Редагування Страта у липні 1942-го

'''Страта у липні 1942-го'''

:''Джерело: {{Cite web | url = http://che.cn.ua/index.php/different/history/item/7328-strata-u-lypni-1942ho | title = Страта у липні 1942-го| publisher = Чернігівщина | author = [[Сергій Тимошик]] | date = }}''

День 8 липня 1942 року й досі не можуть згадати в селі Володькова Дівиця без сліз і туги у багатьох родинах. Це тоді окупаційне командування нацистів на мирних, ні в чому неповинних людях помстилося за вбивство партизанами одного окупанта та собаки.

Середа, 8 липня 1942 року не віщувала нічого поганого. Зранку світило сонечко, під обід стало спекотно, і лише дітвора з Попівки та Містечка (так називалися кутки в центрі села, що знаходилися на протилежних берегах річки Новий Потік) побігла купатися до мосту. Десь о дванадцятій годині через міст проїхало три вантажних машини, в яких сиділи в шоломах озброєні німці й поліцаї. Машини повернули на Комарівку (куток, що веде до полустанку). Не минуло й десяти хвилин, як застрочили автомати, почулися вибухи гранат, понад деревами заклубочився дим, виринули язики полум’я.

:''Карта подій''

Як дізналися пізніше, напередодні п’ятеро партизан на чолі з Миколою Дмитровичем Симоненком прибули з лісу на куток Грузилівку до зв’язкового Клима Сергійовича Скотаря, щоб забрати станковий кулемет, який зберігався у нього з часу відступу із села радянських військ. У липні душе короткі та ясні ночі, і партизани не встигли повернутися до лісу. Вирішили переднювати у сестри Симоненка, Оришки. Вранці повз її двір поспішав на службу поліцай Сліпак. Він числився у партизанів зв’язковим і побачивши його, месники покликали земляка до хати, аби детальніше дізнатися про плани нацистів. Але зв’язкові були різними. Поговоривши з партизанами, він миттєво доніс німцям про місце їхнього перебування.

:''Малюнки Жмихова та оголошення з газети''

Коли вороги оточили хату і запропонували месникам здатися, то у відповідь партизани відкрили вогонь з автоматів і відразу вбили есесівського унтер-офіцера та його вівчарку. У відповідь гітлерівці відкрили вогонь запалювальними кулеметами. Хата спалахнула. Залишатися в ній далі було неможливим, і поранений партизан Іван Дем’янович Костюченко запропонував під прикриттям диму та його пострілів тікати у вікно, що виходило на город. Коли хлопці стрибнули у висаджену раму, Костюченко кинув у бік фашистів гранату, що викликало неабияку паніку. І поки ворог прийшов до тями, партизани зникли в гущавині. А разом з ними й власниця хати. Скромний і негордовитий Іван Дем’янович пожертвував своїм життям в ім’я порятунку інших людей.

Це був лише початок трагедії, що розгорталася у селі. Розлючені невдачею окупанти кинулися по дворах, почали зганяли до волості всіх осіб чоловічої статі. Запевняли, що відбудеться схід села. Десь о сімнадцятій озброєні окупанти щільним кільцем оточили прибулих. Наказали жінкам і дітям залишити натовп і йти додому. Серед заручників були жителі прилеглих до місця події кутків: більше 30 осіб з Комарівки, до 30 з Буртів, Містечка, Кобиловки.... Наймолодшому Науму Крижалку не виповнилося ще й 15 років, а найстаршому Володимиру Очківському – 75.

Деякі жіночки, бачачи до чого йде справа, навпростець побігли на Грузилівку до ієромонаха Миколая (Блюдо), про силу молитви якого знали у селі. Коли колона із полоненими вийшла на околицю села у напрямку Ніжина праворуч дороги у житі стояла невисока худорлява постать з ріденькою борідкою, яка із строю викликала Михайла Дорошенка та Андрія Скотара. Незважаючи на караул вони вийшли цілими і непоміченими.

Наступного дня біля волості було розміщене оголошення, що в Ніжинській в’язниці за законами війни розстріляли 150 жителів села Володькова Дівиця. В тому числі за вбитого унтер-офіцера Німецького рейху – 100 чоловік та за вбиту вівчарку – 50 чоловік. Серед розстріляних були Прокіп Кузьмич Сюр та його сини Василь та Іван, два брати Андроник та Артем Кудренки, вчителі Ігнат Давидович Бойко, Михайло Михайлович Овдієнко, Сергій Степанович Шелест, «Георгіївський кавалер» Павло Софронович Туник, найкращий у селі коваль Антон Мусійович Гапей, пічник з Носівки Олександр Юхимович Жмихов…

:''Пам’ятна таблиця біля будинку Оришки''

Саме його син Віктор був першим, хто вирішив повернути із забуття і свого батька і всіх дівичан. Здавалося, не так просто буде через стільки літ відшукати в селі слід людини з іншого населеного пункту. Але, як мовиться, для 1avjnixovусього в житті є свій час. Віктор Олександрович розпочав це в 1982 році. Щороку доводилося приїжджати з Кривого Рогу, оббивати пороги Ніжинського райкому партії, райвиконкому, писати листи Олексію Федоровичу Федорову. Врешті, після всіх цих поневірянь йому повідомили, що на будинку колишньої ніжинської тюрми вже встановлена меморіальна дошка закатованим німецько-фашиськими окупантами мирним жителям Ніжина. І знову довелося ходити по різних інстанціях, доводити свою правоту.

Як часом трапляється, саме випадок допоміг. Восени 1990 року при прокладанні теплотраси по вулиці Подвойського в Ніжині на території колишньої в’язниці бульдозеристи натрапили на залишки людських трупів, зотлілі речі. У справу втрутився голова Ніжинського міськвиконкому Анатолій Платонович Романенко. Він зумів організувати студентів педінституту, які обережно розкопали захоронення. Знайшлися й свідки трагедії, які підтвердили так, жертви масового розстрілу – заручники із Володькової Дівиці. На місці розкопок були знайдені пряжки з ременів Китайської східної залізниці. У сукняних штанях одного із загиблих збереглася газета «Червона Носівщина» за 1941 рік, що ще раз засвідчило походження розстріляних. Розслідуванням зайнялася прокуратура Чернігівської області, підключилися судові медексперти. Слідство тривало понад півроку.

Навесні прокуратура дала дозвіл на перезахоронення закатованих. Обряд перепоховання відбувся у Червоних Партизанах 9 травня 1991 року. Від площі біля сільської Ради, куди зібралися тисячі жителів села, скорботна процесія вирушила до монументу воїну-визволителю, де до війни розташовувалася Богоявленська церква. Попереду з червоним прапором, на якому тріпотіли чорні стрічки, ветеран війни і праці Іван Холявко. Лунали скорботні мелодії оркестру. Дві автомашини, на яких квіти й вінки везли оббиті червоним чотири домовини.

Тут, на місці перезахоронення і відбувся мітинг, який відкрив голова Червонопартизанської сільської Ради Василь Петрович Циганок. Він привітав усіх, а насамперед ветеранів війни, солдатських вдів з Днем Перемоги – святом водночас радісним і скорботним. Бо вічною свічкою горить пам'ять про численні жертви нашого народу в цій страшній війні. Завідуючий сільським народним історико-краєзнавчим музеєм Микола Олександрович Сірик згадав про 1206 односельців, які загинули на фронтах, а ще спалені нацистами оселі в Сулаку й Коробчиному, тих односельчан, які стали жертвами знавіснілих окупантів та їх приспішників. Ці сторінки історії рідного села і через десятиліття продовжують хвилювати серця мешканців різних поколінь.

Ця трагедія довгі роки не давала спокою й синові загиблого – Віктору Олександровичу Жмихову. Як розповідав, виступаючи на мітингу, він теж шукав очевидців, розпитував людей, цікавився усім, що могло стосуватися подій тих липневих днів. Зібраний матеріал ліг в основу написаного ним нарису «Така гірка пам’ять». Старший науковий співробітник Ніжинського історико-краєзнавчого музею Віктор Миколайович Ємельянов розповів, як разом із студентами проводив розкопки поховання.

Потім до присутніх звернувся благочинний Ніжинського округу, протоієрей Олексій Покиньборода, який висловив співчуття родичам, близьким. Підкреслив, що війна – це розорення і смерть, він закликав молитви Господа, щоб дарував нам мир і тишу, дружбу й злагоду поміж народами, можливість чесно і благородно трудитися.

Після мітингу прах загиблих було поховано з усіма почестями і за християнським обрядом. Поховання звершив благочинний Ніжинського округу в співслужінні священиків ієромонаха Романа (Расюка) та Мирона Фазана у супроводі церковного хору з Ніжина. Люди не приховували сліз, але то були сльози вдячності. Плакало й небо – спершу поодинокі сльозинки-дощинки враз припустили рясно. Сама природа оплакувала загиблих синів та на це не зважали. Передавали з рук в руки запалені поминальні січки. І полум’я їх ніби зігрівало, об’єднувало всіх присутніх найсвятішим, найсвітлішим – вдячною пам’яттю про тих, чиїми життями оплачено таку дорогу ціну за мирне життя. І посвітлено думалося про те, як же треба нам берегти його й цінувати. З того часу загиблі покояться у братській могилі, де на меморіальних плитах викарбовано близько 140 прізвищ (ті, що вдалося з’ясувати).

Так уже склалося, що на десятки літ запізнилися із вшануванням пам’яті цих мешканців, які стали жертвами геноциду. Та все ж повернулися врешті й вони до рідної землі, де й поховані по-християнськи, з усіма почестями, оплакані рідними й близькими. І збудеться тоді передбачення пророка Ісаї: перекуємо мечі на орала, а списи на серпи…

[[Сергій Тимошик]], с. Володькова Дівиця

[[Категорія:Статті]]
[[Категорія:Володькова Дівиця]]