Редагування Cпогади Любові Шевели про школу в Роздольному

'''Вклонюсь тобі, моя колиско''' — спогади [[Шевела Любов|Любові Шевели]] про школу в Роздольному
:''«Вклонюсь тобі, моя колиско» — розділ книги [[Фурса Валерій Михайлович|Валерія Фурси]] «[[З історії освіти Носівщини]]» Навчальні заклади району.— Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2019. — 312 с. ISBN 978-617-640-461-3.''
Сьогодні село Роздольне немовби знаходиться в якійсь лісопарковій зоні, майже половина села вкрита гайками. Кожен житель зберігає лісові насадження, які і є тою окрасою, що відрізняє Роздольне від інших подібних сіл. Корінний житель ніколи в житті не зрубає дерева задля якоїсь забаганки, а навпаки, підчищає дерева у ”своєму“ гайку, щоб вони були стрункіші та красивіші. Це повелось із дідів-прадідів – зберігати лісові насадження. 

Засноване село десь на початку 17 століття. Назвали поселення Комарівкою. Ніхто однозначно не може пояснити, чому воно називалось Комарівкою. Версій багато, та, на жаль, жодна з них не є правдоподібною. З часів заснування воно належало до Борисо-Глібського монастиря, населяли його монастирські селяни. За козацької доби більшість сімей записались до козацького стану. Чимало козацьких родин мали прізвища Петренко, Кошовий, Потапенко. Пізніше з’явились – Тавлуй, Свиста, Рудий, Кривенко, Ругаль, Терещенко, Дорошенко. Зникли прізвища комарівців Прядко, Штукало, Шевченко, Трухан, Онищик, Смик. 

Десь на рубежі 18-19 століть у Комарівці з’явились дворяни Чекани, які отримали тут землю як військові. Грамотних жителів, за виключенням дворян, майже не було, хоча дехто і здобував ази освіти, перебуваючи на військовій службі. 

У кінці 18 століття монастирські селяни перейшли до рангу державних. Жителі Комарівки ніколи не мали хазяїна – поміщика, тож і не належали окремим панам, як це було у сусідній Держанівці, чи Киселівці. Відміна кріпосного права у 1861 році майже не вплинула на становий склад комарівців. 

Коли розпочався земський період (1865 року), відбулись зміни щодо надання в організації установ, що займались освітою, медициною. У сусідніх великих селах – Держанівці, Селищі, Лихачеві з’явились земські училища, які започаткували надання освіти жителям цих сіл. Крім того, суттєво зайнялись освітою церкви, при яких з’явились церковно-приходські школи. Та Комарівку поки що ці процеси не зачіпали. 

Згодом процес розповсюдження освіти на селі зрушив з місця. Наші дослідження засвідчують, що у 1882 році у Селищі та Комарівці вже нараховувалось 55 грамотних серед козаків та 4 особи із державних селян. Крім того, грамот-ними були 3 чоловіки та одна жінка серед міщан і 6 євреїв. Із привілейованих (дворяни, духовенство), які проживали у Селищі та Комарівці, було 15 освічених чоловіків та 12 жінок. А всього у двох селах нараховувалось у 1882 році біля 1800 жителів (у Комарівці 350 осіб). 

Для комарівців освіта розпочалась у 1892 році, коли за ініціативи Селищенської Олександро-Невської церкви у селі створили церковну школу грамоти. Розмістили її у найманій будівлі, за аренду якої церква платила 69 рублів у рік. 

Завідувачем школи і її законовчителем став священик Михайло Олександрович Малинко, а першим учителем найняли козака Семена Апея. 

Відкриття школи та перші заняття були для селян чимось значним, хоча ще не всі мали переконання, що селянам потрібна грамотність. 

Згодом учителя Апея замінив козак Пилип Андрійович Леус, який тільки-но закінчив Носівське второкласне церковне училище, яке надавало право випускникам вчителювати у церковних школах грамоти. Двокласне училище надавало учням досить належну освіту. Крім церковних предметів, (катехізис, історія церкви) їм викладали російську історію, арифметику, фізику, географію, дидактику, гігієну. Тобто випускник цього училища, як на той час, мав глибокі знання. А в Комарівській школі грамоти, як і в інших подібних, малеча вивчала Закон Божий, церковну грамоту, російську мову, уміння рахувати та правопис. Проте це вже був прогрес у навчанні сільських дітей. 

У 1908 році держава ввела загальне початкове навчання. На цей час у школі навчались 3 групи, загалом 21 хлопчик і 9 дівчаток. Вчились 3 роки. Школа мала 117 книжок. Опікуном був місцевий дворянин Семен Олександрович Чекан, який згодом став міським головою Козельця. 

У 1908 році учителем Комарівської школи призначили Дмитра Авксентійовича Кишка, 1888 року народження, з Нової Басані. Він закінчив 2 класи міністерського училища (державне) та вступив до Ніжинського агрономічно-технічного училища, після закінчення якого склав іспит при Ніжинській класичній гімназії на звання вчителя. До Комарівської школи він приїхав, набувши певного досвіду у Старо-Басанській та Ядлівській школах Козелецького повіту. Коли у 1911 році школа стала державною, для комарівців залишилась основна проблема – це побудова власного шкільного приміщення для школи. 

У цей час дворянин Чекан С.О. обіймав посаду голови Козельця, а поміщик із Киселівки Олексій Цигикало був заступником Козелецької повітової земської управи. Саме вони і змогли відстояти рішення про побудову шкіл у Комарівці, Киселівці та Селищі одними з перших у повіті. 

Комарівську школу будували 2 роки (1911-1912). Матеріали завозили підводами з Козельця. Майстрів наймали, а допоміжні роботи і транспорт лягли на плечі комарівців. Спочатку проект школи був т.з. «коронаційний», та в процесі його замінили на новий «Алексеевский» тип з 2-ма класними кімнатами та одною для вчителя. До речі, подвір’я під будівлю школи комарівці придбали за 150 рублів. Будівництво коштувало 7071 руб.39 копійок. 

Комарівці пишались новою небаченою для села будовою, майже кожен житель так чи інакше брав участь у побудові. 

У 1914 році на посаду вчителя до Комарівки приїхав Опанас Якович Пущало, 1891 року народження. До цього він закінчив Селецьку учительську семінарію у 1913-1914 роках, працював у Лозовській школі на Холмщині. 

У цей час ішла перша світова війна. У 1915 році як біженці приїхали до Комарівки і батьки Опанаса. Їм було біля 60 років, жили разом із сином у шкільній квартирі. В один із літніх днів 1918 року у господаря, котрий жив біля школи, чистили криницю. Там було 6 помічників, у тому числі і Яків Пущало. 

Сталась трагедія: опівдні переламався звід і вдарив Якова по голові, від чого через 15 хвилин він помер. Потім держанівський фельдшер Абрам Беркович Еттінген писав про цей випадок у «Чернігівській земській газеті», вказавши, що чоловік як біженець від війни знайшов свою смерть у Комарівці. Батько Опанаса був на Волині псаломщиком і мріяв повернутись після війни до рідного краю. 

Після цієї трагедії Опанас Пущало жив із матір’ю у шкільному будинку. У 1920 році він одружився та разом із дружиною Ганною Яківною працювали у школі до 1924 р. 

Після революції, у 1919 році, школа стала називатись радянською. Для неї виділили 1320 квадратних сажнів лугової землі, 400 – орної та 380 квадратних сажнів городньої. У середині 20-х років навчанням було охоплено 95 відсотків дітей шкільного віку; так у 1924 році навчалось 37, у 1925 – 50, у 1926 – 40 учнів (тоді у селі нараховувалось 419 жителів). 

У 20-х роках держава проводила кампанію по ліквідації неписьменності, тож у Комарівській школі до 1928 року у вечірні часи працював лікнеп. 

Так, наприклад, у 1925 році лікнеп закінчили 13 осіб, в основному це були молоді хлопці та дівчата (по 16-19 років). 

У 1925 році школу очолив Шульга Анатолій Євграфович із Селища. Для учнівського колективу були організовані громадські організації – учком, санком та деякі гуртки. 

Потім завідувачем Комарівської школи призначили сина Селищенського священика – Олександра Михайловича Малинка, який став корінним жителем села, навчав багато поколінь комарівців як до війни, так і після. Він мав для тих часів прекрасну освіту: закінчив Ніжинську гімназію та Мринську вчительську семінарію, навчався у Київському комерційному інституті. 

До цього, працюючи з 1920 року вчителем Олишівської школи, він декілька разів звертався до влади з проханням перевести його до Селища або до інших сусідніх шкіл. У Селищі знали Олександра Михайловича з позитивного боку, тож сільрада надала йому хорошу характеристику, завдя-чуючи якій Малинко і був переведений до Комарівки. 

Дружина вчителя – Ганна Євдокимівна – була випускницею Ніжинської гімназії, теж працювала вчителькою, добре володіла французькою мовою. 

У 30-і роки школа працювала з напруженням, оскільки збільшилась кількість дітей, було до ста учнів, які спочатку навчались у своїй початковій школі, потім продовжували навчання у 5-7 класах. Директором школи призначили Петров- ського Олександра Тарасовича. Люди до сьогодні не розуміють, чому він ходив зі зброєю (пістолет) та був занадто вимогливим до учнів щодо поведінки. Він виганяв дітей із клубу, де на той час уже демонстрували «німе» кіно. 

Десь у 1940 році у Комарівці створили семирічну школу. 

Приміщення було замалим, тож заняття проводились у 2 зміни. 

Крім того, використовували т.з. «Скиданчину хату», де розмістили 2 класи та 1 клас у т.з. « Машиному домі». 

Приїхав новий директор Іваненко Михайло Данилович, який викладав історію та географію. Крім того, до школи призначили молодих учителів – Кумко Марфу Павлівну (викладала мову) та Дереко Марію Іванівну. Павло Компанець, який родом із Мрина, приїхав до школи з дружиною Катериною Мефодіївною. Вони вели різні предмети, у тому числі співи, фізкультуру та креслення. 

У 1941 році, коли розпочалася війна, 1 вересня дітям оголосили, що школа закрита, занять не буде. А вже 11 вересня німці окупували Комарівку та встановили свої порядки. Проте у 1942 році окупаційна влада відкрила початкову школу. Учнів було небагато, вчителями знову призначили сім’ю Малинок. 

Якихось особливих змін у роботі школи учні не відчули, хіба що не було ніяких політичних дисциплін, та вивчення німецької мови було введене з 1-го класу з поглибленою програмою. 

Коли звільнили село від німців, відразу відновилась робота школи; тепер вона була чотирьохкласною. Учителями призначили того ж Малинка Олександра Михайловича, Шенгеру (до війни Кумко) Марфушу Павлівну та Падун Варвару Олексіївну. Директором школи спочатку був Клименко, потім, деякий час, – Буцан Сергій Максимович із Носівки. 1944 – 1947 роки були досить складними. Через відсутність дорослих чоловіків підлітки виконували чоловічі обов’язки по господарству. Часті похоронки ускладнювали і так тяжке становище дітей. Багато допомоги у роботі школи надавали матері, хоч голодні 1946 – 47 роки були складними для всіх. 

Старші учні заготовляли дрова та купину. Хлопчики виїздили з учителями до боліт, яких вистачало навколо села, викорчовували величезні посохлі купи і завозили волами до школи. А там уже подрібнювали купи і взимку опалювали школу немовби торфом. 

Коли виїхав до Носівки директор школи Буцан, на його місце призначили Драного Феодосія Максимовича. До війни він працював у Киселівській школі, де й одружився. Під час війни Драний служив фотокореспондентом на різних фронтах. 

Нагороджений медаллю «За бойові заслуги», а в мирний час, як учителя, його нагородили медаллю «За трудову доблесть». Помер Драний у Комарівці. Дружина згодом виїхала із села разом із дітьми. Два чи три роки у школі працювала Борисенко Поліна Іванівна, яка потім, разом із чоловіком, переїхала до Іржавця. 

Та незмінним учителем Комарівської школи залишався О.М.Малинко. Олександр Михайлович став моїм першим учителем. Це була інтелігентна людина, яку в усьому хотілось наслідувати. Навіть тепер, через кілька десятиліть, маючи великий досвід педагогічної роботи, я часто згадую, як він невимушено, тактовно умів підкреслити наші недоліки, переконати в тому, що все треба робити з душею! 

Пам’ятаю, одного осіннього дня, в неділю, Олександр Михайлович прийшов до нас додому і сказав, що в нашому саду дуже смачні яблука. Мама взяла кошик і хотіла піти назбирати яблук, але він заперечив, сказав, що хоче назбирати зі мною. Ми пішли з ним у сад, де під старою розлогою яблунею лежали красиві червонобокі яблука. Збираючи яблука, я розповіла вчителеві, що я боюсь його суворого погляду, що я не вмію писати цифру «2» і про всі свої дріб’язкові проблеми. Потім ми з ним прийшли до хати, він сів біля мене за великим столом, взяв мою руку в свою, і ми стали писати рядочки цифри «2». Далі я навчалась на «відмінно» і спокійно сприймала добрий учительський погляд. 

Можливо, тому і сьогодні мені інколи хочеться покласти руку на плече студента, в якого щось не виходить, замість того, щоб підкреслювати, який він недисциплінований. 

Найкращі спогади залишились і про Галину Євдокимівну. 

Досконало володіючи французькою мовою, вона навчала нас розмовній мові. Інколи Галина Євдокимівна заміняла вчителя французької мови. На заняттях вона використовувала рольові ігри, особливу увагу звертала на правильну вимову. Ми завжди з нетерпінням чекали уроків французької мови. Я навіть на вступному іспиті до вузу одержала оцінку «відмінно». 

І тепер, через багато років, я розумію, як ці люди, не маючи власних дітей, всю любов віддавали нам, чужим дітям, і завжди гордилися нашими успіхами. 

У 60-х роках минулого століття Комарівку перейменували на Роздольне, відповідно змінили і назву школи на Роздольнянську. 

Тоді у школі працювала Адаменко Тамара Олександрівна. Маючи чудовий голос і неабиякі організаторські здібності, вона вміло згуртовувала дитячий колектив, її учні завжди були активними учасниками свят, урочистих подій, які відбувались у селі. 

Згодом Тамару Олександрівну перевели до Селищенської 8- річної школи, але люди помітили в ній організатора, керівника і обрали її головою сільської ради. 

У кінці 50-х років кількість дітей зменшувалась з року в рік. 

Саме тоді приїхала до школи молода вчителька з Носівки Ляшенко Катерина Іванівна, яка була і директором, і вчителем Тоді вже було створено класи-комплекти, які потребували неабиякої майстерності вчителя, щоб одночасно працювати з 1 і 3-ім класами, або 2 і 4. Ми не знали тоді ще комп’ютерних технологій, відсутні були технічні засоби навчання, навчальні фільми переглядали через кодоскоп. Мені важко судити, що входило тоді до навчальних програм, але хотілось завжди вклонитися вчительці за те, що вона навчила нас любити книгу, вишивати, в’язати, танцювати, хоч під патефон. Ми надзвичайно любили школу, навіть влітку прибігали подивитися на свої шкільні ділянки, прополоти, щоб вони були не гірші, ніж в інших класів. 

Цю велику любов до перших учителів, до своєї рідної початкової школи більшість моїх ровесників бережуть у своєму серці все життя, адже школа була для нас чи не єдиним джерелом знань, а слово вчителя-святим. 

Та, на жаль, час зупинив життя школи. У 1988 році до школи призначили молоду вчительку із сусіднього Селища – Бову Олену Миколаївну. Сьогодні вона працює в одній із Київських шкіл і згадує поіменно своїх підопічних роздольнянців, які були останніми учнями школи. У 1990 році Роздольнянська початкова школа закрила свої двері для малечі. З тих часів не чути шкільного дзвоника, який кожного року сповіщав роздольнянців про життя школи. 

За сто з чимось років існування школа дала старт сотням наших земляків. Тут розпочинали навчатись ті, хто в лиху годину ІІ світової війни захищав село, свій народ від фашистської навали; частина з них не повернулась до рідного села і бачила школу востаннє, коли йшла на фронт. У її світлих класах навчалось не одне покоління моїх односельців-хліборобів, механізаторів, будівельників. 

Тут робили перші кроки діти різних поколінь, які в майбут- ньому закінчили вищі навчальні заклади і стали лікарями, педагогами, працівниками промисловості, військовими. 

Серед них лікар Петренко Марія Андріївна, нагороджена орденом «Знак Пошани», педагог-фронтовик Петренко Іван Кирилович, нагороджений багатьма орденами і медалями, 

У повоєнні роки понад 30 роздольнянців здобули вищу освіту, 17 – середню спеціальну. І всі вони стартували у нашій початківці. 

Роздольнянці горді тим, що колись здобували тут початкову освіту нинішні науковці: доктор наук, професор Петренко Олег Федосійович, кандидати наук – Руда Наталія Іванівна, Ругаль Володимир Петрович, Ругаль Людмила Петрівна; Ругаль Любов Петрівна, Адаменко Наталія Степанівна – відмінники освіти України, лауреати обласних премій. 

У стінах школи навчались колись юнаки, яким випало виконувати інтернаціональний обов’язок в Афганістані: Пота- пенко Іван Михайлович, нагороджений орденом Червоної Зірки, Тавлуй Василь Іванович, Потапенко Микола Миколайович; чорнобилець – Кошовий Григорій Якович. 

Керівниками колгоспів та сільгосппідприємств стали – Чекан Олександр Іонович, Ругаль Петро Михайлович, Кошовий Олексій Антонович, Шевченко Михайло Васильович. 

У кожної школи, як і в людини, свій шлях, своя історія. 

Більше ста років школа гостинно відкривала двері перед маленькими учнями та вчителями, вабила своїми сонячними класами, великими вікнами і незабутнім шкільним дзвіночком. 

Щоранку збігалась сюди малеча, шикуючись на вранішню зарядку, а потім всі розходились по своїх класах. Здавалось, що так буде вічно. Але, на жаль, школа живе, поки є учні. Сьогодні розлетілись по світу наші земляки, школа залишилась самотня, і над її будівлею нависають старі велетні-осокори, які ось-ось можуть звалитися на цю прекрасну споруду і назавжди зруйнувати такий дорогий для нас «храм науки». 

Ми, колишні учні, розуміємо, що цього допустити не можна. 

Адже перша школа – це святиня, це оберіг для кожного випускника. 

До болю хочеться, щоб вона жила, існувала не лише в споминах. 

Любов Шевела 

Колишня учениця школи

[[Категорія:З історії освіти Носівщини|470]]
[[Категорія:Роздольне]]