Редагування Як визволяли Володькову Дівицю

'''Як визволяли Володькову Дівицю''' — стаття [[Сергій Тимошик|Сергія Тимошика]]. ''(В роботі)''
:''Джерело: {{Cite web | url = https://www.gorod.cn.ua/news_141759.html | title = Як визволяли Володькову Дівицю| publisher = | author = [[Сергій Тимошик]] | date = 14 вересня 2023 }}''
До першої половини 1930-х років у Червонопартизанському (з 1928-1941 роки село Володькова Дівиця носило назву Червонопартизанське; в 1941-1943 - Володькова Дівиця, 1943-1944 - знову Червонопартизанське, а з 1945 по 2016 – Червоні Партизани) діяло сім колгоспів, які у передвоєнні роки стали міцними господарствами. Тут вирощували високі врожаї зернових, картоплі. По 400 – 450 центнера цукрових буряків з гектару збирали колгоспниці. Успішно розвивалося тваринництво. У 1939 році на фермах налічувалося 330 голів великої рогатої худоби, 260 свиней, понад 800 овець, багато птиці. Протягом 1936 – 1940 років у колгоспах села збудовано понад 90 господарських приміщень – зерносховища, корівники, свинарники, майстерні тощо. На ланах працювали 21 трактор, 9 комбайнів. Підвищувався матеріальний добробут трудівників села. Багато колгоспників переселилися у нові будинки. 

[[Файл:У колгоспах села Червоні Партизани.jpg]]

''У колгоспах села''

У 1937 році відкрилася лікарня на 20 ліжок, а у 1939 році – пологовий будинок. Медичну допомогу населенню надавали два лікарі та вісім медсестер, фельдшерів і санітарок. При колгоспах працювали хати-читальні, бібліотеки. У сільському клубі діяла стаціонарна кіноустановка. У суботу і неділю демонстрували кінофільми, а в інші дні проводив свої репетиції драматичний гурток під керівництвом [[Сірик Олександр|Олександра Сірика]]. В ньому налічувалося 20 постійних членів. У літні вечори на кожній вулиці дівчата й хлопці збиралися на колодках, де були музика і спів. Жили бідно, але радісно. 

[[Файл:Драматичний гурток під керівництвом Олександра Сірика.jpg]]

''Драматичний гурток під керівництвом [[Сірик Олександр|Олександра Сірика]]''

У 1938 році Червонопартизанська семирічна школа отримала статус середньої, також працювала семирічна та три початкові школи, у яких 1280 дітей навчали 42 вчителі. Працювали предметні гуртки і гурток художньої самодіяльності. Школа мала патефон, а струнний оркестр налічував 28 інструментів. Керував ним скрипаль [[Білик Михайло|Михайло Білик]]. 

[[Файл:Хор-гурток школи в Червонопартизанському 1938.jpg]]

''Хор-гурток школи. 1938 рік''

У 1941 році відбувся перший випуск середньої школи, який розпочався у суботу 21 червня о вісімнадцятій годині.

[[Файл:Перший випуск середної школи в Червонопартизанському 1941.jpg]]

''Перший випуск середної школи 1941 рік''

Вчорашні випускники, за традицією, пішли зустрічати схід сонце на берег Нового Потоку, в цей час у неділю вранці нацистські бомби були скинуті на міста України. Сільчани дізналися про початок війни, як і вся країна з урядових повідомлень. На всі Партизани лише в конторі сільпо був ламповий приймач. І саме звідси ця, неймовірно чорна новина, полетіла болем по селу. З цієї пори все життя почалося за законами військового часу.

[[Файл:Кузьма Терентійович Огієнко.jpg|міні|Кузьма Огієнко]]

Під вечір біля сільради зібралися жителі села. Короткий мітинг провів голова сільради [[Огієнко Кузьма Терентійович|Кузьма Терентійович Огієнко]].

Він закликав односельців до дисципліни, порядку, бути пильними, виявляти провокаторів і диверсантів. На другий і в наступні дні йшла вже [[Списки мобілізованих в роки Другої світової війни Носівським РВК|масова поетапна мобілізація чоловіків до 45 років у діючу армію]]. Було багато заяв із проханням зарахувати добровольцями. З активістів села створили групи по боротьбі з шпигунами. Вони чергували на вулицях вночі. Село впало в глибокий смуток, а навкруги природа буяла зеленню, все живе насолоджувалося літньою благодаттю. Тільки не люди, бо уже в перші тижні війни стали приходити у село похоронки.

З молоді, переважно дівчат, був сформований загін по спорудженню укріплень на підступах до Києва, в районі Остра. Вони рили окопи, протитанкові рови, а над ними кружляли німецькі літаки. {{Clear}}

Із Партизан на схід були вивезені ряд колгоспів. Із [[Колгосп імені Куйбишева|колгоспу імені Куйбишева]] евакуйовувалася худоба у Саратовську область. Відповідальним за евакуацію худоби: коней, волів, корів, свиней, овець – всього понад 300 голів, призначався [[Примушко Антон Якович|Антоній Примушко]] та допомагали 42 гонщики.

[[Файл:Антон Якович Примушко та документи на евакуацію худоби з Червонопартизанського.jpg]]

''Антон Якович Примушко та документи на евакуацію худоби''

У радянський тил виїхали деякі жителі. Чоловіки й жінки, які не підлягали мобілізації в силу різних причин вступали в ряди народного ополчення. З наближенням фронту райком партії готував підпілля до боротьби з окупантами і партизанські бази. Водночас ніхто не забував про хліб насушний. Урожай зернових у колгоспах віддали людям на трудодні, частину відправили на елеватор у Ніжин, а решту, до приходу німців, розібрали самі колгоспники.

Оскільки у Ніжині знаходився склад боєприпасів, небо над містом охороняла авіація. Одна з таких авіадивізій розташовувалася на південній околиці села, яку прикривала зенітна батарея. Аеродром був звичайним вигоном для випасу громадської худоби і використовувався так до самої війни. Та настав час, коли на нього приземлилися наші літаки У-2, що в кількості 20 машин вишикувалися у ряд. 

[[File:Bundesarchiv Bild 169-0112, Russland, erbeutetes Flugzeug Po-2.jpg]]

«Кукурузник» По-2 («учбовий» У-2)

Німецька армія стрімко наступала і з'явилася цілком реальна загроза втрати великої території країни. На 84 день війни німецькі війська армії «Центр» наблизилися до Партизан. Жителі покинули центральну частину села, сховавшись у природних укриттях, розбрелися по околишніх селах і хуторах. Обороняла Партизани 124 стрілецька дивізія 37 армії Власова, яка вела безперервні бої, намагаючись всіма силами затримати наступ переважаючих сил противника. 14 вересня тривають оборонні бої 45 стрілецької дивізія 5 армії Потапова за село Сулак, а в понеділок, 15 вересня, німецькі війська повністю прибрали до рук село. Поступово стало повертатися населення, що покинуло село під час боїв, а також багато хто з тих, хто спробував евакуюватися. 

[[Файл:Фрагмент мапи німецького Генштабу 1941-09-14.jpg]]

''Фрагмент мапи німецького Генштабу 14.09.41''

Починається дворічна окупація, щоправда, не всі тоді розцінили цей факт як страшну трагедію. У загальній свідомості післявоєнних поколінь яскраво вкоренилися три події, що відбулися впродовж цих двох років: грабунок нацистами матеріальних статків населення, підпільна боротьба з окупаційним режимом і, власне, визволення села червоною армією. Однак, героїз-героїзмом, але ж від вересня 1941 до вересня 1943 в селі продовжували жити майже 5 тисяч мешканців, із поміж яких переважна більшість не була підпільниками і абсолютна більшість із яких не служила ні поліції, ні в інших окупаційних органах влади. Тож навіть живучи «під німцями» сільчани народжували дітей, одружувалися, помирали від невійськових і негероїчних хвороб; справляли гостини. Одним словом – продовжували жити й працювати, заробляти на хліб буденний – хто як міг і де міг.

На захоплених територіях окупаційна влада починає створювати органи місцевого самоврядування. Міжрайона сільськогосподарська комендатура Бобровицького і Носівського районів була зосереджена в руках [[Генріх Дрозте|Генріха Дрозде]]. Восени 1941 року нацисти утворили окупаційну адміністрацію – [[Носівська районна управа|Носівську районну управу]]. 

Головою районної управи, або, як тоді говорили, районним старостою було призначено [[Аманов Микола Олексійович|Миколу Аманова]], а у селі був обраний староста Ковальчук, а ще була повернута історична назва «Володькова Дівиця». Тоді ж із сільради безслідно зникла почесна грамота ВУЦВК про перейменування у «Червонопартизанське». Віруючі знову одержали можливість брати церковні шлюби, хрестити дітей, хоронити рідних зі священиком… Окупаційний режим створив також і органи поліції. До складу районної поліції увійшли в основному люди, репресовані радянською владою.

Доволі швидко німецький окупаційний режим став показувати своє дійсне обличчя. У листопаді 1941 року всім євреям села було наказано зібратися в одному місці для подальшого етапування до Ніжина. Зрив планів бліцкригу, збільшення призову до армії, привів до нестачі робочих рук у Німеччині. Почалася настійлива агітація, коли остання не дала результату то у квітні 1942 року почалося насильницьке відправлення молоді у Німеччину на роботу. У першу чергу відправці підлягала безробітна молодь, такої у селі знайшлося 22 особи. Одним із причин уникнути відправки для молоді було навчання в училищах, іншим – отримати довідку від лікарської комісії про наявність будь-якої хвороби.

На початку 1942 року поповзли чутки про розгром німецької армії під Москвою. Все це спонукало до посилення антиокупаційних настроїв, а відтак – і до більш активного спротиву.

Після створення з'єднання «[[За Батьківщину]]», багато жителів вступили у партизанський загін, а командиром його ІІ полку став уродженець села [[Симоненко Микола Дмитрович|Микола Симоненко]]. У ніч на [[8 липня]] [[1942]] року партизани на чолі з останнім вирушили у село за кулеметом, однак їх візит помітив місцевий поліцай. Зав'язалася перестрілка, в наслідок якої був убитий партизан [[Костюченко Іван|Іван Костюченко]], німецький унтер-офіцер та вівчарка. Розлючені невдалою операцією, нацисти із поліцаями почали насильно зганяти сільчан до волості. Близько 200 заручників о 17.00 повели до Ніжинської в'язниці. У ночі на тюремній території бранців змусили копати для себе яму, а на світанку [[9 липня]] розстріляли: 100 чоловік – за офіцера, 50 – за собаку. 

Місце події та поховання

У березні 1943 року партизани знищили групу нацистів, які охороняли залізницю на дільниці Ніжин–Бобровиця. Карателі й цього разу вчинили жорстоку розправу над жителями села. Дощенту спалили село [[Сулак]] і [[Коробчин хутір]] та куток [[Комарівка|Комарівку]] до [[Ляшева|Ляшеви]]. Тільки диво та велика вода врятували [[Карабановка|Карабановку]] та інші призалізничні кутки від покарання. Внаслідок березневої каральної операції загинуло понад 120 стариків, жінок і дітей. Головний привід для знищення населених пунктів – покарання цивільного населення за дії партизан.

В кінці червня партизани отримали наказ підірвати бронепоїзд «Адольф Гітлер». За справу взявся ІІ полк з'єднання «За Батьківщину». На світанку [[7 липня]] на 118 кілометрі залізниці Київ – Ніжин, у районі села після вибуху бронепоїзд пішов під укіс. Цього разу, зважаючи на загальну фронтову ситуацію, минулося без каральної відповіді. 

[[Файл:Знищений бронепоїзд та пам'ятний знак.jpg]]

''Знищений бронепоїзд (1943 рік) та памятний знак''

У вересні 1943 року для стабілізації лінії фронту в район Ніжина було перекинуто 217-ту дивізію вермахту. Командиром якої 27 вересня 1942 року був призначений генерал-майор [[Отто фон Лаш]].

Отто Бернард фон Лаш

26 серпня 1943 року війська Центрального фронту під командуванням генерала армії [[Костянтин Рокосовський|Костянтина Рокосовського]] розпочали Чернігово-Прип'ятську наступальну операцію, метою якої було звільнення Чернігівщини і вихід до Дніпра. 

Схема операції

14 вересня радянські війська почали звільняти Ніжин. Німецьке командування терміново почало відводити основні сили з міста в напрямку Володькової Дівиці. О восьмій годині [[15 вересня]] [[1943]] року 7-ий механізований корпус разом із 280-ю Конотопською і 132-ю Бахмацькою стрілецькими дивізіями повністю визволили Ніжин від нацистів. Названі радянські механізовані й танкова бригади продовжили просування у напрямку Дівиці.

В оборонно-тактичному відношенні село було перетворене німцями на ключовий опорний пункт. Природні перешкоди – озера, річки, болота – нерідко доповнювались колючим дротом, мінними полями, завалами, особливо поблизу магістральних шляхів. На дзвіниці Богоявленської церкви, з якої на декілька кілометрів проглядалася дорога Ніжин – Носівка, знаходився кулемет. 

Дзвіниця Богоявленської церкви 1943 рік

Передовий загін 24-ї гвардійської механізованої бригади (командир полковник [[Володимир Максимов]]) в складі мотострілкового батальйону, двох протитанкових гармат, мінометної батареї і танку Т-34 перейшли у контрнаступ і після бою, який тривав близько шести годин, 15 вересня 1943 року Володькова Дівиця була звільнення від нациської окупації.

Володимир Костянтинович Максимов

Жителі села внесли у фонд червоної армії 500 тисяч карбованців. В кінці вересня 1943 року почала роботу лікарня, школа. 



Приміщення школи 1943 рік

В 1944 році відкрився клуб. В умовах великих труднощів з першого ж дня визволення жителі села почали відбудову зруйнованого господарства адже 631 двір був спалений.



У бойових діях на фронтах Другої світової війни брало участь 2650 жителів села, серед них 120 партизанів. Багато з них нагороджені орденами і медалями. Серед нагороджених 17 кавалерів ордену Слави, Г.І. Катруха та М.П. Семенець – двома. За вміле керівництво бойовими операціями партизанських загонів, звання Героя Радянського Союзу присвоєно Миколі Симоненку. 





Біля памятника Миколі Симоненку

З полю бою не повернулися 1206 сільчан. Для увічнення їх пам'яті у Червоних Партизанах встановлено обеліск Слави, а також пам'ятник Невідомому солдату із стелою воїнам-визволителям. (Фото 18, 19, 20)





Відкриття обеліску Слави





Обеліск Слави





Пам'ятник Невідомому солдату із стелою воїнам-визволителям

В День Перемоги 1991 року урочисто перепоховано 150 сільчан, яких розстріляли у Ніжинській тюрмі за вбитого німця і собаку. До них додалися ще 42 односельці, яких стратили фашисти за зв'язки з партизанами. Крім цього, по селу встановлено пам'ятні таблиці присвячені подіям війни. 





Меморіал загиблим у ІІ світовій війні





Західна стіна початкової школи

Війна закінчується тоді, коли похований останній солдат. Для Володькової Дівиці початок і закінчення нациської окупації дивним чином збігся в циклічному часі, практично день-у-день з різницею в два роки, назавжди увійшовши в історію села та життя його мешканців однією із знаменних дат.





Кімната місцевого музею присвячена війні





Учасники ІІ світової війни. 1985 рік

Сергій ТИМОШИК. с. Володькова Дівиця

[[Категорія:Володькова Дівиця]]