Редагування Червонопартизанська восьмирічна школа № 2

{{Не плутати|Червонопартизанською восьмирічною школою № 5, нині [[Сулацька гімназія]]}}

'''Червонопартизанська восьмирічна школа № 2''' — колишня школа у селі Червоні Партизани, нині [[Володькова Дівиця]].

== 130 років Червонопартизанській школі № 2 ==

:''Джерело: {{Cite web | url = https://m.gorod.cn.ua/news_139525.html#google_vignette | title = Від церковно-парафіяльної до восьмирічної. 130 років Червонопартизанській школі № 2| publisher = | author = [[Сергій Тимошик]] | date = 29 грудня 2022}}''

Постановою тимчасового уряду від 20 липня 1917 року церковні школи передавалися Міністерству народної освіти. Після Жовтневої революції навчання проводилося з великими труднощами. У листопаді 1919 року у Володьковій Дівиці була встановлена радянська влада. Серед перших декретів Радянського уряду був і декрет і про освіту. Школа відокремлювалась від церкви, створювалась єдина двоступенева трудова школа: перший ступінь – 4 роки навчання, другий – 3 роки. Так була відкрита трирічна трудова школа соціального виховання змішаного типу навчання (для дівчат та хлопців) із закріпленою земельною ділянкою розміром 2 гектари 48 соток, на якій ріс сад. Набір учнів проводився щороку, а навчання проходило у дві зміни і велося українською мовою. На практиці, не всі діти через матеріальне становище родини могли повністю пройти навіть курс початкової школи. Були непоодинокі випадки, коли батьків віддавали під суд, за те, що не відпускали дітей на навчання.
Школа залишилася у старих дерев'яних будинках на цегляному фундаменті під бляхою відібраних у церкви, які значно постраждали під час визвольних змагань 1917-1921 років. Характерними для шкіл усієї Радянської України було недостатнє фінансування та застарілість матеріальної бази. Школа мала не більше 30% від потрібної кількості підручників. Великі надії республіканська влада покладала на місцеві бюджети, але вони не виправдалися. Освітлення здійснювалося гасовими лампами, а опалення – дровами (6 кубів на рік) за допомогою голландських грубок. Не хитрим було і меблювання: стільці вчительські, три стоячі дошки, 38 лав учнівських на 94 місця, 2 портрети. 
Приладдя для письма приносили з дому. Школа мала власну бібліотеку, в якій було 295 підручників, в тому числі 75 вчительських та журнал «Радянська освіта». Школу відвідували діти із кутків [[Бурти]], [[Грузилівка]], [[Карабановка]], [[Кобиловка]], [[Комарівка]], [[Містечко]], [[Попівка]].

Першим «радянським» директором і водночас вчителем був онук настоятеля Богоявленської церкви Олександр Іванович Юницький, 1891 року народження. Серед вчителів 20-х років було не мало таких, які починали свій педагогічний шлях ще до революції.

Під час Першого всесоюзного перепису шкіл посаду директора займав [[Курило Касян Кирилович|Касян Кирилович Курило]] (1884 року народження), який у 1903 році закінчив вищу початкову школу, окрім цього три рази був на курсах підвищення кваліфікації. За роботу він отримує 50 карбованців 40 копійок, по за школою працює у споживчому та кредитному товариствах. Крім директора у школі працює ще 3 педагоги. Станом на 15 грудня 1927 року функціонує чотири класи де навчається 168 учнів, серед них 48 дівчаток. Під час навчального процесу проводили загальні збори учнів та батьків, шкільну раду, учкоми, класкоми та раду сприяння. Через відсутність взуття та одягу, хворобу, природні перешкоди, релігійні свята, роботу дома учні пропускали навчання. За невиконання закону про обов'язкове навчання батькам виписано 8 штрафів. Загалом навчальний рік обійшовся для районного бюджету в 1929 карбованців 60 копійок.

У 1928 році разом із селом була перейменована і школа у Червонопартизанську. Радянська влада провела роботу з безграмотністю серед широкого кола населення, організувавши вечірні школи та лікбези. До початку війни проблема з безграмотністю у селі була вирішена.

У роки Другої світової війни багато вчителів школи пішли на фронт чи поповнили партизанські загони. Серед 150 заручників розстріляних нацистами в Ніжині за вбитого партизанами німця та вівчарку 9 липня 1942 року був і вчитель школи Ігнат Давидович Бойко.

15 вересня 1943 року село було звільнено від нацистської окупації. В умовах великих труднощів з першого ж дня визволення жителі села почали відбудову зруйнованого господарства. Школа була закріплена за колгоспом «1 травня». На початкових порах шкільне питання відійшло на другий план, настільки страшними були повоєнні наслідки. Дуже скупі свідчення дійшли до нас про післявоєнну історію школи.

Відомо, що одним із повоєнних керівників був фронтовик учитель біології Микола Іванович Горбач, який керував навчальним закладом до 1953 року. Вчителі, які повернулися з війни, продовжували працювати в школі, серед них: Василь Євгенович Бицький, Петро Антонович Гапей, Ольга Кіндратівна Горбач, Іван Петрович Набок. Перший повоєнний випуск відбувся у 1950 році. Поступово почало змінювався становище у школі. В кабінетах з'являлися нові меблі, навчальні посібники. Організовано підвіз учнів молодших класів до школи. Поліпшувався матеріальний стан вчителів. Менше року колектив школи очолював Євген Миколайович Ждан, вчитель хімії.

[[Файл:Степан Кобко.jpg|міні|Степан Кобко]]

З 1954 року для Червонопартизанської семирічки № 2 та її 364 учнів розпочалася «Кобковська» епоха, так з шаною згадують цей період випускники. Фронтовик, учитель історії та географії [[Кобко Степан Васильович|Степан Васильович Кобко]] протягом 13 років керував школою, найдовше із всіх директорів і залишив помітний слід у історії навчального закладу. Навчання проходило у трьох приміщеннях. У першому розташовувалася початкова школа. У другому – кабінет директора, вчительська та найбільший клас, який у свята використовували як актову залу. У третьому приміщенні знаходилася квартира директора, бібліотека, майстерня, буфет, який незважаючи на свої незначні розміри славився чаєм, смак якого колишні учні пам'ятають і до цього часу. У п'ятому класі до учнів школи долучалися їхні однолітки з Червонопартизанської початкової школи № 3 (Грузилівської). Колективи шкіл тісно співпрацювали між собою. Випускники семирічної школи могли продовжувати освіту у вищих класах середньої школи або у середніх спеціальних і професійно-технічних школах. На засіданні педагогічної ради, яка відбулася 10 червня 1959 року, було ухвалено випустити 21 учня, які засвоїли програмний матеріал за 7 клас, одного залишили на другий рік навчання. Це був останній випуск семирічки (класний керівник Бицький Василь Євгенович).

Відповідно до «Закону про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР»восени 1959 року школа стала восьмирічною. Згідно з наказом № 34 від 7 червня 1961 року, школа зробила перший випуск восьмирічки, 29 учнів (класний керівник Кобко Олена Федотівна). В школі працювали прекрасні педагоги, котрі навчили не одне покоління сільчан. 

З 1967 року і до самого закриття керував закладом учитель біології Григорій Никифорович Федько.

У 1968 році були здійснені спроби перетворити школу в початкову. Батьки учнів 5-8 класів виявили велике незадоволення, тому що дітям щоденно довелося б іти, особливо в час бездоріжжя, 3-5 кілометрів шляху. А Червонопартизанська середня школа № 1 не могла прийняти таку кількість дітей. На короткий час школу залишили в спокої. У 1973 році у ній навчалося 242 учні, саме тоді було востаннє прийнято 30 первачків, які чотири роки поспіль отримували подарунки від випускників. Процес закриття прискорило будівництво нового двоповерхового приміщення для середньої школи. У червня 1977 року Григорій Никифорович востаннє вручив 28 свідоцтв випускникам (всього 156 учнів у школі). Після закриття школи частина її педагогів пішла на заслужений відпочинок, а решта разом зі своїми вихованцями влилася у колектив середньої школи села.

Будинок початкової школи майже відразу розібрали. У центральному приміщені влаштувалася філія музичної школи. Після закриття якої недовго проіснувала і сама будівля. У третьому будинку розміщувалися квартири для вчителів середньої школи.

25 червня 1991 року рішенням Червонопартизанської сільської ради народних депутатів приміщення було передано релігійній громаді Богоявленської церкви, стараннями якої було облицьовано білою цеглою. У частині будинку проживали настоятелі храму, а іншу частину використовували для господарських потреб церковної громади. Це одна з небагатьох вцілілих, бодай і зазнала незначних перебудов, на Носівщині будівель, які належали церковно–парафіяльним школам та одна із семи дореволюційних будов села, які збереглися до нашого часу.
Незважаючи на те, що цієї школи вже 45 років немає, пам'ять про цей освітній заклад зберігають світлини у шкільних альбомах учнів, які вийшовши з її стін отримавши путівку в доросле життя.

[[Категорія:Червонопартизанська восьмирічна школа|*]]
[[Категорія:Школи Володькової Дівиці]]
[[Категорія:Колишні школи в Носівській громаді]]