Редагування Носівська восьмирічна школа № 7

'''Носівська восьмирічна школа № 7''' — закрита в 2000-х.

[[Файл:Носівська школа 7 випуск 1983.jpg|720пкс]]

''Джерело: {{cite web | url = https://www.facebook.com/groups/628795813914575/permalink/2823806544413480/ | title = Півтора десятиліття тому закрили Носівську неповносередню школу №7. | publisher = Носівка Nosivka Носовка | author = [[Фурса Валерій Михайлович|В. Фурса]] | date = 29 березня 2020}}''


== Носівська восьмирічна школа № 7 (Чмиховська) ==
:''Джерело: «Носівська восьмирічна школа № 7 (Чмиховська)» — розділ книги [[Фурса Валерій Михайлович|Валерія Фурси]] «[[З історії освіти Носівщини]]» Навчальні заклади Носівки.— Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2018. — 328 с. ISBN 978-617-640-400-2.''

=== У 20-х роках минулого століття … ===
У 20-х роках минулого століття, в колишньому будинку носівського пана [[Чмиховський|Чмиховського]] відкрилася нова школа. Саме відгриміла громадянська війна, розпочалася відбудова зруйнованого господарства. Одну з найкрасивіших садиб тогочасної Носівки радянська влада віддала дітям міста. У вигині річки Носівочки, в красивому і затишному місці неподалік від центру міста, серед мальовничої природи народилася нова початкова школа.

Населення Носівки на той час було чисельнішим за нинішнє і школі доводилося працювати у дві зміни. У класах налі чувалося по 30-35 дітей. В 1930-х роках школа вже була семирічкою.

Зі спогадів [[Сабашенко Любов Кирилівна|Сабашенко Любов Кирилівни]], яка закінчила школу в 1937 році. 

:«Я прийшла в перший клас у 1928 році. Школа в той час була казково гарною, вся в квітах, буяла зеленню.

:''Територія школи займала значну площу: весь провулок Суворова і Ватутіна. Там були також шкільні городи і дослідні ділянки. Над річкою схилялися велетенські верби, а в шкільному саду росло багато яблунь і горіхів.''

:''Весною і влітку школа потопала в зелені дерев шкільного саду і шкільних квітників. Вчителька біології [[Скрипець Галина Олександрівна]], разом з учнями давала раду і клумбам і дослід ним ділянкам. На великому шкільному городі вирощували різні овочі і навіть жито, яке самі учні й молотили.''

:''Школа працювала в дві зміни. В класах навчалося по 30-35 учнів. Директором школи працював Шульга Анатолій Гео гійович. Класні приміщення й учительська знаходилися в самому панському будинку, а директор школи та частина вчителів мали квартири в колишньому панському флігелі. На подвір'ї ще був хлів у якому зберігалося паливо, була конюшня. Шкільний сторож доглядав цього коня на ім'я Шмерко. Учні також допомагали доглядати цього коня, що був незамінним у господарських справах».''

Під час німецької окупації у 1941-1943 рр. школу було реорганізовано в початкову і в ній навчалися лише учні молод ших класів.

Зі спогадів колишньої учениці, потім педагога школи [[Галета Лариса Трохимівна|Галети Лариси Трохимівни]]: 
:''«Одного разу в четвертий клас, в якому я навчалася, серед уроку вдерся здоровенний німець з нагайкою. Він розказав вірш німецькою мовою і звелів тут же вивчити його. Я його знаю й досі, але не знаю про що він».''

Після визволення Носівщини вже в жовтні 1943 року школа знову розпочала навчання. Її в черговий раз реорганізували і перейменували в Носівську семирічну школу №2.

Педагогічний колектив у той час змінювався дуже швидко. В 1950 році школу очолила [[Бідненко Марія Юхимівна|Марія Юхимівна Бідненко]], а заву чем працював [[Довгаль Михайло Павлович]]. З 1952 року директором школи був призначений [[Луков Петро Ісакович]], завучем [[Бугайов Василь Йосипович]].

У вересні 1958 року директором школи призначений вчитель історії та географії [[Тихий Йосип Якович]], котрий працював на цій посаді до 1987 р.

З першого вересня 1960 року, в зв'язку з переходом на загальну обов'язкову восьмирічну освіту, школа знову змінила назву і стала називатися Носівською восьмирічною школою №2, а з 30 листопада 1960 року і до 1 вересня 2000 року школа стала називатися Носівською восьмирічною загальноосвітньою трудовою політехнічною школою №7. З 2000 року і до закриття школа була Носівською ЗОШ І-ІІ ступенів №7.

В 1970 році завучем школи працювала [[Харченко Зінаїда Федосіївна]].

На початку 1960-х років Носівка отримала статус міста, яке невпинно росло, розвивалося, кількість учнів стрімко зростала. Школі вже не вистачало існуючих приміщень. Поставало навіть питання про закриття школи.

Після неодноразових клопотань директор школи Тихий Й.Я. разом із завучем Бугайовим В.Й. нарешті отримали дозвіл від районної влади на будівництво нового приміщення. Будувалася школа дуже важко: деревина для будівництва над ходила з Сибіру, частину робіт виконували толокою. І, нарешті, спільними зусиллями батьків, вчителів, учнів школа в 1964 році одержала нову будівлю. На той час директором школи залишався Тихий Й.Я., завучем була Харченко З.Ф. Працювали тоді та пізніше в школі такі вчителі як [[Балінець Марія Кирилівна]], [[Гончар Марія Іванівна]], [[Трейтяк Ніна Олексіївна|Трейтяк (Заголій) Ніна Олексіївна]], [[Кияниця Катерина Кіндратівна]], [[Конотопець Ніна Іванівна]], [[Кожухівська Катерина Іванівна]], [[Рогоза Галина Григорівна]], [[Пивовар Марія Силівна]], [[Репета Петро Євгенович]], [[Шумський Валентин Іванович]], [[Галата Галина Яківна]], [[Рак Ніна Яківна]], [[Святна Галина Єгорівна]], [[Міненко Михайло Пилипович]] та інші.

Про свою колегу – [[Гончар Марія Іванівна|Гончар Марію Іванівну]] згадує [[Шовкун Марія Кирилівна]]. 
:«Марійка рано залишилася без матері, вихо вували її старші сестри і батько. В школі вона навчалася гарно, то ж без проблем вступила на філологічний факультет Ніжин ського педагогічного інституту, після закінчення якого, вже як учителька повернулася до рідної Носівки.

:''Понад 40 років пропрацювала Марія Іванівна Гончар у неповній середній школі №7. Прекрасні уроки, насичені наоч ністю, змістовний та послідовний виклад матеріалу захоплювали учнів на уроках української мови та літератури. Вона щедро ділилася з колегами секретами своєї педагогічної майстерності на відкритих уроках, семінарах, нарадах, тактовно підказувала молодим вчителям вірні шляхи вирішення непростих ситуацій. Вона була Вчителем не лише для учнів, а й для своїх колег.''

:''Держава високо оцінила її працю. Марія Іванівна відмінник народної освіти, має медалі за працю, грамоти, дипломи.''

:''Давно відсвяткували своє золоте весілля [[Гончар Марія Іванівна|Марія Іванівна]] та [[Гончар Іван Васильович|Іван Васильович]] Гончарі – шановні носівські педагоги. Та перебуваючи на заслуженому відпочинку вони і нині ведуть активний спосіб життя».''

В 1987-1998 рр. школу очолювала вчитель хімії [[Супрун Тамара Юріївна]], завучем працювала вчитель української мови та літератури [[Гончар Марія Іванівна]]. В цей час було збудоване нове навчальне приміщення №4, в якому знаходилися два класи. З 1999 року і до закриття школи директором працювала вчитель біології та географії [[Олещенко Ольга Олексіївна]].

Наприкінці 1990-х років у школі навчалося 265 учнів, працювали 24 вчителі.

У 2000 році в ній навчалося 211 учнів.

Були такі приміщення: №1 – знаходилися 7 класних кімнат і вчительська; №2 – їдальня та бібліотека; №3 – майстерня; – №4 – два навчальні кабінети.

Контингент учнів: 1 клас – 24 учні, 2 клас – 36 учнів, 3 клас – 24 учні, 5 клас – 17 учнів, 6 клас – 23 учні, 7 клас – 27 учнів, 8 клас – 32 учні, 9 клас – 29 учнів. Усього навчалося в початкових класах 84 учні, а в середніх класах – 127 учнів.

Російську мову та зарубіжну літературу викладала [[Ткаченко Ольга Іванівна]], англійську мову – [[Журенко Валентина Михайлівн]]а, українську мову та літературу – [[Рудой Петро Дмитрович]], [[Проха Алла Іванівна]], математику – [[Святна Галина Єгорівна]] та [[Ширяєва Ольга Миколаївна]], біологію – [[Романець Олена Миколаївна]], [[Литвин Людмила Іванівна]], історію – [[Мужченко Валентина Михайлівна]], фізику – [[Міненко Михайло Пилипович]], а потім – [[Хоменко Сергій Михайлович]], фізичну культуру – [[Калина Олександр Іванович]]. В молодших класах працювали [[Чекан Ніна Віталіївна]], [[Бабич Валентина Миколаївна]], [[Чекіль Любов Григорівна]], [[Руденко Любов Олексіївна]], [[Труш Любов Дмитрівна]], [[Гришко Н]].

Уроки мови та літератури вели [[Адаменко Оксана Олексіївна]] та [[Бойко Лідія Михайлівна]], уроки музики – [[Оксимець Алла Анатоліївна]], [[Приступко Микола Іванович]] вів уроки хімії.

Кілька десятиліть в школі добросовісно працювала тех працівниця [[Заїка Н.Ф.]]

У 1965 році школу закінчили 34 випускники. Класним керівником була [[Трейтяк Ніна Олексіївна|Трейтяк (Заголій) Ніна Олексіївна]].

1966 р. – 25 випускників. Керівник – [[Гончар Марія Іванівна]].

1967р. – 30 учнів. Керівник – [[Конотопець Ніна Іванівна]].

1968р. – 31 учень. Керівник – [[Федорина Віра Миколаївна]].

1969 р. –34 учні, 1970 – 29 учнів, 1971 р. – 33 учні.

1972 р. – 23 учні. Керівник – Заголій Н.І.

1973 р. – 33 учні. Керівник Гончар М.І.

1974р. – 27 учнів. Керівник – [[Рогоза Галина Григорівна]].

1975 р. – 38 учнів. Керівник – Конотопець Н.І.

1976 р. – 21 учень. Керівник – [[Рак Ніна Яківна]] 1977 р. – 26 учнів, 1978 р. – 24 учні, 1979 р. – 23 учні.

1980 – 22 учні. Керівник – Конотопець Н.І.

1981 р. – 19 учнів.

1982 р. – 24 учні. Керівник – Рак Н.Я.

1983 р. – 32 учні.Керівник – Гончар М.І.

1984 р. – 26 учнів.

1985 р. – 20 учнів. Керівник – [[Шаулко Валентина Василівна]] 

1986 р. – 34 учні. Керівник – Жигун 

1987 р. – 29 учнів. Керівник – Рак Н.Я.

1988 р. – 26 учнів. Керівник – Шаулко В.В.

1989 р. – 21 учень. Керівник – [[Ткаченко Ольга Іванівна]].

1990 р. – 28 учнів. Керівник – [[Олещенко Ольга Олексіївна]].

1991 р. – два класи по 22 учні в кожному. Керівники – [[Галата Галина Яківна]] та [[Святна Галина Єгорівна]].

1992 р. – 22 учні. Керівник – Рак Н.Я.

1993 р. –22 учні. Керівник – [[Рудой Петро Дмитрович]].

1994 р. – в двох класах навчалося 29 учнів. Керівники – [[Подольський Юрій Іванович]] та [[Проха Алла Іванівна]].

1995 р. – в двох класах – 33 учні. Керівники – Ткаченко О.І. та Рудой П.Д.

1996 р. – в двох класах – 32 випускники. Керівники – Олещенко О.О. та Святна Г.Є.

1997 р. – два класи по 19 учнів в кожному. Керівники – [[Мужченко Валентина Михайлівна]] та [[Журенко Валентина Михайлівна]] 1998 р. – 22 учні. Керівник – [[Ширяєва Ольга Миколаївна]].

1999 р. – два класи, 31 випускник. Керівники – [[Проха Алла Іванівна]] та [[Кот Генадій Володимирович]].

За майже 80-річну історію свого існування Носівська вось мирічна школа №7 дала путівку в життя близько 3500 своїх випускників.

Чимало випускників школи обрали професію педагога і працюють в різних школах та інших освітніх закладах України. Серед них: Буряк (Баклан) Лариса Іванівна, Бородавко Валентина Василівна, Велько-Репета Галина Петрівна, [[Кияниця Василь Васильович]], [[Коновал Олена Дмитрівна]], [[Ляшко Юрій Володимирович]], [[Микула Жанна Миколаївна]], [[Пуха Валентина Андріївна]], [[Сабашенко Оксана Іванівна]], Добринська (Сорока) Галина Миколаївна, [[Тригуб Наталія Іванівна]], [[Чучупа Тамара Степанівна]], [[Шаброва Юлія Михайлівна]] та інші.

Незважаючи на відчайдушний протест батьків, вчителів та громадськості в 2004 році районна влада добилася закриття школи і переведення учнів на навчання до переповненої Носівської середньої школи №1. Частина вчителів школи також влилася до педколективу першої міської, а частина була змушена шукати собі іншу роботу.

Радянська влада віддала дітям панську садибу, а нинішня влада – відібрала у дітей і продала в приватні руки чарівний куточок Носівки.

=== Спогади про Носівську восьмирічну школу №7 Галети Лариси Трохимівни ===

Це моя рідна школа. Я тут вчилася читати і писати ще до війни у 1939-1941 роках. І найпершим ветераном цієї школи залишиться у моїх спогадах перша моя вчителька Гайдовська Марія Петрівна, яка працювала тут чи не все своє життя. Жила вона неподалік від школи по вул. Горького. Ми дуже любили її і по черзі бігали до неї додому, щоб піднести зошити. А як вона навчала нас писати красиво перами №86 в 1-3 класах, а вже в 4 класі нам дозволялося писати пером «Піонер».

Нас було в класі 30 учнів і зошити усіх учнів були на виставці по каліграфії. Всі учні класу навчалися в одному ста рому приміщенні, де нині знаходиться майстерня. А техпраців ницею тоді була одна жінка на прізвище Козел. Ми зверталися до неї «тьотя Мотя». Вона встигала і прибирати в приміщенні і топити груби, і на уроки та з уроків дзвонити.

В 1941 році заняття в школі припинилися, а в 1942 році німці відновили навчання. Я ходила в 4 клас. Нас навчав вчи тель на прізвище Михайленко – коренастий, спортивний, симпатичний. Він розповідав нам багато історій пов’язаних з партизанським рухом на Україні.

Якось, одного разу, прямо посеред уроку до нашого класу зайшов здоровенний німець з канчуком і поклав його на стіл. Вчитель звелів нам піднятися і привітатися. Ми всі хором сказали «Гутен таг». Потім німець узяв того канчука і поляску ючи ним по своєму чоботу або по партах почав походжати по класу і швидко говорити німецькою мовою з учителем. Ми всі були дуже здивовані, що вчитель також вільно розмовляв німецькою.

А потім німець розповів нам якогось вірша і звелів тут же вивчити його напам’ять. Вчитель записав цей вірш на дошці німецькою мовою, а ми всі дивилися на ті літери і не розуміли. Потім ми попрощалися з гітлерівцем крикнувши «Хайль Гітлер». Коли німець вийшов, наш вчитель стомлено сів на сті лець і довго про щось думав, а ми всі мовчали і загадково диви лися на дошку. Тоді вчитель підвівся і ми хором вчили той вірш доти, доки його не вивчив кожен учень. Ми боялися, що повер неться німець і засіче нас нагайкою, якщо не будемо знати того вірша. Я й досі його пам’ятаю, хоча й не знаю про що цей вірш.

А наступного дня нашого вчителя не стало. Дорослі гово рили, що він був партизаном і чи то пішов до лісу, чи то його забрали німці. Ми так і не дізналися про його подальшу долю і дуже сумували за ним і за тим, що навчання було перервано. Та ми майже щодня ходили до школи, сідали в класі і молилися, щоб не розбомбили нашу школу.

Після війни навчання відновилося і директором тоді став Луков Петро Ісакович (у 1945-1947 рр.). Згодом директором стала Філь Паша Тихонівна. Класним керівником у мене була Батюта Віра Митрофанівна у 1947-1949 роках. При випуску нас із сьомого класу, а школа тоді була семирічною, вона напро рокувала кожному з нас шлях у життя. Майже все так і збулося.

У 1968-1969 навчальному році я повернулася до рідної школи вже в якості вчителя. Тут я зустрілася з прекрасними людьми, організаторами, вихователями і наставниками. Завучем тоді працювала Харченко Зінаїда Федосіївна, яку згодом змі нила Откидач Марія Герасимівна, а потім на цій посаді працювала Святна Галина Єгорівна.

Незмінним директором працював Тихий Йосип Якович. А ось його помічником в усіх справах був Репета Петро Євге нович. Він міг зробити все і замінити всіх, бо мав дві вищі освіти і невичерпну енергію та любов до життя. Читав історію, географію, креслення, образотворче мистецтво, музику і в усіх класах вів уроки праці в майстерні. Він мав «золоті» руки і чуйне серце. А скільки він вів гуртків у позашкільний час! Він навчав учнів різьбленню по дереву, випалюванню, моде люванню. І на кожній районній виставці учні школи одержува ли грамоти, призи і подарунки за свої майстерно виготовлені вироби. Біля школи, під його керівництвом був посаджений сад. Поруч були шкільні городи та дослідні ділянки. Був закладений малинник, посаджено багато кущів смородини. Учні із задо воленням працювали і відпочивали. Вечорами в школі теж було гамірно. Одні учні приходили до Петра Євгеновича на заняття гуртків технічної творчості, різьби по дереву і випалювання, інші – на предметні гуртки та гурток художньої самодіяльності. Учні із задоволенням співали у великому шкільному хорі, яким керував Петро Євгенович. Школа завжди займала призові місця на районних виставках та конкурсах, учні одержували грамоти та цінні подарунки. А Петро Євгенович за це заохочував своїх гуртківців – влітку во див їх у туристичні походи по місцям бойової слави, історич ним місцям, провів кількаденну експедицію до Київського водосховища. Учні жили в наметах, навчилися варити уху, різні страви, плавали по морю. А вечорами вчитель розповідав їм безліч цікавих історій, які він знав. В школі був музей старожитностей, які з великою любов’ю зібрав вчитель. Петро Євгенович навчав учнів бачити в кожній людині щось хороше і сам був ідеалом для своїх вихованців. 

В школі ще був літературно-драматичний гурток. Ми намагалися до кожних загальношкільних зборів підготувати і поставити якусь п’єсу. Ставили «Наталку-Полтавку», в якій роль Наталки грала Таня Пакалюк, а роль Петра – Толя Кири ченко, «Наймичку» – героїв грали Валя Пуха та Толя Кацалап, «Сто тисяч» – головними героями були Вітя Дудко Саша Калина, Толя Кириченко, «Котигорошко» – ніжну і милу героїню зіграла Наташа Малош. Усі наші починання завжди підтримувала дирекція школи. Вчителі школи також виступали в ролі артистів – Супрун Т.Ю., Савчук В.В., Чекіль Л.Г., Журен ко В.М. Школа жила яскравим і насиченим життям. Ми подорожували партизанськими стежками в Орішному, відвіду вали Козари, були на різних екскурсіях в Чернігові, Ленінграді, Хатині та інших цікавих місцях.

=== Спогади Галети Л.Т. про школу робітничої молоді, яка працювала в старому приміщенні у 1947-1955 рр. ===

Після війни навчання у старших класах школи було платним (25 карбованців на місяць). Для дуже багатьох учнів це була велика сума і тому багато молоді йшло навчатись у вечір ню школу робітничої молоді, де навчалась і я. Там було три класи – восьмий, дев’ятий і десятий. В нашому класі навчалося 19 учнів. Директором школи була Березанська В.Є., а вчителями працювали [[Назаренко Галина Дмитрівна]], [[Оксимець Оксана Григорівна]], [[Бугайов Василь Йосипович]], та [[Сацюк Любов Сергіївна]]. Школа працювала з 19-ї години до 24-ї. Було по 5 уроків. В середу і суботу уроки не проводилися.

В 1955 році відбувся перший випуск зі стін старенької школи (нині – майстерні). Серед її випускників Сеник І. П. – колишній головний бухгалтер райвно, Жигун В. Д. – секретар районо, Прокопець В. Г. – завідуючий соцзабезом, Шелудько М. І. – бухгалтер райвно, Волошин О. К. – голова мринського [[Колгосп «Україна»|колгоспу «Україна»]], Турик Л. І. та Жила Г. П. – бухгалтери райпромкомбінату, Павленко М. Г. – прокурор м.Ніжина та інші, більшість з них одержали вищу освіту.

І ми завжди при зустрічі згадуємо нашу школу, яка працювала тоді і вдень і вночі, а незмінною технічною працівницею в ній була [[тьотя Мотя]].

== Спогади Василя Кияниці ==
: ''Джерело: {{cite web | url = https://www.facebook.com/vasilvas.nosivkasyut/posts/2064558643757355 | title = Нещодавно [[Фурса Валерій Михайлович|Валерій Михайлович Фурса]] опублікував у ФБ світлини колишньої сьомої школи... | publisher = | author = [[Кияниця Василь Васильович|Василь Кияниця]] | date = 28 березня 2018| accessdate = | language = }}''
Нещодавно Валерій Михайлович Фурса опублікував у ФБ світлини колишньої сьомої школи (Чмиховської). Публікація навіяла спогади. До світлин школи з'явилися декілька ностальгічних коментарів колишніх її учнів. Я теж її колишній учень. З 1957 по 1965 роки. 

Чому Чмиховська? Тому, що була облаштована у «маєтку» відібраному революціонерами у носівського пана [[Чмиховський|Чмиховського]]. Коли я прийшов до школи, то школа мала тільки одну будівлю. Навчалися у дві зміни. На жаль на фото школи від тої давньої будівлі залишився ганок і ліве крило. А було ще праве крило, більше за ліве. Коли я навчався у молодших класах, було збудовано нове приміщення школи, якого вже теж нема. До нового приміщення ми перейшли після закінчення четвертого класу.

Моєю першою учителькою була [[Жежера Любов Трохимівна|Любов Трохимівна Жежера]]. Коли вона хворіла, чи мала ще які причини, то її заміняла [[Балінець Марія Кирилівна|Марія Кирилівна Балінець]]. Починаючи із п’ятого класу  вчителів побільшало. Українській мові і літературі навчала [[Гончар Марія Іванівна|Марія Іванівна Гончар]]. Вона ж була і нашим класним керівником. Нехай їй Бог посилає здоров’я. Російській мові й літературі навчала нас [[Конотопець Ніна Іванівна|Ніна Іванівна Конотопець]], а англійській – [[Федорина Віра Миколаївна|Віра Миколаївна Федорина]].

Математиці (арифметика, алгебра і геометрія) навчали спершу [[Луков Петро Ісакович|Петро Ісакович Луков]], а потім – [[Заголій Ніна Олексіївна|Ніна Олексіївна Заголій]] (дуже красива жінка). Географії нас навчав [[Нестеренко Степан Леонтійович|Степан Леонтійович Нестеренко]]. Він ніколи не розлучався з указкою, якою добряче лупцював прямо на уроці неслухняних і неуважних учнів, за що вони ж його і поважали ))). Це зараз, не дай Боже вчитель підніме руку на учня, а в 50-х це було абсолютно звичайним явищем. Побиті почувалися перед іншими однокласниками навіть десь трохи героями. Такі часи були.

Найулюбленіший мій предмет – фізику викладала [[Харченко Зінаїда Федосіївна|Зінаїда Федосіївна Харченко]]. Вона ж була й завучем школи. У мене про неї найкращі спогади. Вона водила і возила мене на олімпіади з фізики і я дуже старався, щоб не образити її невдалим виконанням завдань. Пізніше, Зінаїда Федосіївна стала завідуючою районним відділом народної освіти і саме вона запросила мене працювати в СЮТ, про що я вже розповідав тут на своїй сторінці під назвою «Фрагмент перший».

Історії нас навчав [[Тихий Йосип Якович|Йосип Якович Тихий]]. Він же був і директором школи. Він не бив розбишак, а тільки боляче «щипав» за щоку під вухом. Був справедливим, але суворим. Ще він запам'ятався своєю простотою. Якщо чистили колодязь, який стояв посеред шкільного подвір'я, то Йосип Якович, роздягнутий до майки, тримав найважчі відра і мотузки, носив глей… Ну як тут будеш «сачкувати», коли сам директор працює поряд і береться за найважче? 

Або перед початком  кожного опалювального сезону до школи завозили торф і брикет і ми, здебільшого старшокласники, відрами заносили його до сараю. Найнатхненніше завжди працював з нами директор. Він не носив відра, а стояв у кінці ланцюжка у самому сараї і із відер закидав брикет нагору великої купи. Коли він зрідка виходив подихати повітрям, то був чорніший за негра, але ніхто з того не сміявся, бо і самі були майже такі ж.

У 22 роки я сам став  директором СЮТ. І отой приклад Йосипа Яковича був мені зразком директора на усі роки. Я теж завжди із своїм колективом носив брикет, цеглу і пісок, робив розчини і клав цегляні кладки, встановлював обладнання, фарбував стіни і підлоги, крив шифером дахи. Я ніколи, за всі роки, не стояв із боку в чистому одязі в образі «начальника», коли мій колектив працював. Я завжди робив і роблю будь яку роботу разом із своїм колективом. Через десятки років я впевнений, що це вплив на мене незабутнього великого педагога Йосипа Яковича Тихого, директора моєї сьомої школи.

Очоливши СЮТ, я став молодшим колегою Й. Я. Тихого. У нас завжди були дружні і теплі стосунки. Ми часто вели із ним дискусії про політику, міжнародну обстановку. І на заборонені теми говорили, бо довіряли один одному. Дискутували навіть і тоді, коли він вже вийшов на пенсію. Найчастіше зустрічалися «на базарі» і могли, тримаючи велосипеди, проговорити годину і більше. Бо у таких розмовах час спливав непомітно. А мудрі і виважені думки і висновки сивочолого мого колишнього директора були для мене найціннішим скарбом і дороговказом.

Великим чоловіком був директор сьомої школи. Хоч, задля достовірності, він директором школи став коли я вже був у п’ятому класі. А до нього директором школи був Петро Ісакович Луков. Він жив у будинку на подвір’ї школи і одним із перших, а може й першим у Носівці придбав телевізор. Це був «КВН» з водяною лінзою перед екраном. Яке було свято, коли іноді він декількох хлопців міг запросити «подивитися телевізор»! Адже ми вперше бачили телевізор! Потім намагалися розповідати вдома батькам що то таке і як воно виглядає і що «показує»!

Ботаніку і зоологію ми опановували від [[Рогоза Галина Григорівна |Галини Григорівни Рогози]], дай їй Боже здоров’я. Вона ж і керувала роботами на пришкільних ділянках. Всі учні школи, щоб отримати у кінці року табелі успішності, повинні були відпрацювати 10 – 14 днів «на ділянках». Я, як і інші хлопці, не любили тих «ділянок», а дівчатка працювали залюбки. 

Фізкультуру викладав [[Солошенко Григорій Федорович|Григорій Федорович Солошенко]]. Він приїздив на роботу мотоциклом, навколо якого усі перерви крутилися хлопці. Комусь вдавалося той мотоцикл навіть потрогати за руль, за кік-стартер. А що вже розмов було про його максимальну швидкість, про гальма, про фару і стоп-сигнал. 

Коли закінчувалася фізкультура Григорій Федорович гордо (чи нам так здавалося) вставляв у фару ключ, заводив двигун і їхав. Правда іноді були проблеми – двигун не заводився і тоді найдовіренішим учням дозволялося штовхати мотоцикл, щоб він завівся «з буксиру». Їм навіть дозволялося після такого трохи запізнитися на наступний за фізкультурою урок. Причина вважалася поважною.

Нарешті, про мого найулюбленішого вчителя – Петра Євгеновича Репету. Він вів у нас уроки праці. Багато чого, що умію і дотепер, мене навчив саме Петро Євгенович. Це не тільки роботи із деревом і металом, а й макетування, ремонти, виготовлення виробів. Адже він постійно вів при школі гурток і я «пропадав» на тому гуртку увесь вільний час. Аби заняття могли бути вночі, то я і вночі на них би був. 

Скільки із моїм мудрим наставником було виготовлено різних експонатів для виставок! При їх виготовленні доводилося вперше знайомитися із різними матеріалами, фарбами, клеями. Мене і до сьогодні бентежить легкий запах розчинників, ефіру, ацетону (у доброму розумінні). Те, чому навчав нас мудрий фронтовик [[Репета Петро Євгенович|П. Є. Репета]] – воно залишилося на все життя. Та, врешті, і стало моїм життям. Адже за роки через гуртки у СЮТ пройшли тисячі наших діточок, юнаків і дівчат і всі чомусь навчилися, так само, як і я колись.

А ще Петро Євгенович водив нас у краєзнавчі походи рідним краєм. Запам'ятався похід у так зване «[[Городище]]». Я був у сьомому класі. Хто не знає, «Городище» знаходиться у лісі між північною Носівкою і Плоским. Колись у сиву давнину воно було обнесено земляним валом із частоколом. Діаметр валу, по пам'яті, не менш кілометра. У бік Чернігова у валу були «чернігівські ворота», а в бік Києва – «київські». 

Металошукачів у нас тоді, звісно, не було, а були виготовлені нами «щупи» із міцного металевого дроту, загострені на кінці. Ми їх навгад втикали у землю і слухали звук. Якщо «шуп» на щось натикався, ми бралися за лопату. Було дуже багато черепків із глиняного посуду. Якісь складалися у частини посуду, якісь – ні. Нам, старшокласникам восьмирічки, ці розкопки були неймовірно цікавими, а Петро Євгенович все розповідав і розповідав про доісторичний період, бронзовий вік, Київську Русь… Ці імпровізовані його уроки були варті десятків подібних в умовах класу. 

І головна сенсація того походу до «Городища». У районі «київських воріт» мій шуп наштовхнувся на щось металеве. Глибина була сантиметрів 50-60. Почав обережно розкопувати. Спершу був звичайний собі чорноземний грунт, а потім він почав ставати синьо-зеленим. Підійшов Петро Євгенович: «Вася, обережніше! Там щось є мідне, або бронзове!». Почали грунт розгрібати руками і у вже зовсім синій грудці виявився бронзовий наконечник стріли! Справжній наконечник, справжньої стріли! Розповідь учителя про те, що тут було поселення наших предків – підтвердилася знахідкою! Хтось запитав: «А чому воно синє?». Петро Євгенович пояснив, що за тисячу років перебування наконечника у грунті, він окислювався і грунт просочувався окислом міді – мідним купоросом. Відбулася дифузія. 

Отут тобі все: і історія, і фізика, і хімія, і географія. Ми всі тоді на практиці відчули зв’язок усіх наук і що вчителі у школі нам не «казочки розповідають». Про Петра Євгеновича Репету і його всебічні обдарування можна розповідати і розповідати. Це був рідкісний вчитель, вчитель від Бога! Він чудово малював і вчив нас малюванню, він чудово грав на баяні, гітарі, балалайці, мандоліні – на всьому, що було у школі. Грі на баяні він навчив і мене. 

А в Вітчизняну війну він був снайпером. Як ми не допитувалися скількох він фашистів вбив – він завжди переводив розмову на щось інше. Проте у шкільній майстерні без ніяких сейфів і сигналізацій постійно була дрібнокаліберна гвинтівка. У кутку стояла. Можна тільки уявити яке нам було свято, коли Петро Євгенович хитро примружуючись казав: «дістав трохи патронів, то завтра постріляємо». Як ми чекали того «завтра»! Адже навчатиме стріляти справжній снайпер! Маю сказати, що і тій справі він навчив на все життя.

Нема Вчителя давно. А тоді, коли я став директором СЮТ, я запросив його вести гуртки від СЮТ. Я його ніколи не перевіряв. Я знав як він працює. Через роки зроблю висновок: як добре, що у ті часи не було ніяких методкабінетів із своїми методистами! Вони б такого Вчителя зіпсували б неодмінно! Бо його методи і форми не влізли б ні в які рамки і трафарети. А відтак – караул! Вчить як попало! Встановлених стандартів і міністерських програм не дотримується! І то байдуже, що він був розумніший за всіх тих «укладачів» програм і розробників форм і методів…

Ой, ще про одну людину із моєї сьомої школи забув сказати. Техробітницею була тьотя Люба. Ні прізвища, ні по батькові… Всі називали «тьотя Люба». Жила вона у кінці нинішньої вулиці Гетьмана Мазепи (Ватутіна), біля колишнього «свинячого базару», хто пам’ятає.

Доля наконечника? Ми його передали тоді до діючого Носівського краєзнавчого музею. Він довго там експонувався, доводячи відвідувачам, що Носівка бере початок із  древніх поселень. А потім наконечник зник. Але то інша історія.

Мої однокласники по сьомій школі 1950 року народження. Декілька були народжені у кінці 1949 року.
<poem>
1. Люба Набигуз
2. Валя Гумен
3. Вася Іваніхін (приєднався до нас у четвертому класі)
4. Володя Ріпа
5. Володя Калина.
6. Валя Оксимець
7. Оля Оксимець
8. Коля Оксимець
9. Шура Біличко
10. Таня Моложавська
11. Толя Фесенко
12. Аркадій Ляшенко
13. Вітя Рибка
14. Валя Єреско
15. Вася Кияниця (я)
16. Толя Третяк
17. Ніна Сеник
18. Толя Мироненко
19. Люся Пуха
20. Микола Пуха
21. Миша Мархай
22. Сашко Веременко
23. Вєра Коломійченко
24. Микола Ярешко (гроза класу і школи – «Кнюх»)
25. Гриша Кебкал
25. Гриша Павленко
26. Толя Турик
27. Зоя Пуха (десь у шостому класі  перейшла до першої школи)
28. Валік Шульга (майбутній батько Руслана Валентиновича)
29. Дуся Наливайко
30. Коля Романець
31. Анатолій Прилепа
32. Володя Ткаченко
33. Таня Назаренко
34. Коля Тімахов
35. Люба Юрбалко
</poem>
Прошу вибачення, пишу по пам’яті. Може кого забув. Бо за вісім років навчання хтось переходив до іншої школи, хтось прибував до нас. Проте, начебто згадав усіх. Пізніше дівчата практично усі змінили прізвища на прізвища своїх чоловіків. Після восьмого класу частина класу пішли у світ широкий, частина, у тому числі і я, перейшли до дев’ятого класу першої школи, а частина – до третьої. Ось така моя історія одного із класів сьомої школи.

[[Категорія:З історії освіти Носівщини‎|168]]
[[Категорія:Носівська школа № 7|*]]
[[Категорія:Колишні школи в Носівці|Носівська 07]]