Як визволяли Володькову Дівицю
Як визволяли Володькову Дівицю — стаття Сергія Тимошика. (В роботі)
- Джерело: Сергій Тимошик: Як визволяли Володькову Дівицю, 14 вересня 2023
До першої половини 1930-х років у Червонопартизанському (з 1928-1941 роки село Володькова Дівиця носило назву Червонопартизанське; в 1941-1943 - Володькова Дівиця, 1943-1944 - знову Червонопартизанське, а з 1945 по 2016 – Червоні Партизани) діяло сім колгоспів, які у передвоєнні роки стали міцними господарствами. Тут вирощували високі врожаї зернових, картоплі. По 400 – 450 центнера цукрових буряків з гектару збирали колгоспниці. Успішно розвивалося тваринництво. У 1939 році на фермах налічувалося 330 голів великої рогатої худоби, 260 свиней, понад 800 овець, багато птиці. Протягом 1936 – 1940 років у колгоспах села збудовано понад 90 господарських приміщень – зерносховища, корівники, свинарники, майстерні тощо. На ланах працювали 21 трактор, 9 комбайнів. Підвищувався матеріальний добробут трудівників села. Багато колгоспників переселилися у нові будинки.
У колгоспах села
У 1937 році відкрилася лікарня на 20 ліжок, а у 1939 році – пологовий будинок. Медичну допомогу населенню надавали два лікарі та вісім медсестер, фельдшерів і санітарок. При колгоспах працювали хати-читальні, бібліотеки. У сільському клубі діяла стаціонарна кіноустановка. У суботу і неділю демонстрували кінофільми, а в інші дні проводив свої репетиції драматичний гурток під керівництвом Олександра Сірика. В ньому налічувалося 20 постійних членів. У літні вечори на кожній вулиці дівчата й хлопці збиралися на колодках, де були музика і спів. Жили бідно, але радісно.
Драматичний гурток під керівництвом Олександра Сірика
У 1938 році Червонопартизанська семирічна школа отримала статус середньої, також працювала семирічна та три початкові школи, у яких 1280 дітей навчали 42 вчителі. Працювали предметні гуртки і гурток художньої самодіяльності. Школа мала патефон, а струнний оркестр налічував 28 інструментів. Керував ним скрипаль Михайло Білик.
Хор-гурток школи. 1938 рік
У 1941 році відбувся перший випуск середньої школи, який розпочався у суботу 21 червня о вісімнадцятій годині.
Перший випуск середної школи 1941 рік
Вчорашні випускники, за традицією, пішли зустрічати схід сонце на берег Нового Потоку, в цей час у неділю вранці нацистські бомби були скинуті на міста України. Сільчани дізналися про початок війни, як і вся країна з урядових повідомлень. На всі Партизани лише в конторі сільпо був ламповий приймач. І саме звідси ця, неймовірно чорна новина, полетіла болем по селу. З цієї пори все життя почалося за законами військового часу.
Під вечір біля сільради зібралися жителі села. Короткий мітинг провів голова сільради Кузьма Терентійович Огієнко.
Він закликав односельців до дисципліни, порядку, бути пильними, виявляти провокаторів і диверсантів. На другий і в наступні дні йшла вже масова поетапна мобілізація чоловіків до 45 років у діючу армію. Було багато заяв із проханням зарахувати добровольцями. З активістів села створили групи по боротьбі з шпигунами. Вони чергували на вулицях вночі. Село впало в глибокий смуток, а навкруги природа буяла зеленню, все живе насолоджувалося літньою благодаттю. Тільки не люди, бо уже в перші тижні війни стали приходити у село похоронки.
З молоді, переважно дівчат, був сформований загін по спорудженню укріплень на підступах до Києва, в районі Остра. Вони рили окопи, протитанкові рови, а над ними кружляли німецькі літаки.
Із Партизан на схід були вивезені ряд колгоспів. Із колгоспу імені Куйбишева евакуйовувалася худоба у Саратовську область. Відповідальним за евакуацію худоби: коней, волів, корів, свиней, овець – всього понад 300 голів, призначався Антоній Примушко та допомагали 42 гонщики.
Антон Якович Примушко та документи на евакуацію худоби
У радянський тил виїхали деякі жителі. Чоловіки й жінки, які не підлягали мобілізації в силу різних причин вступали в ряди народного ополчення. З наближенням фронту райком партії готував підпілля до боротьби з окупантами і партизанські бази. Водночас ніхто не забував про хліб насушний. Урожай зернових у колгоспах віддали людям на трудодні, частину відправили на елеватор у Ніжин, а решту, до приходу німців, розібрали самі колгоспники.
Оскільки у Ніжині знаходився склад боєприпасів, небо над містом охороняла авіація. Одна з таких авіадивізій розташовувалася на південній околиці села, яку прикривала зенітна батарея. Аеродром був звичайним вигоном для випасу громадської худоби і використовувався так до самої війни. Та настав час, коли на нього приземлилися наші літаки У-2, що в кількості 20 машин вишикувалися у ряд.
«Кукурузник» По-2 («учбовий» У-2)
Німецька армія стрімко наступала і з'явилася цілком реальна загроза втрати великої території країни. На 84 день війни німецькі війська армії «Центр» наблизилися до Партизан. Жителі покинули центральну частину села, сховавшись у природних укриттях, розбрелися по околишніх селах і хуторах. Обороняла Партизани 124 стрілецька дивізія 37 армії Власова, яка вела безперервні бої, намагаючись всіма силами затримати наступ переважаючих сил противника. 14 вересня тривають оборонні бої 45 стрілецької дивізія 5 армії Потапова за село Сулак, а в понеділок, 15 вересня, німецькі війська повністю прибрали до рук село. Поступово стало повертатися населення, що покинуло село під час боїв, а також багато хто з тих, хто спробував евакуюватися.
Фрагмент мапи німецького Генштабу 14.09.41
Починається дворічна окупація, щоправда, не всі тоді розцінили цей факт як страшну трагедію. У загальній свідомості післявоєнних поколінь яскраво вкоренилися три події, що відбулися впродовж цих двох років: грабунок нацистами матеріальних статків населення, підпільна боротьба з окупаційним режимом і, власне, визволення села червоною армією. Однак, героїз-героїзмом, але ж від вересня 1941 до вересня 1943 в селі продовжували жити майже 5 тисяч мешканців, із поміж яких переважна більшість не була підпільниками і абсолютна більшість із яких не служила ні поліції, ні в інших окупаційних органах влади. Тож навіть живучи «під німцями» сільчани народжували дітей, одружувалися, помирали від невійськових і негероїчних хвороб; справляли гостини. Одним словом – продовжували жити й працювати, заробляти на хліб буденний – хто як міг і де міг.
На захоплених територіях окупаційна влада починає створювати органи місцевого самоврядування. Міжрайона сільськогосподарська комендатура Бобровицького і Носівського районів була зосереджена в руках Генріха Дрозде. Восени 1941 року нацисти утворили окупаційну адміністрацію – Носівську районну управу.
Головою районної управи, або, як тоді говорили, районним старостою було призначено Миколу Аманова, а у селі був обраний староста Ковальчук, а ще була повернута історична назва «Володькова Дівиця». Тоді ж із сільради безслідно зникла почесна грамота ВУЦВК про перейменування у «Червонопартизанське». Віруючі знову одержали можливість брати церковні шлюби, хрестити дітей, хоронити рідних зі священиком… Окупаційний режим створив також і органи поліції. До складу районної поліції увійшли в основному люди, репресовані радянською владою.
Доволі швидко німецький окупаційний режим став показувати своє дійсне обличчя. У листопаді 1941 року всім євреям села було наказано зібратися в одному місці для подальшого етапування до Ніжина. Зрив планів бліцкригу, збільшення призову до армії, привів до нестачі робочих рук у Німеччині. Почалася настійлива агітація, коли остання не дала результату то у квітні 1942 року почалося насильницьке відправлення молоді у Німеччину на роботу. У першу чергу відправці підлягала безробітна молодь, такої у селі знайшлося 22 особи. Одним із причин уникнути відправки для молоді було навчання в училищах, іншим – отримати довідку від лікарської комісії про наявність будь-якої хвороби.
На початку 1942 року поповзли чутки про розгром німецької армії під Москвою. Все це спонукало до посилення антиокупаційних настроїв, а відтак – і до більш активного спротиву.
Після створення з'єднання «За Батьківщину», багато жителів вступили у партизанський загін, а командиром його ІІ полку став уродженець села Микола Симоненко. У ніч на 8 липня 1942 року партизани на чолі з останнім вирушили у село за кулеметом, однак їх візит помітив місцевий поліцай. Зав'язалася перестрілка, в наслідок якої був убитий партизан Іван Костюченко, німецький унтер-офіцер та вівчарка. Розлючені невдалою операцією, нацисти із поліцаями почали насильно зганяти сільчан до волості. Близько 200 заручників о 17.00 повели до Ніжинської в'язниці. У ночі на тюремній території бранців змусили копати для себе яму, а на світанку 9 липня розстріляли: 100 чоловік – за офіцера, 50 – за собаку.
Місце події та поховання
У березні 1943 року партизани знищили групу нацистів, які охороняли залізницю на дільниці Ніжин–Бобровиця. Карателі й цього разу вчинили жорстоку розправу над жителями села. Дощенту спалили село Сулак і Коробчин хутір та куток Комарівку до Ляшеви. Тільки диво та велика вода врятували Карабановку та інші призалізничні кутки від покарання. Внаслідок березневої каральної операції загинуло понад 120 стариків, жінок і дітей. Головний привід для знищення населених пунктів – покарання цивільного населення за дії партизан.
В кінці червня партизани отримали наказ підірвати бронепоїзд «Адольф Гітлер». За справу взявся ІІ полк з'єднання «За Батьківщину». На світанку 7 липня на 118 кілометрі залізниці Київ – Ніжин, у районі села після вибуху бронепоїзд пішов під укіс. Цього разу, зважаючи на загальну фронтову ситуацію, минулося без каральної відповіді.
Знищений бронепоїзд (1943 рік) та памятний знак
У вересні 1943 року для стабілізації лінії фронту в район Ніжина було перекинуто 217-ту дивізію вермахту. Командиром якої 27 вересня 1942 року був призначений генерал-майор Отто фон Лаш.
26 серпня 1943 року війська Центрального фронту під командуванням генерала армії Костянтина Рокосовського розпочали Чернігово-Прип'ятську наступальну операцію, метою якої було звільнення Чернігівщини і вихід до Дніпра.
14 вересня радянські війська почали звільняти Ніжин. Німецьке командування терміново почало відводити основні сили з міста в напрямку Володькової Дівиці. О восьмій годині 15 вересня 1943 року 7-ий механізований корпус разом із 280-ю Конотопською і 132-ю Бахмацькою стрілецькими дивізіями повністю визволили Ніжин від нацистів. Названі радянські механізовані й танкова бригади продовжили просування у напрямку Дівиці.
В оборонно-тактичному відношенні село було перетворене німцями на ключовий опорний пункт. Природні перешкоди – озера, річки, болота – нерідко доповнювались колючим дротом, мінними полями, завалами, особливо поблизу магістральних шляхів. На дзвіниці Богоявленської церкви, з якої на декілька кілометрів проглядалася дорога Ніжин – Носівка, знаходився кулемет.
Дзвіниця Богоявленської церкви 1943 рік
Передовий загін 24-ї гвардійської механізованої бригади (командир полковник Володимир Максимов) в складі мотострілкового батальйону, двох протитанкових гармат, мінометної батареї і танку Т-34 перейшли у контрнаступ і після бою, який тривав близько шести годин, 15 вересня 1943 року Володькова Дівиця була звільнення від нациської окупації.
Жителі села внесли у фонд червоної армії 500 тисяч карбованців. В кінці вересня 1943 року почала роботу лікарня, школа.
Приміщення школи, 1943 рік
В 1944 році відкрився клуб. В умовах великих труднощів з першого ж дня визволення жителі села почали відбудову зруйнованого господарства адже 631 двір був спалений.
У бойових діях на фронтах Другої світової війни брало участь 2650 жителів села, серед них 120 партизанів. Багато з них нагороджені орденами і медалями. Серед нагороджених 17 кавалерів ордену Слави, Г.І. Катруха та М.П. Семенець – двома. За вміле керівництво бойовими операціями партизанських загонів, звання Героя Радянського Союзу присвоєно Миколі Симоненку.
Біля памятника Миколі Симоненку
З полю бою не повернулися 1206 сільчан. Для увічнення їх пам'яті у Червоних Партизанах встановлено обеліск Слави, а також пам'ятник Невідомому солдату із стелою воїнам-визволителям. (Фото 18, 19, 20)
Відкриття обеліску Слави
Обеліск Слави
Пам'ятник Невідомому солдату із стелою воїнам-визволителям
В День Перемоги 1991 року урочисто перепоховано 150 сільчан, яких розстріляли у Ніжинській тюрмі за вбитого німця і собаку. До них додалися ще 42 односельці, яких стратили фашисти за зв'язки з партизанами. Крім цього, по селу встановлено пам'ятні таблиці присвячені подіям війни.
Меморіал загиблим у ІІ світовій війні
Західна стіна початкової школи
Війна закінчується тоді, коли похований останній солдат. Для Володькової Дівиці початок і закінчення нациської окупації дивним чином збігся в циклічному часі, практично день-у-день з різницею в два роки, назавжди увійшовши в історію села та життя його мешканців однією із знаменних дат.
Кімната місцевого музею присвячена війні
Учасники ІІ світової війни. 1985 рік
Сергій ТИМОШИК. с. Володькова Дівиця
