Редагування Тимошик Микола Степанович

[[Файл:Mykola Tymoshyk 2023.jpg|міні|Микола Тимошик]]

'''Микола Степанович Тимошик''' (народився [[18 січня]] [[1956]], с. [[Данина]]) – доктор філологічних наук, професор, зав. кафедри видавничої справи та мережевих видань Інституту журналістики і міжнародних відносин Київського національного університету культури і мистецтв. Автор двотомника «[[Село]]» про [[Данина|Данину]], краєзнавчих нарисів.  

== Материн заповіт у рушнику 1933-го ==
:''Джерело: {{Cite web | url = https://www.facebook.com/mykola.tymoshyk/posts/9286462244731581 | title = ВІД ШЕСТИ ЛІТ – ІЗ ТАВРОМ ДОНЬКИ «ВОРОГА НАРОДУ»... | publisher = | author = Микола Тимошик | date = 12 січня 2025 }}''
ВІД ШЕСТИ ЛІТ – ІЗ ТАВРОМ ДОНЬКИ «ВОРОГА НАРОДУ»
 
Замість вінка надмогильного матері з нагоди її 100 років
 
ГОЛОВНЕ З МОЛИТОВ СЕЛЯН колгоспної доби: «лишень би не було голоду й війни»

Ніколи не боліла так Данина, як у другій половині свого життя – порі осмислення і роздумів, підсумків прожитого і пережитого на непростих житейських розстанях. Сорокалітнім утратив батька і матір, а незабаром на той світ пішли молодими два братики Іван та [[Тимошик Андрій Степанович|Андрій]] – беззмінні й ніколи не відмовні в роботі «механізатори широкого профілю» вічно відсталого, отож безгрошівного колгоспу «[[Жовтнева революція]]» на отруєних чорнобильським пилом масних чернігівських чорноземах. В ту пору відійшли за світи й дві тітки – батькові сестри Катерина і Галина.

Молодість свою і здоров'я всі вони віддали ненависній колгоспній панщині. Працювали від зорі до зорі без вихідних, не бачили наяву ні моря, ні чужих світів. Жили лиш єдиною мрією: "Лишень би не було голоду й війни і щоб дітям було краще"...

Так і не вибрав часу ще за їх життя розпитати все до дрібниць – про свій рід у кількох колінах, сусідів, родичів, друзів і приятелів батьків. Доти все було якось поспіхом, принагідно, без єднальних ниток для уривчастих фраз чи фактів. Та й батьки якось неохоче на те приставали – нащо, мовляв тобі, журналістові партійному, знати як розкуркулювали дворище, як вивозили на Соловки з-поміж кількох невпокорених данинців діда Івана, як того дня повісилася на шовковиці від нервового потрясіння його юна сестра Явдоха. Це, мовляв, пошкодить тобі в роботі… 

Запізніло, зболено і поступово поселялося в серці розуміння обов'язку як покаяння. Спочатку сумним рядом безмовних пам'ятників на сільському цвинтарі, а згодом – опрацьованими сотнями писаних різними почерками і в різні епохи ніким ще не читаних сотень «товстих» і «тонких» архівних справ. 

Немало слід було докласти делікатності й такту, щоб розговорити ті десятки старших данинців, які ще не «втратили пам'ять». Хронічна боязнь говорити правду, а тим паче відстоювати її – то одна з поширених хвороб нинішнього нашого пострадянського села. 

КОМУ В СЕЛІ ВЛАДА ПРИКЛЕЮВАЛА ТАВРО «ВОРОГ НАРОДУ»

Відповідь на це запитання міститься ось у цьому документі – «[[Подвірна карточка]]». Запроваджена більшовицькою владою в українських селах від 1920 року. Сюди вносилися дані про все майно та живність, включаючи свійських тварин і птицю.

[[Файл:Галина Тимошик.jpg|міні|[[Тимошик Галина Іванівна|Галина Тимошик]], мати Миколи Тимошика]]

Таку карточку знаходжу й по двору на [[Вулиця Шинкова|Шинковій]], де народилася моя мати [[12 січня]] [[1925]] року. У 1920 році цей двір було оголошено куркульським. Підстави.

Земля (в десятинах): усього – 9,81, посіяно озимих – 7,0.

Мешканці двору: усього – 8. Чоловіки: власник двору [[Мозговий Іван Петрович|Іван Мозговий]], грамотний, 23 роки; син Андрій, 1 рік. Жінки: мати Маруся (неграмотна), 49 років; дружина Устина (грамотна), 20 років; сестра Гапка (неграмотна), 18 років, сестра Ольга (неграмотна), 12 років, сестра Христя (неграмотна), 10 років, сестра Явдоха, 7 років.

У господарстві худоби і птиці: кури – 7 штук, корови – 1, телята – 1, свині – 2. 

Сільськогосподарський інвентар: плуг – 1, борони 3 (залізні), соломорізка – 1, серпи – 3. 

По смерті батька Петра щойно одружений Іван Мозговий стає власником цього двору і основним годувальником великої родини. 

Ось цього молодого господаря з вісьмома душами, четверо яких ще неповнолітні, – з одним плугом, трьома залізними боронами та трьома серпами, як десятків інших таких як він у тодішніх українських селах, влада незабаром записала до списків куркулів.

За що?

За працьовитість, результативність, природну мудрість, доброту, самодостатність, гідність, не здатність принижуватися, не бажання коритися абсурдним вказівкам. Господарів, подібних Івану Петровичу Мозговому, влада за всіх часів не любила. Такі не могли прижитися в системі координат нової влади. Вона грубо розтоптувала виплекані століттями в українському селі духовні й моральні цінності. Таких система цілеспрямовано знищувала. 

Пізніше болісну реакцію на несправедливе розкуркулення і висилку за нізащо на російську мерзлоту сотень тисяч чесних українськи хліборобів висловив у своєму вірші народний поет із сусідньої моїй рідній Данині Шатури [[Івасенко Василь|Василь Івасенко]], до речі, репресований за це:

Стоїть хата,<br />
А на хаті – лата,<br />
А на латі – куль,<br />
Називається куркуль  

В'ЯЗНІ СОВІСТИ І ГІДНОСТИ 

…Його забрали весняної пори 1932 року. 

Ще за два дні до отримання через сільрадівського посильного суворого наказу з'явитися з подорожніми речами на церковний майдан, до хати Івана Мозгового на Шинковій приходили сільські активісти. «Іване, – казали, – не будь упертим. Підписуєш заяву до колгоспу – і тебе тут же викреслюють із списку куркулів». Пробували зачепити за живе, раниме: «У тебе ж малі діти, сестри неповнолітні. Мирися зі своєю гордістю, здайся».

Не здався… «Хочу мати своє поле й обробляти його сам, зі своїми синами».

До місця останнього прощання – церковного майдану – його проводжали красуня-дружина – горда шатурянка, 33-річна [[Мозгова Устина Зіновіївна|Устина Зіновіївна]] з дому Дерезенків, і троє малолітніх дітей. [[Мозговий Андрій Іванович|Андрієві]] на ту пору виповнилося чотирнадцять, [[Мозговий Іван Іванович|Іванові]] одинадцять, а найменшій улюблениці [[Тимошик Галина Іванівна|Галинці]] – сім років. 

Напевне, він уже знав, що бачиться з ними востаннє. Але не знав, що відтоді троє його малолітніх кровинок отримають від нової влади тавро «діти ворога народу". 

АКТ РОЗКУРКУЛЕННЯ ДВОРУ

Другого дня на осиротілому без хазяїна обійсті здійснювався акт розкуркулення. Він тривав кілька днів. За цей час тут розібрали і вивезли до колгоспу, що формувався навпроти, практично все: сарай, клуню, повітку, віялку, соломорізку, двоє коней, корову, віз і весь реманент для обробітку землі. Відірвали й сіни від хати – для колгоспного корівника. 

Без жодних засобів для існування в хаті залишалися дружина господаря з трьома малолітніми дітьми та двома його молодшими сестрами – Христею і Явдохою. 

Втім, знущання над родиною цим не закінчилися. Через кілька тижнів у село, за рознарядкою з району, привезли кілька підвід сімей-переселенців із «голодуючого Поволожжя». Рішення влади було таким: розміщувати прибульців на розкуркулених обійстях. Одну з таких сімей енкаведист у супроводі голови сільради привів … до обідраної хати Устини Мозгової. 

Від того, хто був у шкірянці, Устина почула відповідь на її мовчазні сльози: «Ти, куркульская сволочь. Ілі запісиваєшся в калхоз сегодня же, ілі вимєтаєшся із дома вмєстє со сваімі куркульскімі щенками».

ЯК ТАКЕ МОЖНА БУЛО СТЕРПІТИ?

Того дня на цьому дворищі розігралися дві трагедії: ще неповноліття, найменша, сестра Івана Мозгового [[Мозгова Явдоха Петрівна|Явдоха]], не витримавши нервового потрясіння й приниження на власних очах всієї родини, повісилася на старій шовковиці, що її колись посадив дід Петро на городі. Будучи в стані шоку, Устина із зовицею Христею тремтячими серцями і руками стали писати ті дві зловісні заяви… з проханням вступу до колгоспу. 

Можна лише уявити, що переживала тоді Устина, даючи добровільну письмову згоду піти до колгоспу. Адже цим своїм кроком вона ніби зраджувала свого чоловіка, зводячи нанівець його тверде рішення не коритися несправедливости до кінця. Маючи від народження такий же гордий характер, як і в чоловіка, пішла б, напевне до кінця і Устина. Тільки тепер вона вже не відповідала за себе. Бо в тому жорстокому світі ставала одною-єдиною в одвіті за троє їх спільних з Іваном дітей. Із того, що запропонував енкаведист, заява про вступ до колгоспу було меншим злом, ніж вигнання з власної хати. 

Наступні удари долі сипалися на Устину Зіновіївну одна за одною і молода вдова витримувала їх, як могла. На війну пішов спочатку старший, Андрій, який ще 1940 року був призваний до армії, а згодом забрали й Івана. Близька родичка баби Устини шатурянка Маруся Герасименко запам'ятала пісню, яку з гіркотою в голосі співала в хвилини розпуки моя баба Устина, чекаючи вісток із фронту від своїх синів:

Як малими кохала,<br />
То й сільрада не знала,<br />
А як вигодувала,<br />
То й Москва забрала.

Маючи від природи дивний голос, Устина раз якось у родинному колі завела пісню, яку раніше ніколи не співала:

Злетів півень на ворота<br />
Й крикнув «Ку-ка-рі-ку!».<br />
Не діждешся, мати, сина<br />
Із війни довіку!<br />

ЧОМУ КОРОВА КУРКУЛЬСЬКОЇ ДОНЬКИ НЕ ПОТРАПИЛА НА ЗАБІЙ НІМЦЯМ?

Навесні 1943-го, ще за німців, Устину Мозгову скосила невиліковна хвороба у віці 42 роки. А згодом, уже у звільнене від німців село, до цього двору листоноша почав приносити страшні трикутники-похоронки. Спочатку загинув молодший брат Іван – через кілька тижнів, як забрали до війська і кинули, із десятками тисяч таких як він – не навчених, не обстріляних і з однією рушницею на трьох, у справжню м'ясорубку операції маршала Жукова із визволення Києва. Похоронка на останнього представника чоловічої статі з цього колись добротного, заможного обійстя Мозгових прийшла в напіврозібрану одиноку хату, без хліва і стодоли, вже в 1944-му.   

Як виживала сама в тій напіврозваленій хаті найменша з дітей куркуля Івана Петровича Мозгового – Галина Мозгова – відомо лише Богу. У роки війни вишивала (навчилася від матері) і тим трохи собі заробляла. А ще її врятувала корова. 

З тією коровою пов'язана щемка історія. За німецької окупації на село прийшла вказівка: виділити для комендатури, що містилася в Лосинівці, кілька корів (доти німці в селі брали тільки «яйка» і «млєко»). Поліцаї склали список, який не був позбавлений «родства-кумівства»: туди потрапили здебільшого або вдовиці, або сироти, яких нікому було захищати. Тодішній староста села [[Кулик Іван Федорович (староста)|Іван Федорович Кулик]] прізвище Мозгової Галини з того списку викреслив. На обурені запитання інших ображених відповів: «Та вона ж одна-однісінька. Ви то виживете, а вона пропаде без тої корови»…

Через кілька років по війні Галину Мозгову доля звела з одним із не багатьох молодих і нежонатих фронтовиків, кому пощастило вижити в тій страшній воєнній м'ясорубці – Степаном Тимошиком. На службу в червону армію він був призваний із сусідньої Шатури весною 1939-го, незадовго до початку Другої світової війни. А повернувся додому весною 1944-го. Майже п'ять літ – в окопах і бліндажах, поруч із свистом куль і канонад, віч-на-віч зі смертю. В час одного з боїв на Білоруському фронті його винеси на носилках, зрикошеченого кулями й осколками. Думали, не виживе. 

Вижив. Повернувся додому. І незважаючи на інвалідність першої групи, відразу пішов до колгоспу.

Бо ще жила надія, що завтра буде добрішим і кращим. Бо хотілося кращого життя своїм майбутнім дітям…  

ЗНАХІДКА З РОДИННОЇ СКРИНІ 

Куркульська донька Галина Іванівна Мозгова-Тимошик, що залишилася без батька восьмирічною і на своїй гіркій сирітській долі сповна відчула, що значить носити тавро народженої від «ворога народу», до кінця свого життя боялася, аби ця чорна тінь не заступила долю її чотирьох дітей.

Нічого з усього того пережитого вона ніколи не розповідала. Але сама, потайки від дітей, шукала сліди свого батька. Будучи малограмотною, довірливо просила когось надійного на вулиці писати листи-звернення.

Уже по її смерті, в 1996-му, віднайшов у старовинній родинній скрині пакет паперів. Хвилі гарячого й холодного раз-по-раз проходили тілом, коли читав ці документи. У нас у селі такі документи називалися «казьонними», бо писалися друкарською машинкою на гербових бланках. Процитую деякі з них.

З Міністерства внутрішніх справ: «Повідомляємо, що в МВС України даних про розкуркулення Вашого батька немає».

З Комітету державної безпеки України: «На Вашего отца Мозгового Ивана Петровича документальных материалов в нашем архиве не имеется, по учету репрессированных лиц он у нас не значится. О возможно имеющихся на него сведениях рекомендуем запросить УВД Мурманской области, а также МВД Российской Федерации (Москва)». 

Листи до Москви та Мурманська друкувалися на єдиній у той час у селі колгоспній друкарській машинці. У цих зверненнях містилося прохання колгоспниці колгоспу «Жовтнева революція» Галини Іванівни Тимошик (Мозгової) такого змісту:

:''«Прошу Вас, проверьте дела ссыльных и репрессированных по Черниговской области УССР за период 1930-1933 гг. и вышлите мне подтверждение о месте и сроке гибели моего отца Мозгового Ивана Петровича. Справка нужна для реабилитации доброго имени моего отца, его дочери и внуков». ''
 
Відповіді не було.

Тут лиш про останній документ із цієї скрині, який не може не обпікати душу. Зроблена рукою матері вирізка із районної газети «Ніжинський вісник», що має назву «Справедливість відновлено». В ній – кілька газетних рядків:

:''«Відповідно до ст. 3 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» та рішення комісії районної Ради народних депутатів з питань поновлення прав реабілітованих днями реабілітовані такі громадяни району, вислані з постійного місця проживання або позбавлені майна під виглядом боротьби з куркульством: Мозговий Іван Петрович (с. Данине)». ''

Разом із Іваном Мозговим у цій замітці повідомлялося й про реабілітованих земляків з інших сіл Ніжинського району. 
 
ПРАВДА І СИЛА МАТЕРИНОГО ЗАПОВІТУ 

…У сотий і тисячний раз прагну уявити, які відчуття переживала в ті хвилини мати, коли вирізувала цю замітку з «районки» і клала її до пакунку з «казьонними» документами. Цілком очевидно, що вона готувала передати цей пакет своєму найменшому синові – авторові цих рядків. Й тоді розповісти, нарешті, правду про свого батька. 

Не встигла. Відійшла за небокрай [[26 грудня]] [[1996]] року, не доживши якихось два тижні до свого 71-річчя. Та обов'язок перед світлою пам'яттю свого батька вона виконала. Як і ствердила в тому пакеті-посланні своє болісне до глибини душі прагнення передати у такий спосіб правду про нього своїм дітям і внукам. 

І ще промовиста деталь кінця цієї непростої родинної історії. 

Схований матір'ю у скрині пакет із документами про реабілітацію її батька був обгорнений рушником, який вишивала у трагічних 30-х роках минулого століття її мати – Устина Зіновіївна Мозгова (Дерезенко). Упізнаваний до болю чернігівський рослинний орнамент, помережаний хрестиком червоними і чорними нитками….

Перечитуючи вже вкотре ту запізнілу знахідку, щоразу ловив себе на тому, що маю справу із Материним Заповітом, який вона не встигла передати перед смертю своєму найменшому синові. Втім, суть його знав та засвоїв раніше – із чину життя простої українки-колгоспниці, генетично пов'язаної із прадавнім заможним хліборобським родом: 

-бути готовим до праці чесної, але тяжкої й часто невдячної; <br />
-хай там що стояти за правду; <br />
-не принижуватися перед зверхнім хамом; <br />
-за будь-яких яких обставин життя не втрачати власної гідности; <br />
-завжди пам'ятати хто ти і звідки вийшов; <br />
-нічим не огудити й не зганьбити коріння свого роду, його мову й звичаї та рідну Данину.
 
А тут, із рушника, який тепер у моєму київському помешканні обрамлює подаровану одним священником ікону святого Миколи, цей Заповіт постав переді мною в усій його гірко-солодкій величі.

Чекаю на доріст внучок – Аннички і Януськи, щоб змогли вони серцем почути від мене і розумом збагнути цю типову для мільйонів українських родин гірко-світлу історію. 

Джерело: Тимошик М. Материн заповіт у рушнику 1933-го. К.: Наша культура і наука, 2022. С. 134-151.

== Посилання ==
* https://uk.wikipedia.org/wiki/Тимошик_Микола_Степанович
* https://www.facebook.com/mykola.tymoshyk Микола Тимошик у Фейсбуці
[[Категорія:Уродженці Данини]]
[[Категорія:Доктори філологічних наук]]
[[Категорія:Є у Вікіпедії]]
[[Категорія:Люди Т]]