловіка
В дорогу послала,
А од шинку та до шинку
Стежечку проклала…</poem></i></blockquote>

Повернувшись додому з чумацькою валкою, що ходила з волами в Крим по сіль, чоловік  очманів від побаченого в хаті: голодні і голі діти лазили у запічку:

<blockquote><i>«А де ваша, діти, мати?» -
Сердешний питає. – 
«Тату! тату! наша мати
У шинку гуляє». </poem></i></blockquote>

До щему актуальний, до речі, цей сюжет на тему нинішнього далекого  заробітчанства. Тільки ролі батька й матері часом змінюються.

'''Як сільський сход шинок закривав'''

Особливо пожвавилася діяльність шинків після знесення в Російській імперії 1861 року кріпосного права. Отримавши волю, а з нею власні земельні наділи з колишніх поміщицьких маєтностей, багато відучених від самостійного господарювання селян не знало, як усім тим розпорядитися. Дехто продавав землю та йшов до міста, дехто її закладав під ризиковану комерцію, а дехто й зовсім пропивав. Про це в літературі також знаходимо немало сюжетів.  

Шинкарі процвітали. Реєстр боржників у їхніх боргових книгах  збільшувався. Урізноманітнювалися і форми замовлення все нових і нових кварт горілки в борг. Постійні завсідники цих закладів, не маючи грошей, почали закладати вже не смушкові шапки й свитки, як раніше, а дрібну живність із власного господарства:  курку, гуску, а то й теля. Підбурювали до цього селян самі шинкарі – нічого не виробляючи власноруч, ніколи не маючи при садибі бодай якоїсь грядки, вони та їхні сім’ї завжди жили, як казали в нашому селі,  «на широку ногу». Тому, наливаючи чергову пляшку в борг, шинкар  вдоволено записував боржникові то мішок картоплі, то кілька мірок борошна, то віз яблук. Наступного дня не давав на похмілля, доки  бідолаха борг не верне сповна натурою. Почастішали випадки, коли шинкар, користуючись «контентністю» дуже захмелілого клієнта, приписував йому більший обсяг випитого, а отже, й боргу.

Спонукане неконтрольованою діяльністю шинків п’янство в селах усе помітніше впливає на перебіг справ у волосних судах. Про це переконливо засвідчує книга протоколів Володьково-Дівицького, що в Ніжинському повіті, волосного суду від початку 70-х років ХІХ століття. Випадки побиття невинних селян, крадіжки з домашніх господарств, сімейні чвари здебільшого виникали через пиятику.  

Так поступово в селах краю наростало, передусім серед жіноцтва, невдоволення діяльністю шинків та поведінкою шинкарів. Скажімо, від Різдва й до Великодня 1877 року на столі Володьково-Дівицького сільського голови [[Туник Федір|Федора Туника]] зібралося десятки заяв і скарг на шинкарів від місцевих мешканців. Громадська думка все більше схилялася до кардинальних дій: терпінню того, що дозволяли собі шинкарі, наставав край.

Люди вимагали загального волосного сходу.     

У Володьковій Дівиці такий сход відбувся [[5 липня]] [[1877]] року. Сход був «соєдіньонним», тобто, з участю представників сіл, що підпорядковувалися волості: Данини і Шатури. Туди завчасно послали письмову петицію. 

На загальне обговорення і прийняття остаточної ухвали виносилися питання: чи дозволяти, чи заборонити євреям далі утримувати шинки в селах волості? Той факт, що на сход з’явилося понад дві третини представників домоволодінь, які мали право голосу, засвідчує: питання це направду на ту пору особливо загострилося. 

За браком місця залишимо поза берегами розповіді перебіг емоційних виступів та обговорень у час того дійства на розбурханому центральному майдані волосного центру. Судячи з протоколу сходу, шалька терезів думки всієї громади однозначно схилялася у бік тих виступаючих, хто пропонував однозначне: «Заборонити». 

Далі – цитата з архівного документу майже півторастолітньої давності. Подаю перший абзац ухвали сходу у перекладі українською мовою, оскільки все волосне діловодство в українських селах велося тоді російською (стилістику документа збережено повністю):

:''«1877 рік, 5 липня. Ми, нижчепідписані Чернігівської губернії Ніжинського повіту Володьково-Дівицької волості,  козаки і селяни всіх найменувань, сього числа, на скликання нашого сільського голови, на сумісному сході в кількості двох третіх домоволодінь для обговорення різних справ, що стосуються користі для товариства, обговорили предмет відносно утримуваних євреями питних закладів, що, як утримувачі оних, євреї роблять недобре, постійно брешуть жителям, обходяться з ними нечесно і недобросовісно, а тому на обговоренні цієї теми самі між собою одноголосно постановили:'' 

:''- просити начальство про заборону євреям утримувати питні заклади в с. Володькова Дівиця, в чому цей приговор постановив».'' 

Далі в цьому документі перелічуються прізвища, імена та по батькові всіх зареєстрованих учасників сходу. Список цей зайняв кілька сторінок ухвали, яку підписав сільський голова Федір Туник. 

За існуючими та той час у імперії приписами, документ цей, що мав назву «приговор сільського сходу», набирав чинності тоді, коли затверджувався начальником волості. 

І він був затверджений того ж дня. Цікаво сформульована власноруч написана резолюція волосного старшини [[Безжон Михайло|Михайла Безжона]]: 

:''«Приговор цей складено поіменованими особами, які мають право голосу на спільному  сході із загальної їх згоди в усьому на законній основі правильно. Тому приговор цей в книгу під №17 записати. В тому Володьково-Дівицьке волосне правління підписує і волосної печатки удостоює».'' 

За архівними документами не вдалося встановити, яку силу мала ця ухвала сходу волосного села з участю представників інших сіл волості для Данини. Шатури це не стосувалося, оскільки на ту пору шинку в цьому селі не було. За логікою речей, такий сход у Данині мав відбутися незабаром після Володьково-Дівицького. І рішення його мало було таким же, як і у волосному центрі. Бо, як і дівичан, євреї-шинкарі своїм здирництвом таки дістали й більшість данинців.

Втім, така заборона і у Володьковій Дівиці, і в Данині тривала недовго. Адже житейський досвід потверджує: якщо на певне явище є сталий запит, то пропозиція обов’язково з’явиться. Отож, шинок на Шинковій незабаром знову відчинив свої двері. З розповідей старожилів, двері його були цілодобово відчинені  аж до жовтневих подій 1917 року.

У нових політичних обставинах більшовикам не потрібно було питатися у сільського сходу про доцільність існування шинку. Заклад закрили, євреїв-шинкарів із села вигнали. Незважаючи на те, що в селі бракувало громадських приміщень, туди не відважувалися «поселити» ні сільську раду,  ні оновлену на радянський лад «Просвіту», ні колбуд. Так той шинок і розвалювався на очах у громади.

'''* * *''' 

Тривалий час на місці знаного в цілій окрузі Данинського шинку був пустир. Але й він і до війни, і низку років по війні все ж виконував певні функції зниклого назавжди з карти Данини відомого далеко по всій окрузі специфічного питного закладу. Власне, та відомість спонукала кількох підприємливих данинців щодня  під обідню пору виходити на ріг Жолоба і Шинкової із своїм нехитрим крамом: свіжими пиріжками, чаєм. Чай кип’ятили  і взимку, і влітку прямо на розкладеному біля торгових лотків багатті.  Це те, що було зверху пересувних розкладок. А «з-під поли» кожний подорожній міг отримати і сто грамів, і «крутішу» від пиріжків закуску. 

Вічний двигун життя рухав через цю вулицю старим ґрунтовим трактом, що прямою віссю простягався від Ніжина на Макіївку, а звідти – на битий шлях до Києва різних подорожніх. Одиноких візників, запряжених у воли чи коні, наповненим різним збіжжям чи живністю, й цілі валки підвід чи саней. Віддавна люди знали, що тут, у Данині, можна стати на короткий перепочинок. Ця традиція продовжувалася і в колгоспну пору

За спогадами данинського старожила Івана  Івановича Коваля, до самої війни тут зупинялися і валки підвід із різних колгоспів району: хто віз буряк на Носівку, хто – тютюн на Галицю. Стабільно на вигоні цигани тримали три кузні – була всім робота. Цигани мирно співіснували з данинцями – не крали курей, не обдурювали гаданням. Вони чемно напрошувалися в двори господарів із пропозиціями погострити сапу, пилку, сокиру, продати виготовлене в кузні відро чи іншу нехитру річ для господарства.

Ту знамениту «гарячу» зупинку біля колишнього данинського шинку  влада ліквідувала лише після війни. Хтось подав ідею – спорудити тут спільну контору трьох об’єднаних колгоспів (ім. Шевченка, ім. Петровського, ім. Ворошилова).       

Так і виросло незабаром на цьому місці нове, велике на той час, приміщення під контору для укрупненого колгоспу, який назвали «Дружбою». Обіч від неї, праворуч, над самим спуском до Жолоба, примостили сільську пожежну. За неї правила ручна бочка-водокачка, стягнута на підводу. Поряд неї стояла коняка, яка була закріплена за тією водокачкою. Жартували в селі, що служба в тієї коняки – курортна. Всі інші колгоспні коні – на полях та фермах щодня упрівають, а «пожежниця» відлежується на вигоні (тут колись паслися гніді заїжджих до шинку подорожніх), чекає, поки щось у селі загориться. Місяцями чекала без діла, тому відгодувалася до безміри. 

Цигани зі своїми кузнями непомітно вибралися із Жолоба, подорожні поступово переставали тут зупинятися.  

Втім, від початку 60-х років минулого століття це місце в Данині, як і колись, за роботи шинку, знову стало найбільш людним. І не через колгоспну контору, а через перший у селі телевізор, який поставили в окремому кабінеті, що називався партійним, якраз перед обідом 12 квітня 1961 року. Все село збіглося тоді дивитися політ у космос Юрія Гагаріна. Відтоді вечорами на той «голубий вогник» міг прийти кожен охочий – двері парткабінету були відчинені допізна. Найбільша радість була підліткам, які мешкали, як і автор цих рядків, на цій же вулиці: лиш з двору, та й побіг «на телевізор». На початку 70-х, коли телевізори стали з’являтися в хатах колгоспників, просвітницька місія того колгоспного парткабінету була вичерпана.

Дивний збіг обставин: тепер, як і майже сто літ тому, коли остаточно закрили шинок, на цьому місці Данини знову порожньо. Помітно постарілу контору колгоспу розвалили ще наприкінці 80-х, коли  прямо посеред поля між Даниною та Шатурою збудували нову – для спільного колгоспу «Жовтнева революція». Пустир той, щоправда, трохи скрашують кілька старовинних ялин, що були свого часу своєрідним символом колгоспного села – їх, що піднялися високо у центрі Шинкової, було видно здалека.

І ще одна деталь: цю вулицю, що упродовж століть називалася Шинковою,  перейменували після війни. Зазвичай, головні  вулиці в наших селах у радянську добу називали ім’ям Леніна. Дивним чином цього не зробили в Данині – назвали іменем Тараса Шевченка. Може тому, що районні начальники порахували негожим ділом ім’я вождя увічнювати на вулиці з такою «підмоченою» репутацією. Донедавна була в Данині й Леніна, але, знову ж таки, в дивному місці – бічна, коротка, тупикова, далеко від центру, по якій і транспорт не ходить.                     

'''Чому шинок поступився гаштету''' 

Згадуючи мені, малому, на початку 60-х років минулого століття  шинок на Шинковій, бабуся Олена, яка молодою вийшла заміж із Данини в сусідню Шатуру, але до кінця свого життя дуже любила село свого дитинства і юності, висловилася про той заклад просто і мудро: «То, внучку, був добрий пристанок. Та не для всіх. А лиш для подорожніх та слабкодухих. То й добре, що його вже нема в нашій Данині».    

Знала б бабуся Олена, що в нову пострадянську епоху, яка настане на початку 90-х років минулого століття, в село знову повернуться шинки – лише в іншій іпостасі. Та й з іншими, вже своїми, власниками. 

У знекровленій духовно та й матеріально Данині, де в колись переповненій середній школі (стабільно від першого по десятий було по два класи – «а» і «б») налічується нині трохи більше 20 учнів, тепер два питні заклади. Один, навпроти колишньої аптеки, зовсім новий, спеціально споруджений своїм, данинським, власником. Інший розмістився ще «центральніше», прямо під боком відновленої церкви, в колишньому сільмазі. Потреба в такій крамниці в селі з роками відпала: запити на одяг та інші побутові дрібниці тепер повністю задовольняє щотижневий базар, що за принципом пересувного рухається всі сім днів селами лосинівського куща: в Данині базарний день – середа. Прямо тут, на майдані, коло церкви. 

Цього разу ніхто ні в кого вже не питав, по якому боці від церкви та на якій відстані можна відкривати ці пивниці. Та й від питомо української назви «шинок» у селі несподівано дружно відмовилися. Тепер так же дружно й бездумно, як і замовляють тут доставлювану з Ніжина чи не щодня горілку, називають ці два заклади чужим і незрозумілим словом – гаштет. Це, як у тої «великорозумної» недовченої учениці приватного «пансійону» Проні Прокопівни, - щоб по-модньому, аби не по-нашому. 

… Історія нічого не вчить тоді, коли її через лінощі й байдужість не хочуть пізнавати.  

Село Данина на Чернігівщині – Київ

[[Категорія:Шинки]]
[[Категорія:Володькова Дівиця]]
[[Категорія:Динина]]
[[Категорія:Шатура]]