Запевалло Олег Миколайович

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Версія від 22:38, 24 червня 2021, створена Perohanych (обговорення | внесок)
(різн.) ← Попередня версія | Поточна версія (різн.) | Новіша версія → (різн.)
Олег Запевалло

Олег Миколайович Запевалло (народився 6 листопада 1964 — помер 23 червня 2021) — моряк, капітан далекого плавання, підприємець, мешкав у Носівці.

Мешкав по вулиці Вокзальній.

Капітан розводить водоплавних. Залишив столицю, перебрався в Носівку[ред. | ред. код]

Джерело: Олена Гобанова: Капітан розводить водоплавних. Залишив столицю, перебрався в Носівку, Тижневик «Вісник Ч» №25 (1676), 21 червня 2018

53-річний Олег Запєвалов усе життя провів на воді. Був капітаном. Ходив у далеке плавання. А чотири роки тому вийшов на пенсію і перебрався зі столиці в райцентр, де з водойм — тільки Носівочка, притока річки Остер. Каже, за великою водою не жалкує. Викопав два ставки, напустив водоплавної птиці. І живе поряд у двоповерховому будинку з дружиною, 36-річною Тетяною, та двійнятами Колею і Катею.

Ділянку підбирав, щоб ставки копати

Олег Запєвалов киянин.

— Я капітан далекого плавання, ходив за кордон. Купив собі у Носівці будинок під дачу, а п'ять років тому побудувався заново. Ділянку вибирав спеціально, щоб можна було ставок викопати. Один вже був, тільки розкопали ширше. А другий ставок викопали повністю. Висипку зробили, поставили будинок. Вже майже завершили. Залишилося стіни «короїдом» покрити (декоративне покриття стін, хочемо жовте). І доріжки поробити.

Ставки не надто великі, порослі зеленню, на рукотворні не схожі. На одному дикі качки, гуси, індокачки, звичайні білі качки. На іншому — пара лебедів, Гоша і Маруся.

— Лебідь все живе довкола себе нищить. Де в дикій природі їх кубло, в радіусі кілометра-двох жодного іншого гнізда не буде, — пояснює Олег Миколайович. — Тому для них і ставок окремий. Коли в них кладка, качині гнізда розорюють, маленьких каченят закльовують. Взимку ще можуть в одному сараї уживатися, а весна настає — відділяти треба. Гарні, але злі.

— Гошенько, Гошуню,— зве лебедя. — Марусько, виходь! — до лебедиці.

Птахів так назвали 6-річні двійнята Коля і Катруся.

Лебеді в хазяйстві Запєвалова п'ять років. Придбав пару через інтернет за чотири з половиною тисячі.

На другому ставку повно всілякої водоплавної птиці. Дика качка пропливає з рябенькими каченятами.

— Більшість зараз на яйцях сидять. Гніздяться на землі, у траві. Ось, гляньте, — показує гніздо під огорожею, — вчора ще не було.

Коли вже були озерця, у знайомого з Носівки взяв десяток диких качок. Розвели. Тепер восени по 70-100 штук тут літають. Самі по собі розмножуються.

Восени молодняк відловлюємо. Старих окільцьовуємо, і вони в нас залишаються. Зимують разом з лебедями. їжа, вода є — навіщо їм відлітати?

— А молодих?

— У суп.

Раніше тримали ще страусів. Купили пару на розвод. Яйця несли, самець висиджував. Страуси на зиму сідають на яйця. Але страусенята не вилуплювались. Ми і в зоопарк Київський звертались, що тільки не робили, а за п’ять років пташенят не дочекалися. Продали на приватну ферму.

Ще тримали фазанів, павичів. Коли в цей будинок перейшли, павичів подарували знайомим. Ніде їх тут тримати, спеціальний будиночок потрібен.

Замість городу — поїздки на Гранді

— Ходімте, ще що покажу, — каже капітан. Йдемо кудись за ставки.

Чоловік посвистує.

— Грандулю! — гукає. На голос хазяїна прибіг 10-річний красень-кінь Гранд. Темно-коричневий, з білою зіркою на лобі.

— Привіт, мій хлопчику! — гладить по боках. — Наш кінь знімався в фільмах, у каскадерській групі. «Богдан Хмельницький», «Вогнем і мечем», — хвалиться Запєвалов. — Я займаюсь джигітовкою (різноманітні складні вправи на коні, що скаче). І кінь каскадерський, виконує різні трюки. Був у Великобританії, Польщі, Германії, Чехії.

Породистий верховий жеребець. Чистокровний, «Гран-Прі». Колишній хазяїн коня, чернігівець, їхав у Китай за контрактом і продав його мені. Тут кінь два роки.

Саджає Гранду на спину 6-річних Катрусю і Колю.

— Коля вже сам галопом їздить. — розказує батько. — Я катаюсь щодня, вранці і ввечері. Якщо спина не болить.

Коня притримує дідусь двійнят, 61-річний Сергій Кирилов, батько Тетяни.

— А ви верхи їздите? — питаю Сергія Олександровича.

— Без сідла не всиджу, — сміється.

— Дідусь жити хоче, — відповідає за тестя Запєвалов.

Гранд тикається мордою в мій блокнот, лізе спілкуватися.

— Хоче цукру, — пояснює Олег Миколайович. Катруся побігла за солоденьким.

— По хазяйству що ним робите? — запитала про звичне для сільських коней.

— Нічого. Він виключно верховий, для душі. І городу в нас нема. Гектар землі, там конем їздимо.

До Африки допливав, піратів не бачив

— Усе життя на воді, — розповідає Запєвалов. Як 8 класів закінчив, так в морехідне училище і пішов.

— В які моря ходили?

— Спочатку на Дніпрі. Пізніше, на початку 90-х, пішов на Чорне море. Потім Середземне, Дунай. У Чорногорії були, аж до Австрії доходили. Болгарія, Румунія, Сербія, Хорватія, Угорщина. Середземне море: Туреччина, Греція, Північна Африка. І знов повернувся на Дніпро. Після моря 14 років відпрацював у Київському порту.

— Що цікавого було у ваших морських подорожах? Піратів зустрічали?

— Бог милував. Нема піратів ні в Чорному, ні в Середземному морях.

Усе цікаве, коли там не буваєш. А коли приїдається — нічого там такого нема. Вдома цікавіше.

Без води нікуди

Посеред двору в надувному басейні на сонці для дітей гріється вода. Малі щохвилини торкають її ручками, чи нагрілася.

Біля бесідки під деревами — невеликий фонтан. Щойно збудований, чекає перевірку.

— Катрусю, ну що там, вода набралася? — питає доньку.

Фонтанчик забив струменями вгору.

— Бачте, без. води і тут не можу. Він ще в старому будинку був, обкладений бетоном. Тут поки що на пластиковій плівці. Ще підсвітка ввечері буде.

— Електрики, мабуть, багато йде?

— Ні, менше лампочки тягне, — здивував Олег Миколайович. — Ще рибу туди пустимо, двох-трьох карасиків. У минулому році запустили в ставок японських червоних карасів. Золоті, червоні з білим, червоні з чорним. Віднерестились, мальки є.

— У нас є домик на колесах, — хвалиться Катруся.

— Автокемпінг. На дві кімнати, з холодильником, умивальником, газовою плитою і газовим котлом. Виїжджаємо сім’єю на природу, в основному на річку Остер.

— А на воду зовсім не виходите? Може, катер який є?

— Ой, рибонько, все ви знати хочете! — сміється.

Сільвер не матюкається, але вуха пробиває

Як і належить капітану, у Запєвалова є папуга Сільвер, що розмовляє. Птах сам вибрався з клітки і розгулює по підлозі вітальні. На стінах — «бюсти» дикого кабана і оленя. Вполював і зробив опудала хазяїн.

Прошу капітана посадити папугу на плече.

— На плечі ми його більше не садимо. Бо останній раз, як тесть це зробив, він йому вухо наскрізь прокусив.

Сільверу Олега Запєвалова 22 роки. Каже, великі доживають до 100. Капітан привіз його з Африки.

При мені птах не сказав ні слова, мабуть, навчився за свої роки не патякати зайвого.

— А ще два роки тому навесні нам в зоомагазин принесли маленького лелеку. Він навіть не ходив ще. З гнізда випав. Так ми з дітьми його вигодували, виростили. Жорик був зовсім домашній, як собака бігав слідом. Він нам ще й наречену привів. Кожного дня йому по кілограму бичків купляли. А як з невестою жити став, то по два. Казали люди: «Дивний, такі гроші тратиш. На що, на лелеку?» А у вересні полетіли обоє в теплі краї. І більше Жорик не прилітав. А ми чекали. Гніздо біля ставка поставили. Знайшли старе колесо, прибили до стовпа. Спеціально машину замовили, щоб того стовпа встановити. Раптом прилетять, так щоб гніздо було де зробити.

«Слава Богу, що тільки звірі»

Запєвалов тримав два зоомагазини. В тому, що біля будинку, сталася пожежа.

— Там все було, — згадує Олег Миколайович, — рибки, хом’ячки, шиншили, щури... і удави були. Папужки, канарейки. Єноти.

— Равлики, ящірки, — підказує Катруся, — і така маленька червона.

— То африканські ящірки. Тоді в магазині котел загорівся. Звірі загинули.

— І єноти?

— Єнотів якраз продали. Рибки погоріли. Всі шиншили задихнулися, кролики.

Ну, слава Богу, що тільки звірі.

У магазині, що в центрі, — лише рибки.

За хорошим чоловіком краще, ніж у столиці

Дружина Тетяна з Носівки. Це другий шлюб Олега. Тетяна працювала в Києві, в Міністерстві соцполітики. Він — капітаном в Київському річпорту. Вже розведений, холостякував, жив у Носівці на дачі. Одружилися з Тетяною 11 років тому. Вона переїхала в Носівку, до чоловіка. Покинула київську роботу, а була замдиректора департаменту. Займається будинком, магазинами.

— І оце поміняла перспективну роботу в столиці на магазин? — не втримуюся.

— Ні. Вона на мене поміняла, — усміхається.

— Ви з Колею дуже схожі? — питаю Катрусю.

— Я більша, — гордо заявляє.

— Старша на 5 хвилин, — уточнює батько.

У Києві живе 32-річна дочка від першого шлюбу. Зять привозить у гості 11-річну внучку Дашу. Діти мирять між собою.

— А перша дружина?

— Ми не спілкуємось. Так получилось, рибочко. Пішли, краще сідла наші покажу.

Таких сідел я ще не бачила. Три вряд, шкіряні, стоять у передбаннику біля конюшні. Одне — з візерунками по шкірі.

— Ручна робота, на замовлення. Оте ковбойське — 35 тисяч.

— То моє, — хвалиться Катруся.

— Не жалієте, що осіли тут?

— Та я в Києві щомісяця буваю. Квартира там залишилась. А взагалі-то мені той Київ...

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №25 (1676), 21 червня 2018 року

Посилання[ред. | ред. код]