Редагування Непрості 1990-ті роки

'''Непрості 1990-ті роки'''

:''«Непрості 1990-ті роки» — розділ книги [[Фурса Валерій Михайлович|Валерія Фурси]] «[[З історії освіти Носівщини]]» Навчальні заклади Носівки.— Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2018. — 328 с. ISBN 978-617-640-400-2.''

З розпадом Радянського Союзу розпочалися нелегкі часи становлення нової Української держави. Ні в керівництва нагорі держави, ні в низових ланках не було чіткого бачення шляху розвитку держави і освіти, зокрема. Деякий час продовжувався звичний рух знайомими шляхами, але поступово почали змінюватися самі економічні підвалини держави і колишні звичні закони вже не діяли в новій ситуації, а нові закони ще не встановилися. Розпочався чи не найважчий період життя держави. Одне за одним банкрутували та закривалися підприємства, розпалися колгоспи, різко впало державне фінансування всіх секторів, зупинялося будівництво. Заробітна плата не виплачувалася місяцями, а купонокарбованці знецінювалися на очах. Тисячі жителів району втратили роботу і подалися на заробітки в інші місця.

В 1984 році, за часів К. У. Черненка заробітну плату педагогам суттєво підвищили, вона, аж до початку 1990-х років була доволі пристойною, а випускники шкіл охоче поступали до педагогічних навчальних закладів.

То вже в 1990-х роках для вчителів країни святковими ставали ті дні, коли їм виплачували зарплату. Затримки у виплаті і так мізерних зарплат досягали півроку. Замість грошей нерідко в школи привозили одяг, посуд, побутову хімію та інші товари, які розігрувалися в лотерею серед членів колективу.

Доводилося марно добиватися виплати заробленого в судовому порядку.

Після такого ставлення влади до вчителів розпочався масовий відплив вчителів-мужчин із шкіл на роботу в інші галузі, де ситуація із зарплатою була кращою. Переважна більшість населення району вирушала до столиці, найхоробріші та найпідприємливіші вирушали до сусідніх держав. За одну поїздку до Польщі чи Туреччини можна було заробити більше ніж за декілька місяців праці в школі.

Різко впала престижність педагогічної професії.

Мені, протягом багатьох років, доводилося залишатися єдиним педагогом-мужчиною в колективі, де раніше працювало майже 20 чоловіків. Вчителі старшого покоління завершили свою працю, а мої ровесники та молодші колеги не могли прожити на ту мізерну зарплату, яку платили в школі тих часів.

Мене ж рятувало підприємництво, яким почав займатися в 1999 році, рятуючись від безвихідного становища. Молоді педагоги-чоловіки час від часу приходили працювати до школи. Але їх вистачало лише на один-два роки. Випускники педагогічних закладів не йшли працювати до школи. В педінститутах почали закриватися окремі факультети, через брак студентів… Повертатися до школи чоловіки почали лише після кризи 2009 року, коли в усьому господарстві України різко впали зарплати та скоротилася кількість робочих місць.

Проте й нині, в 2018 році, нас в [[Носівська середня школа № 1|Носівський ЗОШ І-ІІІ ст.№1]] лише троє. В деяких сільських школах взагалі працюють виключно вчителі-жінки. На моє глибоке переконання українська школа багато втратила, розгубивши чоловіків.

За інерцією, ще подекуди продовжувалося будівництво шкіл, але з кожним місяцем умови фінансування, постачання будматеріалами, транспортними послугами ставали дедалі складнішими. І нам варто із вдячністю згадувати тих керівників, які змогли в часи розпаду та хаосу збудувати в районі нові школи.

В 1992 році учні Іржавецької школи розпочали навчання в новому двоповерховому шкільному приміщенні.

За ініціативи директора школи Власенка Д. Д., правління місцевого колгоспу, який очолював голова Облапенко С. С., виготовило проектно-кошторисну документацію на будівництво нової школи та за два роки збудувало її.

В 1996 році завершилася добудова нового приміщення Носівської с.ш.№1 (де нині районна гімназія). Добрим словом слід згадати директорів школи Волинського А.П., який розпочинав будівництво та Сліпченко Л.І, яка завершувала роботи. І, звичайно ж, голову районної держадміністрації Комара О.І., який розумів усю важливість новобудови, переконав обласне керівництво і доклав усих можливих сил для найшвидшого вводу об’єкта в дію. Новобудова дозволила повернутися до навчання в одну зміну понад тисячі учнів Носівки та майже 90 педагогам.

Школу відкрили в лютому (а її попередницю в грудні 1967 року). Відкриття школи стало значною подією для всієї області.

В 1996 році розпочалося навчання учнів і в новому приміщенні школи в Лихачеві.

На жаль не минулося без втрат: припинили свою діяльність початкові школи в Киселівці (1989 р.), в Роздольному (1990 р.), в 1997 р. закрився дитсадок №2, кіровський дитсадок. Масово скорочувалася гурткова та позашкільна діяльність.

В дитсадку «Сонечко» протягом тривалого часу зменшувалася кількість дітей, зменшувалася кількість груп, з’явилося чимало вільних кімнат. Чотири початкові класи Носівської восьмирічної школи №7, яка знаходилася поруч з дитсадком розпочали там своє навчання.

Директор школи, Тамара Юріївна Супрун, вірно оцінювала ситуацію, що складалася. Вона зверталася до районного керівництва з проханням передати це приміщення школі, яка тіснилася в столітніх будівлях і відчувала гостру нестачу класів та кабінетів.

Та, як показали подальші події, владі взагалі не потрібна була ця школа, а потрібне було приміщення дитсадка. Незабаром дитсадок закрили, а приміщення «Сонечка» продали, здається в 2000 чи 2001 році, звичайно ж «потрібним» людям. Школу №7 очікувала подібна ж доля. В 2004 році її закрили, не зважаючи на протести батьків, а її приміщення також продали.

У 1998 році в районі працювало 27 шкіл.

[[Категорія:З історії освіти Носівщини‎|052]]