Редагування Про минуле для майбутнього

'''Спогади [[Прищепа Дмитро Олександрович|Прищепи Дмитра Олександровича]] (1924 р.н.)''' 

:''Джерело: «Спогади Прищепи Дмитра Олександровича (1924 р.н.) Про минуле для майбутнього» — розділ книги [[Фурса Валерій Михайлович|Валерія Фурси]] «[[З історії освіти Носівщини]]» Навчальні заклади Носівки.— Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2018. — 328 с. ISBN 978-617-640-400-2.''

Село Жовтень розташоване за 2 кілометри на північ від Носівки і за 7 км. від центру міста. На початку минулого століття, до колективізації сільського господарства, це були Лісні Хутори. Приміщення сільської ради знаходилося біля [[Миколаївська церква в Носівці|Микільської церкви]] на Вербові. Назва села Жовтень походить від назви колгоспу, створеного в 1934 році. Колективізація сільського господарства в нашій місцевості розпочалася в 1930 році і колгосп в селі був створений без примусу, на добровільних засадах. До його створення люди жили хуторами, (мабуть, внаслідок столипінської реформи), де кожен хутір (сімейна садиба) мав свою землю, житловий будинок з господарськими спорудами (сарай, клуня інше). У кожної сім'ї була худоба (кінь, вівці, домашні птахи). Землю обробляли кіньми, адже тракторів у приватній власності на той час не було.

Внаслідок утворення колгоспу відбулося переселення хуторян у розплановане поселення на шляху, що веде до [[Мрин]]а. Кожній сім'ї, яка вступила до колгоспу, надали земельну ділянку розміром у половину гектара, а в кого до колективізації було 70 соток землі, то їм надали таку ж ділянку і в колгоспі.

Тим же хуторянам які не вступили до колгоспу виділили лише по 20 соток землі, та й ті там, де був сипучий білий пісок. Якщо до утворення села усі хуторяни мали коней, то під час колективізації усі коні були усуспільнені, тобто стали колгоспними.

В 1938 році власне і починається існування села Жовтень.

На новому місці утворилося приблизно 130 селянських дворів, де проживало близько 600 жителів.

Наведу прізвища, (ті, які пам’ятаю), перших жителів села Жовтень: [[Прищепа]], [[Розум]], [[Хуртак]], [[Шелестюк]], [[Сасько]], [[Мазур]], [[Діденко]], [[Мотлях]], [[Федченко]], [[Хлібець]], [[Бойко]], [[Кебкал]], [[Заволовий]], [[Сидора]], [[Козел]], [[Дорошенко]], [[Горкавенко]], [[Коровай]], [[Савісько]], [[Маслак]], [[Москаленко]], [[Гумен]], [[Гринь]], [[Кривша]], [[Приступка]], [[Боженко]], [[Беба]], [[Бурячок]], [[Тертишник]], [[Калинка]], [[Солошенко]], [[Галушка]], [[Куциба]], [[Дьогтяр]], [[Бабич]], [[Брусилович]], [[Саловар]].

Переселення хуторян у нове розплановане поселення відбувалося за рішенням центральної влади. Пам’ятаю речення урядової постанови 1938 року: «З метою збереження колгоспних земель від розбазарювання переселити хуторян у розплановані поселення». Коли вже був утворений колгосп відбулася урочиста подія з приводу закріплення землі за колгоспом. Це був болісний період у житті селян. Особливо для тих, хто не вступив до утвореного колгоспу.

Колгоспний двір, контора були облаштовані над шляхом, що вів до Мрина, у будинку селянина [[Хуртак]]а. І хоча ця сім'я не була куркульською, вона мала добротний дерев'яний житловий будинок вкритий соломою. Будинок складався з двох кімнат – пекурка і зали. Велику сім’ю Хуртаків, яка складалася з шести дорослих та трьох малих дітей вигнали з хати.

191 Поступово колгосп облаштовувався; були побудовані сараї для коней та волів, основної тяглової сили для обробітку землі та перевезення вантажів з поля. Також було побудовано комору для зберігання зерна, кузню, плотню та інші необхідні будівлі. Пізніше оранку землі почали здійснювати тракторами з машино-тракторної станції. Оплата за цю роботу здійснювалася зерном. За роботу колгоспникам нараховувалися трудодні, на які в кінці року видавали один чи два кілограми зерна на кожен трудодень. Пам'ятаю, що була і грошова оплата – один рік нараховували по три копійки на трудодень. Найманий рахівник [[Мартинович]] одержував десь по 200 карбованців щомісяця.

Керували колгоспом голова колгоспу, два бригадири, а також ланкові. Голову колгоспу обирали на зборах у кінці року. І чомусь щороку обирали нового. Це були [[Галушка Гнат]], [[Руденко Федір]], [[Шелестюк Йосип]] та інші. Господарську діяльність колгоспу обговорювали на загальних зборах колгоспників.

[[Федченко Павло Корнійович]] був схожим на шолоховського діда Щукаря. На зборах він виступав завжди і щось шамкотів, тому що майже не мав зубів. Але останнє речення свого виступу завершував чітко: «Хай живе товариш Сталін і моя баба стахановка!». У колгоспі декілька років було дві штатні стахановки – це його дружина, а також дружина сільського вчителя Маслака.

Всі ті труднощі із заснуванням колгоспу та переселенням людей з хуторів у поселення люди якось пережили і почали налагоджувати життя. Що одержували на трудодні, що вирощували на присадибних ділянках, але вже не голодували і навіть сплачували обов'язкові податки: молоко, м'ясо, яйця. У касі колгоспу вже з'явилися гроші і колгосп придбав нового вантажного автомобіля – «полуторку». Та на людей знову чекали важкі випробування. На початку 1938 року серед колгоспників була проведена агітаційна робота, буцімто у нас мало землі і вона бідна та не родюча, а тому необхідно всіх 192 жителів села Жовтень переселити до Казахстану. Мовляв, там багато родючої землі.

Спорядили групу селян працездатного віку у кількості десь 20 чоловік аби вони поїхали в Казахстан і облаштували там якесь житло для всіх жителів Жовтня, які мали поїхати туди згодом. Якщо туди група їхала вся разом, то в Жовтень, незабаром, поверталися усі поодинці й переселення жителів села не відбулося.

Повернуся до давніших часів. Моя [[Прищепа Меланія Семенівна|мати]] розповідала про те, що її батько [[Сасько Семен Якович]], повернувшись з паломництва до Єрусалиму у 1912 році вирішив серед хуторів над мринським шляхом побудувати церкву. Він прийняв обітницю спорудити храм під час морського шторму під час паломництва в 1910 в Єрусалим до Гробу Господнього.

За сімейними переказами, під час цієї подорожі на Чорному морі знялась величезна буря, яка загрожувала затопити корабель. Паломники вирішили кинути жереб, щоб визначити кого скинути за борт, заради порятунку корабля. Жереб випав на Семена Саська. Семен Якович стоячи на колінах просив Бога дарувати йому життя та обіцяв побудувати власним коштом храм у своєму селі. Чудесним чином буря вщухла і паломники добрались до Святих Місць. По поверненню Сасько Семен Якович не забув дану клятву та, вклавши власні кошти і організувавши збір коштів у мешканців навколишніх хуторів і сіл, збудував величний дерев'яний храм во славу святого пророка Іллі. Місце для будівництва обрав там, де з 1933 року утворилося кладовище для померлих хуторян і знаходиться нині.

Церква була побудована з дерев’яних брусів і мала металеву покрівлю. Дід мій не був багатим, до того ж мав п’ятеро дітей (трьох синів та двох доньок). Вважаю, що мій дід був глибоко віруючою людиною, якщо взявся за таку нелегку справу. Крім власних коштів на церкву йшли пожертви хуторян, а також дід 193 просив допомоги у жителів сусідніх сіл, знаходив меценатів, які не шкодували грошей для цієї благородної справи.

Церкву назвали на честь пророка Іллі. І до цього часу хуторяни відзначають храмове свято 2 серпня. За розміром церква мені здавалася великою. Поруч з нею був будинок в якому мешкав піп [[Остренський]]. В іншому будинку проживав церков ний сторож, він же і дзвонар. Дзвіниця була невисокою спору дою, що стояла на 4 дубових стовпах з металевою покрівлею під якою знаходилися два дзвони.

У 1937 році церкву було зруйновано, а куди вивезли матеріал з неї мені невідомо. Мій дід помер у 1920 році в один день зі своєю дружиною, у віці приблизно 55 років. Чи то від епідемії грипу-іспанки, чи то від пропасниці, і похований поряд із церковним фундаментом. Нині на його могилі лежить мармурова плита. Могила Семена Сяська зараз відрізняється від інших тим, що орієнтована не паралельно до автомобільної дороги, як інші могили, а навскіс – вздовж стіни колишньої церкви.

Правнуком Семена Саська є виконавчий директор ГО «Вікімедіа Україна» [[Пероганич Юрій Йосипович|Юрій Пероганич]].

У будинку поблизу церкви, в якому раніше мешкав піп, була початкова школа, де я у 1936 році одержав початкову освіту – 4 класи. Учнів було понад сто чоловік, заняття проводилися у дві зміни.

Зранку навчався комбінований клас, що складався з учнів першого і третього класів, а в другій половині дня займалися учні другого та четвертого класів. Усіх навчав учитель Маслак Федір Миколайович. Також він навчав учнів під час німецької окупації села в 1941-1943 рр., за що був репресований у повоєнний період.

Пізніше вчителем працював Пчола Іван Євдокимович. Потім в селі збудували нове шкільне приміщення в якому дітей навчали [[Куциба Іван Сергійович]] та його дружина. Вони працювали аж до самого закриття школи в селі.

[[Прищепа Дмитро Олександрович]]

[[Категорія:З історії освіти Носівщини‎|189]]
[[Категорія:Колишні школи в Носівці|9]]