Редагування Руденко Роман Андрійович

{{Однофамільці|Руденко}}

[[Файл:Роман Руденко.jpg|міні|Роман Руденко]]

'''Роман Андрійович Руденко''' (народився 25 липня ([[7 серпня]]) [[1907]] в селі Носівка Чернігівської області, за іншими даними в селі [[Лісні Хутори]]) — помер [[23 січня]] [[1981]] в Москві), радянський юрист, в 1944–1953 прокурор УРСР; з 1953 Генеральний прокурор СРСР. Депутат Верховної Ради УРСР 2-го скликання. Депутат Верховної Ради СРСР 3—10-го скликань. Член ЦК КП(б)У в 1949—1954. Кандидат у члени ЦК КПРС (1956—1961), член ЦК КПРС у 1961—1981; делегат 18-24-го з'їздів КПРС, дійсний державний радник юстиції, Герой Соціалістичної Праці (1972).

== Слуга Феміди ==
:''Нарис Людмили Студьонової у книзі: {{СІН}}''
Наш земляк Роман Андрійович Руденко відомий як головний обвинувач на Нюрнберзькому процесі. За свою діяльність він удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці, п'яти орденів Леніна, орденів Жовтневої революції та Трудового Червоного Прапора. Понад півстоліття тому за наказом Руденка було створено службу прокурорів-криміналістів, без яких нині не відбувається жодного розслідування гучних злочинів. Як учений-юрист Роман Руденко на початку 60-х років минулого століття став доктором Берлінського ім. В. фон Гумбольдта та Празького університетів. 

Роман Андрійович належав до людей, ставлення до яких було суперечливим. Після навчання в Московській юридичній  школі у 1929 році він обійняв посаду старшого слідчого, потім був прокурором Миколаївської області, Чернігова, Ніжина і заступником прокурора Чернігівської області. Упродовж 1937–1940 pp. Роман Руденко виступав державним обвинувачем на судових процесах у справах троцькістів і бухарінців, контрреволюційно-диверсійних банд на шахтах Донецької та Сталінської областей. Молодий прокурор поступово ставав улюбленцем публіки. Райкоми партії розповсюджували запрошення на судові процеси, на яких виступав державний обвинувач Роман Руденко. Його промови обговорювали прості люди і підтримували виголошений «ворогам народу» вирок – розстріляти. У той же час завдяки йому спекулянтам давали малі терміни ув’язнення.

Нинішній заступник Генерального прокурора Росії Олександр Звягінцев – автор двох книжок про Романа Андрійовича – розповідає, що в 1940 році Руденко був відсторонений від справ до початку війни, тому що не організував належного нагляду за органами НКВС. А в послужному списку Руденка сказано, що з 1 січня 1940 року він – слухач Вищих академічних курсів при Всесоюзній правовій академії. Тут він навчався до 1944 р. Усю війну Роман Андрійович працював у прокуратурі Української PCP заступником прокурора, прокурором. 26 червня 1953 року його було  призначено Генеральним прокурором СРСР.

Цій роботі Руденко віддав двадцять вісім років життя, до самої своєї смерті у січні 1981 року.

Російські експерти, аналізуючи дії Романа Андрійовича як державного обвинувача на судовому процесі 1961 року над американським льотчиком-шпигуном Пауерсом, дійшли висновку, що Руденко зумів утриматись на правовому рівні, хоча процес відбувався у політичній площині.

Він, як ніхто інший, знав, що на відкритих судових процесах партійних діячів та воєначальників, не кажучи вже про звичайних громадян, не дотримувались будь-яких юридичних норм. Все будувалось лише на зізнаннях, які були результатом фізичних і моральних катувань. Генеральний прокурор доповів Хрущову, що затримані давали такі зізнання, аби покінчити зі стражданнями і вмерти. Роман Андрійович брав участь у створенні комісії з розслідування невиправданих арештів. Саме Руденко 1 жовтня 1955 року направив до ЦК партії пропозицію реабілітувати засуджених у справі Єврейського антифашистського комітету. Того ж року прийомна дочка видатного російського театрального режисера Всеволода Мейерхольда, німця за походженням, Тетяна Єсеніна звертається до тодішнього голови радянського уряду Георгія Маленкова з проханням про перегляд справи її вітчима. Маленков переадресував листа Генеральному прокурору СРСР Романові Руденку і доручив йому зайнятися справою. Були підняті протоколи допитів, зібрані довідки про всіх осіб, які згадувались у ході слідства. Прокуратура звернулась до всіх, хто знав Мейерхольда. Близько сорока людей прийшли тоді до Руденка, а потім надіслали письмові відгуки. Серед них видатні письменники, діячі радянського музичного і театрального мистецтва – Дмитро Шостакович, Ілля Еренбург, Сергій Образцов, Григорій Александров, Борис Пастернак та інші. Незабаром вирок військової колегії було скасовано, а Всеволода Мейєрхольда реабілітовано.

Чи думав у 1955 році видатний російський поет Борис Пастернак, коли заходив до кабінету Генерального прокурора СРСР у справі Всеволода Емілійовича, що за кілька років Роман Руденко допитуватиме його як ворога радянської влади? Незадовго до цього Борис Леонідович опублікував за кордоном свій роман «Доктор Живаго», за який йому було присвоєно Нобелівську премію. Про те, що сталося навколо цієї події, сьогодні відомо всім. Премії Пастернак не отримав – його змусили від неї відмовитись. Зробили суворе попередження. А поет узяв і написав вірша «Нобелевская премия», передав його англійському журналістові Брауну, а той опублікував вірш у своїй газеті «Дейлі мейл». 14 березня 1959 р. Роман Руденко упродовж двох годин допитував Бориса Пастернака, попереджав про погані наслідки, якщо той не візьметься за розум. Поетові тоді було 69 років, Руденкові – 52. Через рік Борис Леонідович помер від раку легень.

Потім Генеральний прокурор боровся з дисидентськими угрупованнями. У нас в Україні найбільш відомим дисидентом був поет і керівник Української Гельсінської групи, нині покійний, Микола Руденко, засуджений тоді до семи років таборів.

Як бачимо, Роман Андрійович Руденко був людиною неоднозначною. І ця неоднозначність відбилася на його біографії. Офіційні енциклопедичні довідники зафіксували, що майбутній Генеральний прокурор СРСР народився 30 липня 1907 року у Носівці в родині бідних селян. Письменник української діаспори Іван Кошелівець у книзі «Розмови в дорозі до себе» (1985) розповідає, що народився Роман Руденко в Лісових Хуторах під містечком Носівка, ближче до Ніжина. Його батьки були заможними хуторянами. Іван Кошелівець знав про це від старшого брата Романа Миколи Руденка, з яким навчався у Ніжинському інституті народної освіти. Микола Андрійович був виключений із партії, бо відмовився їхати на село зміцнювати колгоспи. А його молодший брат Роман у цей час працював окружним прокурором у Ніжині. Потім Микола втратив роботу. Поневірявся із дружиною Галиною Марковською і маленькою дочкою. Був репресований за дружбу з націоналістами ще до війни.

Про особисте життя Романа Андрійовича Руденка практично нічого не відомо. 33-річного онука Генерального прокурора СРСР Романа Руденка пограбували, зарізали і підпалили його квартиру. У Москві мешкає дівчинка-школярка Ксюша Руденко, яка у класному творі написала про те, що від своїх рідних знає, що Роман Андрійович Руденко – її двоюрідний прадідусь.

На цьому можна було б поставити крапку. Але хочеться наголосити ось на чому. Ім'я Романа Руденка стало широко відомим лише під час Нюрнберзького процесу. Вузьке коло фахівців знало тоді, що Роман Андрійович, стоячи за трибуною головного обвинувача від СРСР, представляв і Українську PCР, що увійшла до трійки найбільш постраждалих від гітлерівської навали європейських держав разом із Польщею і Білорусією.

Час розставив усе на свої місця. Тепер ми можемо сказати, що Роман Андрійович Руденко зробив значний внесок у розвиток органів прокуратури. Він відіграв велику роль у реабілітації незаконно репресованих за часів сталінського режиму. Його життя – приклад того, як селянський хлопчина з глибинки Чернігівщини зміг досягти справжніх вершин влади і з тих вершин не впасти униз.

Людмила Студьонова

== Московська зустріч із земляком ==
:''Нарис [[Фурса Михайло Максимович|Михайла Фурси]] у книзі: {{СІН}}'' 
«Передай низький уклін моїм землякам-носівчанам, — сказав Генеральний прокурор СРСР Роман Андрійович Руденко при нашій зустрічі в Москві в 1980 році. — Так хочеться побути в рідній Носівці. Збираюся з'їздити туди в цьогорічну відпустку».

Не судилось, бо через півроку його не стало… То був останній синівський уклін малій батьківщині, переданий для всіх поколінь носівчан. Пам'ять повертає мене в ті події більш як двадцятилітньої давності. Про них і хочу розповісти.

Нині жителі району звично користуються природним газом і навіть не замислюються, скільки зусиль довелося докласти свого часу, щоб цей «блакитний вогник» засвітився в міських і сільських оселях. Голова колгоспу імені Калініна Павло Іванович Наливайко познайомив мене (я тоді працював другим секретарем райкому партії) із завідуючим відділом Держплану УРСР по газифікації Іваном Яковичем Павленком. На мої прохання посприяти газифікації Носівщини він сказав, що може включити Носівку в додатковий Державний план на 1981 рік. А це значить, за державний рахунок будуть прокладені труби високого тиску від підземного газосховища, розташованого поміж селами Мрин і Плоске, в Носівку на відстань 15 кілометрів. Та Іван Якович зауважив, що союзне Міністерство газифікації Носівку, скоріш за все, викреслить з плану, тому далі, «пробиватися» доведеться власними силами.

Про результати своєї «розвідки» я розповів першому секретареві райкому партії Миколі Петровичу Галичу. Вирішили діяти. Тобто, звернутися в Міністерство газифікації СРСР з проханням залишити Носівку в плані газифікації на 1981 рік, заручитися підтримкою нашого депутата Верховної Ради СРСР Олександра Олександровича Булгакова, а також просити підтримки (хоч особливої надії не покладали) нашого земляка, Героя Соціалістичної Праці, Генерального (з 1953 року) прокурора СРСР Романа Андрійовича Руденка. Виїхали до Москви втрьох: голова колгоспу імені Кірова М.Ф. Ткач, водій Л.Д. Яременко та я.

У плановому відділі Міністерства СРСР, куди я звернувся зі своїм проханням, нічого обнадійливого у відповідь не почув: «Всі кошти ідуть на будівництво газопроводу Уренгой-Помари-Ужгород. Три роки ваші земляки-генерали «пробивають» і не можуть вирішити питання газифікації військового містечка Десна. Тож облиште ілюзії щодо вашої Носівки…».

Після такого прийому в пригніченому стані поїхав я до депутата Верховної Ради СРСР О. О. Булгакова. Але перед цим, на всяк випадок, зателефонував до Р. А. Руденка. Помічник Генерального прокурора вислухав і відповів, що сьогодні Роман Андрійович не зможе прийняти, бо в нього по хвилинах розписаний увесь день, але попросив мене ще передзвонити. Депутат Верховної Ради СРСР О. О. Булгаков прийняв свого виборця доброзичливо. Вислухав мене, підтримав добрим словом і заходився складати текст листа-прохання міністру газифікації СРСР. Поки все оформлялося, я вдруге зателефонував у Всесоюзну прокуратуру. Той же помічник прокурора відповів, що Роман Андрійович давно вже чекає мого дзвінка. «Негайно сповістіть номер машини і свої координати».

Свого часу я прочитав книгу «Нюрнберзький процес» (на ньому Р. А. Руденко був головним обвинувачувачем фашизму від СРСР). Романа Андрійовича уявляв таким, як на вміщеному в книзі фото, хоча розумів, що літа невблаганні до кожного. У довжелезному, добротно обставленому кабінеті підвівся і пішов мені назустріч маленький літній чоловік, якого я одразу впізнав за тим давнім знімком. Він виявився простим і щирим у спілкуванні, дарма, що обтяжений такою високою посадою, яку обіймав останні 28 років.

З особливою теплотою і задушевністю приймав Роман Андрійович мене як посланця рідної Носівки. Розпитував, як живе Носівщина. Розповідав: «Часто їжджу по Союзу, а в Носівку ніяк не вдається вирватися. В цьому році обов'язково побуду». Радо схвалив ідею газифікації, обіцяв підтримку. Негайно зателефонував міністру газифікації С.А. Оруджеву, але той був відсутній. Обіцяв переговорити з ним пізніше.

Про що б не вели мову ми з Романом Андрійовичем, та не полишало відчуття сердечного щему за рідним краєм, тієї ностальгії, яка найчастіше буває в людей літнього віку, котрим судилося прожити життя далеко від малої батьківщини і живити душу лише спогадами про неї.

Через тиждень з Москви в Носівку зателефонував помічник Генерального прокурора, якого Роман Андрійович попросив передати мені, що з міністром газифікації СРСР С.А. Оруджевим він переговорив. Як і в усьому, державний діяч Р. А. Руденко був точним у дотриманні даного земляку слова...

Ось такими були перші кроки газифікації Носівщини. А скільки ще турбот, зусиль, енергії довелося докласти багатьом людям для втілення в життя цих планів. Тобто, щоб газ прийшов в будинки наших земляків. Багато міг би розповісти про це [[Комар Олександр Іванович|Олександр Іванович Комар]], бо він краще за інших знає, хто разом з ним неодноразово підставляв свої плечі і авторитет для загального блага, коли доводилося вирішувати важливі й невідкладні питання газифікації.

Приїхавши з того свого відрядження до Москви, я, звичайно, розповів про свої враження колегам по роботі, сім'ї, друзям. Відтоді минуло більше двадцяти літ, а зустріч із славетним земляком не забулася. Тож і вирішив через газету розповісти носівчанам, що любов до них у своїм серці зберігав до останніх днів життя земляк Роман Андрійович Руденко (1907—1981 рр.). Згадаймо і ми добрим словом цю непересічну людину, віддаймо данину шани і поваги пройденому Р.А. Руденком життєвому шляху (від сільського хлопчини до державного діяча такого масштабу). Не гріх пишатися такими земляками.

[[Фурса Михайло Максимович|Михайло Фурса]]

== Посилання ==
* https://uk.wikipedia.org/wiki/Руденко_Роман_Андрійович

== Джерела ==
# Енциклопедія українознавства / Наукове товариство імені Шевченка. — Париж, 1955—2003.
# Звягинцев Александр, Руденко. изд. «Молодая гвардия», 2007 — ISBN 978-5-235-03081-7 (рос.)
# Залесский К. А., «Империя Сталина». Биографический энциклопедический словарь, г. Москва, изд «Вече», 2000 г. (рос.)
# Торчинов В. А., Леонтюк А. М., «Вокруг Сталина». Историко-биографический справочник, г. Санкт-Петербург, 2000 г. (рос.)
# Судебные речи и выступления. М.: Издательство «Юридическая литература», 1987 г. (рос.)

[[Категорія:Уродженці Підгайного]]
[[Категорія:Юристи]]
[[Категорія:Комуністи]]
[[Категорія:Герої Соціалістичної Праці]]
[[Категорія:Є у Вікіпедії]]
[[Категорія:Люди Р]]