Редагування Юність, обпалена війною

'''Юність, обпалена війною'''

Присвячую своїм однокласникам, випускникам 1941 року Червонопартизанської с.ш.№1

У 1938 році Червонопартизанська семирічна школа отримала статус середньої. Було відкрито два 8 класи, один з яких рахувався вечірнім, однак навчання проводилося разом і до закінчення школи так і залишились – 10-А і 10-Б. Дівчат була переважна більшість, рік народження різний – 1920-1924 рр.

З підвищенням статусу школи як середньої, педагогічний колектив поповнили новими кадрами. Директором призначили І. В. Микитенка (історик), завучем Я. П. Федорко (хімік), українську мову викладала М.Г. Бойко, російську – П. П. Овдієнко, молоде подружжя Шелестів викладало: Меланія Ничипорівна – математику, Сергій Степанович – фізику. Історію до 9 класу викладав місцевий вчитель Михайло Андрійович Боровик. У 1940 році, коли почалася радянсько-фінська війна, його забрали до армії і він трагічно загинув. Учителем креслення також був наш, місцевий, Дмитро Макарович Сірик. А фізкультуру і військову підготовку викладав наш улюбленець Сергій Юхимович Утва.

Шкільна дітвора в ті далекі часи жила весело і змістовно. Працювали предметні гуртки і гурток художньої самодіяльності. Школа мала патефон. А струнний оркестр налічував аж 28 інструментів (скрипки, мандоліни, гітари, балалайки, інші). Керував ним талановитий скрипаль Михайло Андрійович Білик. Оркестр грав на шкільних святах, великих перервах. Ми займали перші місця на шкільних олімпіадах художньої самодіяльності в районі і області. Шкільний хор, яким керував учитель співів Борис Порфирович Дейнеко також був одним із кращих у районі. Доречно додати, що до війни в селі добре працював клуб. У суботу і неділю демонстрували кінофільми, в інші дні проводив свої репетиції драматичний гурток під керівництвом Олександра Ничипоровича Сірика. В ньому налічувалось 20 постійних членів. В нашому музеї є фото гуртківців, датоване 1931 роком. Це – вчителі та учні старших класів: Василь Федорко, Петро Гапей, Ольга Шептуха і багато інших. Ставили п'єси «Наталка Полтавка», «Назар Стодоля», «За двома зайцями», інші. Щонеділі та в релігійні свята вся молодь виходила в центр села, на шлях, як тоді говорили. Грала гармошка І. Н.Кобзаря, танцювали і співали пісні до пізнього вечора. У літні вечори на кожній вулиці дівчата і хлопці збирались на колодках, де теж була музика і співи. Жили бідно, але радісно.

В нашій школі добре було поставлене військово-патріотичне виховання, працював фізкультурний гурток, яким керував С.Ю.Утва. Взимку ходили на лижах, проводили стрільби з дрібнокаліберної гвинтівки, здавали нормативи на значки БГТО, «Ворошиловський стрілок» і ГСО.

У 1938 році вперше в школі зустрічали новий рік із ялинкою і бал-маскарадом. Електричного освітлення не було. Але під керівництвом вчителя фізики С.С. Шелеста, який пристосував динамомашину, хлопці по черзі крутили її і так забезпечили світло. Старалися знайти вихід із будь-яких ситуацій, щоб покращити свій побут, відпочинок. У нас було багато мрій, надій, ми жили праг-ненням обов'язково зробити майбутнє кращим за сьогоднішній день.

В той же час з виховних шкільних годин, з преси, з розмов поміж людьми молодь знала, що у світі пахне порохом, що до влади прийшли фашисти і потрібно готуватися до можливої війни. Жити в такій атмосфері, звичайно, складно. Але ми перемагали злі думки, бо кожен сподівався, що горе не торкнеться нашої країни. А, мабуть, найбільше хотілося мирного життя нам, молодим, які стояли на порозі самостійності.

Настав 1941 рік. Перед випускними екзаменами до школи приїхав фотограф з Ніжина, сфотографував учнів обох випускних класів. Всі юні, красиві, із серйозним виразом на обличчях – вже дорослі. Ще красивішими поприходили на випускний вечір, який розпочався о 18 годині в суботу, 21 червня. На вечір були запрошені голова сільради К. Т. Огієнко, батьки, гості. Урочистість за святковим столом відкрив директор школи І. В. Микитенко, потім виступили окремі батьки та випускники. А далі пішла розважальна програма. Звучав патефон, грав на гармошці І. Н. Кобзар, всі присутні співали, танцювали, веселились. Та нам, випускникам, одночасно було трохи сумно. Ми ділилися мріями і планами. Дівчата все більше хотіли стати учителями, лікарями, медсестрами, а багато хлопців мріяли вступити у військові училища. Подумки вже були в дорозі І якось незвично було уявити, що вже віднині не бути нам разом.

З цим прощальним настроєм і світлими побажаннями розійшлися по домівках на світанку 22 червня. Село спало. 1 скоро ми, втомлені і щасливі, теж поринули у відпочинок – Що кому снилося тієї миті? Не знаю.

Може, продовження випуску чи очі коханої, з якою, нарешті, покружляв у вальсі. А, може, нічого. Знаю лише, що цей сон був спокійним, бо до села ще не дійшла страшна звістка...

Я дізнався про початок війни близько 11-ї години. Ішов центром села мимо контори сільпо, звідки мене покликав бухгалтер М. Н. Туник. Він повідомив, що на світанку німецько-фашистські війська перейшли кордон СРСР і бомбили Київ, Севастополь, інші міста. Про це він дізнався, слухаючи радіо. На всі Червоні Партизани лише в конторі сільпо був ламповий приймач, І саме звідси ця, неймовірно чорна новина, полетіла болем по селу.

Під вечір біля сільради зібралися жителі села. Короткий мітинг провів голова сільради. Він закликав односельців до дисципліни, порядку, бути пильними, виявляти шпигунів і диверсантів.

На другий і в наступні дні йшла вже масова поетапна мобілізація чоловіків віком до 45 років у діючу армію. Пішли в армію і дівчата: М.Г.Бойко, П.А.Галата, Г.О.Марченко, Т.А.Ревун, Т.Г.Бочковська, М.П.Лапко. Було багато добровольців, 3 активіс-тів села – комсомольців створювали групи по боротьбі зі шпигунами, провокаторами і диверсантами. Вони чергували на вулицях вночі. Село впало в глибокий смуток. А навкруги природа буяла зеленню, різноцвіттям, солодкуватими пахощами, все живе насолоджувалося літньою благодаттю. Тільки не ми, люди, бо уже в перші тижні війни стали приходити в село похоронки.

З молоді, переважно дівчат, був створений загін по спорудженню укріплень на підступах до Києва, в районі Остра, Вони рили окопи, протитанкові рови, а над ними кружляли німецькі літаки зі смертоносним начинням. Полягло там немало жінок.

Не було в селі людини, котра б залишалася байдужою до подій в країні і світі. Ми старалися перечитати усі газети, почути усі повідомлення, щоб знати правду. Адже сьогодні ворог був в одному місці, а завтра вже міг бути поруч. Ми знали, що Червона армія відступає, залишаючи ворогові все нові міста і села.

Готувалися і ми до цього. В історико-краєзнавчому музеї є оригінальний документ про евакуацію худоби з колгоспу імені Куйбишева в Саратовську область. Є список гонщиків у кількості 42 чоловік, багато з яких були у родинних стосунках. Збереглося посвідчення на ім'я А.Я. Примушка про те, що він призначається відповідальним за евакуацію худоби: коней, волів, корів, свиней, овець – всього понад триста голів. Всі документи датовані 15 серпня 1941 року.

З наближенням фронту районний комітет Компартії на чолі із М.I.Стратилатом та активом району готував підпілля до боротьби з окупантами і партизанські бази. До складу ядра загону входили і наші односельчани: М.Д.Симоненко, К.Т.Огієнко, К.Я.Погрібний та інші. Водночас ніхто не забував про хліб насущний. Урожай зернових в колгоспах віддали людям на трудодні, частину відправили на елеватор в Ніжин, а решту, до приходу німців, розібрали самі колгоспники.

Нарешті дійшла черга і до нас, випускників-десятикласників (1923 р.н. і старші). Ми одержали повістки із Носівського рай-військкомату про призов в діючу армію на 1 вересня 1941 рокуі близько 10-ї години цього ж дня ми з'явились всі до райвійськкомату. Вся вулиця була забита підводами, на яких поз'їжджалися із сіл призовники і їх супроводжуючі. Близько 12-ї була сформована колона – понад 100 випускників вирушили з Носівки в напрямку Ніжина Але згодом повернули вправо і пішли на Степові Хутори (видно, потрібен був такий маневр). На Хуторах в клунях переночували і на другий день після обіду прибули в м. Прилуки на територію тютюнової фабрики. Звідси другого дня поїздом через Полтаву нас відправили у Чугуїв. Тут в таборах знаходився шостий запасний стрілецький полк. Нас переодягли у військову форму, яка вже була у вжитку, розпочалися заняття. Розмістили нас у табірних будинках, але жити було дуже тривожно. Вночі налітали німецькі літаки, бомбили наше табірне містечко. Були вбиті і поранені

Фронт підходив до Чугуєва і керівництво, дало наказ залишити місто. Ночами ми рухались у напрямку Ворошиловграда. Осінь того року була дощова і холодна. Так що часто ми були мокрі і голодні, змучені переходами по 30 і більше кілометрів за ніч, просто падали знесилені на привалах.

У Ворошиловграді на майдані однієї з шкіл нас розподілили по різних частинах. З цього моменту розійшлися наші шляхи. Шляхи, про які ми, зовсім юні, ніколи не мріяли. Та пішли ми по них впевнено із спільним бажанням: повернутися додому з Перемогою. Ми вірили в неї, ми не жалкували для неї найдорожчого. Тому ми і перемогли.

Групу, в яку я потрапив, спочатку направили в с.Чертково, звідси в ешелонах ми поїхали в Сталінград, а в листопаді пішки перейшли ще на 45 км. в м.Дубровку. Нас зарахували до запасного стрілецького полку, до так званого «політбатальйону», де переважну більшість становили комуністи та комсомольці, вихідці з Донбасу. Фактично, це була засекречена школа політпрацівників і розвідників у якій я перебував до 23 лютого 1942 року. З цієї дати у зв’язку з ускладненням становища на Південному фронті, частину нас забирають до 907 стрілецького полку 244 стрілецької дивізії, що формувалася в Сталінграді і відправляють ешелоном в уже звільнений Ростов. Тут ми одержали зброю і стали готуватися до наступу на Таганрог. Мене зараховують наводчиком мінометної батареї.

Та Верховне Головнокомандування змінює плани і перед самим наступом нас направляють під Харків. 10 травня 1942 року ми прибули у Шевченківський район і одразу вступили в бій.

Бої під Харковом були тяжкі і кровопролитні. Спочатку ворог відступив і заманив нас до пастки. Потім перейшов у контрнаступ значно переважаючими силами. Червона Армія відступала з тяжкими боями і втратами. Відступала і наша розвідгрупа та полк у напрямку до Сталінграда.

25 січня 1943 року в районі ст.Садова, у передмісті Сталінграда, я був поранений та контужений. Лежав у полковому госпіталі м.Красноармійська, а одужавши, одержав направлення до штату запасного полку. В травні 1944 року я був призначений помічником командира взводу розвідки 616 стрілецького полку 194 Речицької Червонопрапорної дивізії. В цей час у Білорусії розпочалася знаменита операція «Багратіон». 24 липня я знову був поранений у ліву ногу. Знову госпіталь, одужання і повернення до рідного взводу розвідки.

Командування ставило нам різні завдання. Одним з таких дуже непростих завдань було взяття «язика». Розповім про один такий випадок. Це сталося в Польщі на початку грудня 1944 року. Ворог чинив нам запеклий опір і наша дивізія та полк не могли просунутися до Вісли, незважаючи на героїзм бійців та великі втрати. Командування наказало дістати «язика» аби уточнити сили ворога та їх розташування.

Близько тижня йшла підготовка розвідників до захоплення одного з опорних пунктів фашистів. Вивчали вогневі точки, зміни караулів, виявляли мінні поля й інше. Погода в той час була погана: грязюка, приморозки. Пробиратися непоміченими було важко. Взводу розвідки були придані два сапери. Ми знали, що перед нашими окопами німці поставили мінні поля. Тому розділилися на дві групи: групу захвату, яку очолював командир взводу розвідки лейтенант Зубов, і групу прикриття, яку очолював я. Вихід призначили на 20 годину, коли німці вечеряли після зміни караулів.

Першими до німецьких траншей просувались сапери, які повинні були очистити від мін прохід на нейтральній смузі і поставити віхи. За ними рухалась моя група прикриття і останніми йшли розвідники групи захвату з медсестрою. Врешті прохід зроблено. Захватгрупа пробирається в напрямку штабної німецької землянки, а моя повертає вправо. Майже одночасно закидаємо німецькі вогневі точки гранатами і застрибуємо в траншею. Я опинився на місці кулеметника, вбитого гранатою. І раптом побіля мене пробігає ворожий офіцер. Я вдарив його по голові автоматом, чим добре оглушив, і подав сигнал групі захоплення. За лічені хвилини разом поклали його на плащпалатку і потягли в напрямку до своїх.

Німці підняли ураганний вогонь з усіх видів зброї. Удвох із Мишею Турбало, родом з Овруча, ми залишилися для прикриття. Відстрілювались по черзі, але на звільнений мінний прохід не потрапили. Миша підірвався на міні, був тяжко поранений в ліву ногу нижче коліна. Я перев’язав її і потягнув товариша до наших траншей. За цей подвиг мене нагородили першим орденом — «Червоної Зірки». А німецький оберлейтенант дав нам цінні відомості про свою частину, яка була передислокована з Франції і чинила опір наступаючим частинам Червоної армії.

Тепер коротенько про подальшу мою долю. Не дійшовши до р. Вісла, нашу дивізію перекидають в склад II Білоруського фронту і ми повертаємо на Східну Прусію. Я брав участь у штурмі Кенігсберга. Кінець війни зустрів на косі Фріш Нерунг затоки Фріш Гаф Балтійського моря. У1947 році демобілізувався, закінчив фізико-математичний факультет Ніжинського педінституту і 36 років вчителював – викладав математику, фізику, креслення в рідній школі до виходу на пенсію в 1984 році. Одержавши «волю», зайнявся створенням історико-краєзнавчого музею села, який було відкрито через два роки. А в 1991 році музею присвоєно звання народного. Численні експонати і експозиції музею розповідають про героїчну і трагічну історію Червоних Партизан, зберігають пам'ять про давно минулі роки і події.

А тепер я хочу розповісти, як склалась доля моїх друзів-однокласників, перших десятикласників села.

На підступах до Сталінграда і Кавказу, в нерівному бою з німецькими загарбниками загинули: Василь Алемша, Василь Федорко, Павло Чернишов, Ігор Сірик, Василь Петренко, Федір Безжон, Микола Максименко, Петро Сардак, Микола Татарчук. При звільненні м. Олександрії Кіровоградської області помер від тяжкого поранення Микола Крапив'янський, а Петро Гавриш загинув при звільненні Ковеля. В партизанському загоні з'єднан-ня «За Батьківщину» при виконанні особливого завдання загинув Микола Ковальчук. В цьому ж загоні була і наша Оля Желязо.

Після війни скалічені і змучені війною пішли передчасно із життя Андрій Макаренко, Микола Вовкогон, Микола Сардак, підполковник МВС Павло Вовкогон, який очолював у післявоєнний час Носівський РВС. Два роки тому помер гвардії капітан, захисник Сталінграда і учасник штурму Берліна Юрій Овдієнко.

Залишилися нині з хлопців у живих я і тяжкохворий Микола Федорина.

Після звільнення села від окупантів 15 вересня 1943 року багато дівчат нашого випуску пішли в педінститут, педтехнікум. Вчителями стали: Варя Шевченко, Марія Заслужонна, Проня Матюха, Оля Желязо, Соня Ляшко, Марія Сірик, Оля Медвідь, Надія Микитенко, Марія Симоненко, Марфа Драб. Як добре, що хоч вони здійснили свою шкільну мрію, не відступили перед труднощами. Вони, як обличчя нашого класу. Бо ми всі були налаштовані стати освіченими людьми.

Прославили себе односельчани, які воювали на фронтах і в партизанських загонах. За мужність I відвагу 1000 односельчан нагороджені орденами і медалями СРСР. Серед нагороджених – 17 кавалерів ордена Слави. АГ. І. Катруха та М.П. Семенець – двома. Нині їх залишилося двоє – інваліди І групи Ф. А. Віротченко і М. Ф. Костенко. Одному із односельчан командиру полку партизанського з'єднання «За Батьківщину» М.Д. Симоненку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Велика кількість червонопартизанців під час війни були командирами полків, батальйонів, рот, взводів. Генерал-майор П.Д. Сірик, підполковники П. І. Лапко, І. Г. Хомутов, І.П. Штиволока, І. І. Зелент, майор-артилерист, в мирний час учитель В.Є. Бицький, капітани І. Т. Вовкогон, П. П. Голець, О. С. Соломаха, лейтенанти П. Т. Циганок, І. Г. Вовкогон та інші.

Це вони йшли в атаку, ведучи за собою підлеглих. Багато з них першими загинули в боях або стали інвалідами. Так було і з командиром штрафної роти, старшим лейтенантом О. К. Драбом, який став інвалідом без ноги і ока.

Багато сліз і горя принесла нам та страшна війна. Не повернулися із фронтів 1206 односельчан, 150 чоловік фашисти розстріляли 9 червня 1942 року, як заручників за вбитого німця й собаку, в тому числі і вчителів: М. М. Овдієнко, С. С. Шелест, Г. Д. Бойко. За зв’язки з партизанами розстріляли 42 чоловік, 30 чоловік розстріляні, спалені і закатовані, коли горіли хутори Сулак і Коробчине. Спалена була школа, багато хат і будівель. Тисячі залишились солдатськими вдовами і сиротами, сотні стали інвалідами війни. Не дай Бог, щоб подібне повторилось.

У наших Червоних Партизанах свято оберігається пам'ять про страшні буремні роки війни. Окрім музею, є в селі обеліск Слави, де викарбувані імена загиблих односельчан на фронтах війни, могила воїнів-визволителів, братська могила, могила мирних жителів, розстріляних за вбитого німця і собаку, меморіальна Дошка вчителям, які загинули від рук фашистів, меморіальна гранітна плита з викарбуваними прізвищами жителів Сулака, котрі загинули в березні 1943 року, пам'ятник М. Г. Крапив'янському і М.Д. Симоненку. Ми їх оберігаємо, як святиню, і прилучаємо до пам'яті і вшанування молоде покоління.

М. Сірик, директор Червонопартизанського народного історико-краєзнавчого музею, 2001 р.