Черненко Віктор Павлович

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Віктор Черненко

Віктор Павлович Черненко (народився 17 серпня 1943 у службовому залізничному приміщенні на роз'їзді 117 км залізниці Київ-Ніжин, поблизу села Сулак) — моряк, транспортник, громадський діяч, краєзнавець.

Життєпис[ред. | ред. код]

Біографію надала Крапівянська Тетяна Всеволодівна, племінниця Крапив'янського Петра Андрійовича, почесного громадянина Чернігівської області, ветерана Другої світової війни.

Віктор Павлович Черненко – громадський діяч, краєзнавець, моряк, транспортник, людина сильного духу та цікавої непростої долі.

Народився Віктор Павлович 17 серпня 1943 у селі Сулак. Батьки були членами партизанського з'єднання «За Батьківщину» під командуванням Івана Бовкуна. У 1941-му році Павло Вікторович Черненко, військовослужбовець Червоної армії, потрапив у німецький полон у Броварах. Полонених по етапу погнали на Захід. У польському місті Хелм Павло Вікторович з кількома товаришами втік з полону, деякий час переховувався у польській сім'ї, а потім пішки повернувся у рідне село. Вигляд у нього був вкрай виснажений, такий що мати його не впізнала. Навіть прийшлося доводити, що він є її сином - розповісти про сусідів, про сім'ю, згадати сімейні події. Трохи перепочивши, Павло відразу зв'язався з Симоненком Миколою Дмитровичем, командиром партизанського загону, щоб той забрав його у ліс. Але Симоненко влаштував Павла на залізницю для підпільної роботи. Одного разу молодий партизан-зв'язківець зустрівся з донькою лісника, Шевченко Тетяною Павлівною, яка й стала його дружиною. Так, у службовому залізничному приміщенні на роз'їзді 117 км залізниці Київ-Ніжин, поблизу села Сулак, і народився Віктор Павлович Черненко. Батьки розповідали як тяжко було зберегти життя маленькому Віктору під час окупації.

Дитинство Віктора пройшло у сільських клопотах – пас корів, допомагав батькам. Але було те, що відкрило для маленького Віктора мрії про майбутнє. Батько брав з собою хлопчика у поїздки до Ленінграду, до Москви, до Прибалтики, показував пам'ятки культури, розповідав історії. Захотілося хлопчику побачити світ, заглянути за горизонт, дізнатися про всі наукові відкриття. Так зародилася мрія про подорожі.

Віктор Черненко закінчив початкову школу у Сулаку, а потім середню школу у Володьковій Дівиці. Любив історію і природничі науки, навчався старанно і з цікавістю.

Після закінчення школи Віктор працював на залізниці, а у 1962 році був призваний до армії, служив в ракетних військах стратегічного призначення Прикарпатського військового округу. І от прийшов час, коли мрія покликала. Віктор пішов у Кронштадтську морехідну школу, закінчив її і до 1969 року пов'язав своє життя з морем. Спочатку Віктор Павлович був матросом на океанографічному судні "Глобус" на проводці підводних човнів у Середземне море, де проходив практику під керівництвом Пилипа Поплавського, одного з трьох героїв, що провели 49 днів у океані без їжі та води. Потім служив на високотехнологічному океанографічному судні "Василий Головнин". Таких суден було побудовано всього 5 на Гданському суднобудівельному заводі.

Перший вихід курсанта відбувся у Норвезьке море. Смертельна небезпека підстерігала моряків у цьому морі. Зима, обмерзання судна, шторм. Боротьба з обмерзанням ледве не коштувала життя молодому курсанту, але, на щастя, обійшлося.

На судні "Василий Головнин" Віктор Черненко служив в енергетичній групі під керівництвом головного енергетика Еріка Пфау, людини високоморальної, добре освіченої, врівноваженої і надійної. Під його наставництвом і формувався Віктор як спеціаліст і особистість. Пізніше, після розпаду СРСР, Ерік Пфау виїхав до Німеччини. Віктор Павлович, вже висококваліфікований спеціаліст, будучи там у відрядженні, шукав свого наставника, але без результату.

Смертельна небезпека очікувала екіпаж судна в Атлантичному океані, коли у шторм спрацювала пожежна сигналізація. Віктор стояв на вахті. Була темна ніч, страшна бовтанка, хвилі обрушувалися на палубу, а йому потрібно було пройти через носову палубу до трюму, відкрити 4 засови і спуститися у трюм. Проаналізувавши з якою періодичністю накривають хвилі палубу, йому за кілька підходів вдалося спуститися у трюм. За кожен підхід відкривав один засів. Тривога виявилася безпідставною. А потім знову вихід з трюму і закручування засовів. Ця ніч запам'яталася Віктору Павловичу на все життя. Помилка – і ти у бурхливому океані.

Атлантичний океан, у кільватерній колоні йшли 3 судна. Віктор стояв на верхній палубі судна "Василий Головнин". Раптом команда: «Увага! Не виходити на палубу!» У цю ж мить з'явився американський літак, який кілька разів облетів судно над самісінькою палубою, ледь не зачепивши мачту. Це був період холодної війни. Від ревища літака у Віктора на деякий час пропав слух.

У 1968 році команда судна "Василий Головнин" у складі групи суден чекала в Індійському океані приводнення супутника «Зонд-5», який облетів по наміченій орбіті. Був сильний шторм, ніч, команда помітила сяйво, яке зникло в штормовому океані. За спостережувальною апаратурою визначили місцезнаходження зонду. По гучномовцю пролунала команда здати всю апаратуру для зйомок, фотоапарати та відеокамери, у 111-ту каюту. Вранці шторм вгамувався, і команда побачила маленьку чорну крапку, до якої наближалося судно. Через кілька хвилин спеціальним обладнанням супутник підняли на борт. Це вдалося тільки з третьої спроби. Віктору вдалося зробити фото зонду, не зважаючи на категоричну заборону спецслужб фотографувати. Він проявив чудеса винахідливості, і ось фото зонду сьогодні займає почесне місце на стіні у його кабінеті.

Цікаві явища траплялися морякам у їхніх подорожах. Наприклад, міраж. Вперше Віктор побачив міраж у морі, коли підходили до берегів Ємену. Перед моряками раптом посеред моря з'явився пісок, і судно на повному ходу прямувало на мілину, аж раптом дивним чином пройшло через цей міражний пісок. Шок був у всієї команди.

Прийшлося пережити Віктору разом з екіпажем потрясіння, коли потрапили у арабо-ізраїльський конфлікт у 1968 році під час 7-денної війни. Екіпаж опинився в епіцентрі подій, але на щастя, все обійшлося без трагедії.

У 1968 році крізь бурхливе море дісталися до Мадагаскару. Але чомусь місцева влада не дає дозвіл зайти в порт Таматаве. У переговорах пролунало слово «загарбники». Раптом через гучномовець пролунала команда: «Увага! Більше трьох не збиратися!». Через деякий час виявилося, що Радянський Союз напав на Чехословаччину. Ця звістка приголомшила екіпаж. Світ не визнавав право Радянського Союзу на такі дії. Через добу команду судна все ж таки випустили на острів. «Ми побачили там зовсім інше життя. Більше всього вразило відношення до померлих. Люди кожного року дістають останки своїх померлих родичів, які тримають у нішах стіни, омивають їх і знову кладуть на місце. Це було дуже для нас дивно», — згадує Віктор Павлович.

Дивлячись на глобус, моряк називає знайомі йому місця на Земній кулі – Дарданелли, Босфор, Норвезьке море, Балтійське море, Середземне, Егейське, Тихий океан, Індійський океан, Атлантичний океан, береги Норвегії, Німеччини, Гібралтару, Ємену, Індії, островів Маврикії, Мадагаскар, Сейшельських островів та ін. Вів переписку з послом Індії Миколою Михайловичем Пеговим, надсилав йому фото зі своїх подорожей. Довелося прийняти участь у складі екіпажу судна «Василь Головнин» у пошуку янтарної кімнати у Кенігсбергу.

«Людей не жаліли. Змило у море – така доля», - згадує Віктор Павлович. Але коли у нього заболів зуб і після лікування спухла щока – судно розвернули в Індійському океані і біля 400 миль поверталося на плавбазу, щоб полікувати молодого моряка.

З 1969 року Віктор Павлович Черненко працював у проектному інституті «Укрдіпрорічтранс», паралельно навчався у Київському річковому технікумі, потім географічному факультеті Київського Національного університету імені Т.Г. Шевченка. У складі експедицій на пошукових роботах працював у різних куточках країни, часто ці експедиції очолював.

Брав участь у роботах по прокладанню газопроводу «Дружба-2» через Білорусь через річку Прип'ять.

Згадує Віктор Павлович випадок, коли ремонтували газопровід високого тиску біля Хаджибейського лиману. З однієї сторони лиману штиль, а з іншої – штормові хвилі. Він мав дістатися моторним човном через лиман для виконання робіт по газовому переходу. Пройшовши три чверті шляху, мотор човна затих і ніяк не заводився знову. Прийшлося налягти на весла, але хвиля не давала приблизитися до берега. Добре прийшлося тоді попрацювати на веслах Віктору, щоб знову стати ногами на тверду землю.

Була рання весна 1969 року. Дном Волги на ділянці Поляни-Дієво-Городіще інженери, серед яких був Віктор Черненко, виконували пошукові роботи. Волга була вкрита метровою товщою льоду. Віктору Павловичу, як молодому інженеру, доручили забрати інструменти з протилежного берега річки. Він став на лижі і швидко подолав майже кілометрову відстань до берега. Зайшов до будинку, де залишили інструмент, ледь відбився від господині, яка наполегливо хотіла нагодувати молодого чоловіка, забрав інструмент, склав у рюкзак і рушив назад. На березі стояли місцеві чоловіки. «Волга шумить, скоро пойдьот льод», - сказав поважний чоловік. Віктор махнув рукою, став на лижі і рушив назад. Таки шумить, - десь на середині річки почув Віктор Павлович і прискорився на лижах. І раптом тріск. До берега метрів 150, далеко. І тут за кілька метрів до берега лід почав ламатися. На очах рівна поверхня стала мінятися, вода почала ламати лід. Віктор, не знімаючи лижі, обережно почав перебиратися з брили на брилу. На березі стояли люди, щось кричали, махали руками, переживали. Було зрозуміло, що у разі, якщо він потрапить під лід – ніхто не зможе врятувати. Молодецька сила допомогла справитися з цим випробуванням. Хлопці біля берега підхопили, допомогли вийти на берег, забрали речі. Найбільша річка Європи назавжди закарбувалася у пам'яті. Під час цієї експедиції Віктор Павлович заїхав до матері космонавта Ніколаєва Андріяна Григоровича у село Шоршели («Білі Джерела» на чуваській мові). Бідність побуту цієї жінки вразила всю експедицію. Після таких подорожей дуже хотілося додому до рідної Української землі.

Довелося знову побувати Віктору Павловичу в улюблений Прибалтиці, приймаючи участь у пошукових роботах при будівництві Інгалінської атомної станції у Литві.

Працював Черненко і у складі проектно-пошукових партій у виборі місця для ставка – охолоджувача четвертого блоку Чорнобильської атомної станції. «На ЧАЕС доводилося бувати не тільки на початку будівництва. Воно нагадувало мені будівництво шахтних дивізіонів міжконтинентальних балістичних ракет для дивізії, що повернулася з Куби», - згадує Віктор Павлович. А потім, у 1986 році після Чорнобильської катастрофи брав участь в організації і забезпеченні транспортного і пасажирського флоту, допомагав з евакуацією населення. Багатьох наших земляків зустрів Віктор Павлович у самих небезпечних місцях при ліквідації аварії. Подільським райвоєнкоматом і райкомом партії Черненко В.П. був направлений начальником КПП у Святошинському районі м.Києва для контролю за виїздом з міста.

З 1983 року Віктор Павлович Черненко працює на посаді директора навчального центру виробничого об'єднання водних шляхів, а з 1991 року – Державного підприємства «Укрводшлях», вкладаючи всі сили у створення професійного дружнього колективу, об'єднаного творчою працею.

Довелося приймати участь ще в одній експедиції до Хмельницької атомної станції, коли з'явилася підозра, що почався витік радіоактивної води. Брали проби, встановлювали зонди, перевіряли результати. Після Чорнобильської трагедії увага до атомних станцій була особлива.

Окрім професійної діяльності, Віктор Павлович завжди брав активну участь у громадських справах. У часи Радянського Союзу – через партійну діяльність, - там він завжди знаходив місце для вирішення нагальних людських потреб та боротьбі за справедливість. Саме до нього звертались люди, яким потрібна була допомога та підтримка у принципово важливих питаннях. Він - людина честі з активною життєвою позицією.

З 1996 року Віктор Павлович Черненко стає активним членом товариства «Чернігівське земляцтво», а потім очолює його Носівське відділення, член Ради Чернігівського земляцтва. Віктор Павлович став ініціатором встановлення пам'ятника воїнам-афганцям у місті Носівка. Це було не просто – багато кабінетів пройшлось обійти, багато диспутів витримати. Але результатом можна пишатися.

Одного разу Віктор Павлович за свої кошти викупив квитків на два ряди у партері в Палаці Україна для односельців-сулачан на грандіозний концерт – творчі звіти художніх колективів України. Це було свято національної культури, на яке зібралися переможці регіональних конкурсів з 19 областей України. Але приїхало всього 12 чоловік земляків, інші не змогли покинути свої щоденні клопоти. Розчарування було дуже велике, що односельці не побачили такі чудові виступи.

У газеті «Отчий поріг» регулярно друкувалися статті Віктора Павловича, в яких він висвітлював різні історичні події та відгукувався на проблеми сьогодення.

Особливу увагу Віктор Павлович приділяє пошуковій роботі у дослідженнях історичних подій і фактів. Він зібрав копії архівних документів з різних тематик, у тому числі партизанського руху Чернігівщини, які ще не були представлені у публікаціях. Він ретельно вивчив питання про зникнення Михайла Стратілата, комісара з'єднання «За Батьківщину». У його домашньому архіві зберігаються документи — запити та відповіді посадових осіб з цього питання, магнітні записи очевидців. Є у нього листи партизанів, листи командирів, накази начальника Українського штабу партизанського руху та багато інших документів, у тому числі начальника диверсійної школи Старинова. Бажання зберегти у пам'яті історичні факти минулого, проаналізувати їх та зробити висновки, спонукає Віктора Павловича до краєзнавчих пошуків.

Велика громадська робота по патріотичному вихованню молоді проводиться Віктором Павловичем протягом всього його активного життя. До початку повномасштабної війни з росією він організовував зустрічі з ветеранами Другої Світової війни, ветеранами війни в Афганістані, письменниками, істориками та запрошував на них молодь. Провів дослідження п'ятирічок СРСР, виявив цікаві факти по залученню іноземців, зокрема американців, до індустріальних проектів країни і потім жорстоке знищення всіх, хто протягом 24 годин не покинув країну у 1937 році. Про такі факти багато хто почув від Віктора Павловича вперше.

17 серпня 2023 року Віктор Павлович Черненко відсвяткував свій ювілей – 80 років. І більше 40 з них він пройшли поруч з жінкою Валентиною Андріївною, яка принесла тепло та затишок у життя цієї мужньої та цілеспрямованої людини. Валентина Андріївна Черненко народилася після війни у сім'ї Андрія Андрійовича Даніша, партизана, героя Другої Світової війни, який залишив свій розпис на стінах Рейхстагу. Валентина Андріївна – агроном, закінчила Київську Національну академію аграрних наук. Двоє синів та жінка – це той надійний і міцний тил, силу якого завжди відчуває Віктор Павлович. Він пишається своєю сім'єю, професійними здобутками дружини та синів.

Разом зі своїми земляками сім'я Черненків опікується нашими воїнами, донатять на ЗСУ, допомагають всім, чим тільки можуть. Сьогодні їхня мрія зливається з народною, – це Велика Перемога України, і вони роблять все можливе, щоб наблизити цей день.

За земляцьким штурвалом[ред. | ред. код]

Віктор Черненко біля пам'ятки Віктору Міщенку у Сулаку
Нарис В'ячеслава Михайлишина в газеті «Отчий поріг», жовтень, 2013 р. № 10, стор. 8.[1]

Легкий стукіт коліс електрички з Ніжина луною відгукнувся за річечкою Дівицею, що тихо голубіла в'юнкою стрічкою під лісом. Прошипівши гальмами, електричка зупинилася на залізничній платформі Червоні Партизани. Забрала людей. Пролунав сигнал – і, набираючи швидкість, помчала на Київ, залишаючи порожню платформу і будиночок залізничників, що стоїть впритул до колії, який до і після війни був блок-постом[2]. Саме в ньому на світ з'явився Віктор Черненко, первісток у подружжя Павла і Тетяни Черненків. Народження сина в нелегкий час війни, коли радянські війська стрімко звільняли рідну Україну від ворога, знаменувало близький кінець війни і початок мирного життя. В імені Віктор батьки вбачали неминучу Перемогу.

Пишається Віктор Павлович своїм родом, коріння якого глибоко вросло в носівську землю. Батько, Павло Черненко, народився в с. Кам'янське Запорізької губернії (нині Дніпродзержинськ Дніпропетровської області), де його батьки були на заробітках. Працював на залізниці, деякий час у колгоспі. Довелося йому стати учасником Фінської військової кампанії. На початку Великої Вітчизняної війни потрапив у полон на станції Бобрик і перебував у Дарницькому концтаборі, звідкіля етапом був переправлений до концтабору в Польщі. У вересні 1942 року тікає з полону. Оклигавши, подався до партизанського з'єднання "За Батьківщину" під командуванням І. М. Бовкуна. Отримавши завдання збирати інформацію про рух ворожої техніки та живої сили, влаштувався обхідником на залізницю. Після війни працював стрілочником в Дарниці і на Києві-товарному.

Мати, Тетяна Павлівна (дівоче прізвище Шевченко), народилася в сім'ї лісівника. Теж брала участь у партизанському русі: збирала інформацію про рух поїздів на дільниці Ніжин/Київ, допомагала у підриві залізничної колії та ворожих поїздів.

Успадкувавши найкращі батьківські риси, Віктор Павлович стійко сприймав і вперто долав життєві дороги, попри всілякі труднощі, без сторонньої допомоги. Закінчивши середню школу, працював підсобним робітником на будівництві в Дарницькій дистанції шляху, водієм електро та автонавантажувача на складі Південно/Західної залізниці в Києві.

У грудні 1961 року всім селом проводжали Віктора до армії. Служити довелося в ракетних військах стратегічного призначення Прикарпатського військового округу. Саме тут навчався сержант Черненко у вечірній партшколі при політвідділі дивізії. І саме тут вирішив поступити до Кронштадтської морехідної школи. Закінчивши успішно мореходку, проходив практику на Балтійському морі.

Як відомо, море сильних любить. І це довів молодий моряк у складних умовах, коли відразу по закінченні морехідної школи доля закинула його у складі екіпажу на проводку підводних човнів для поповнення групи бойових кораблів у Середземному морі. Довелося служити на океанографічному судні "Глобус", а пізніше на флотській "домівці" – експедиційно/океанографічному судні "Василий Головнин", яке на той час було високотехнічно оснащене і рівень збору ним інформації у світовому океані, космосі й на землі був надзвичайно високим.

Найяскравіші спогади Віктора Павловича пов'язані з виконанням в 1968 році державного завдання по виявленню в Індійському океані й підняттю на судно супутника "Зонд/5".

Знаходячись постійно в експедиціях, доводилося Віктору Черненку сходити на береги Норвегії, Німеччини, Гібралтару, Йемену, островів Маврикій, Мадагаскар, Сейшельських островів та багатьох інших країн. Екзотика заморських країв вражала моряка та водночас наводила ностальгію за рідною Україною, своїм мальовничим селом.

Після служби на флоті Віктор Павлович повертається в Україну. Працює на різних інженерно-керівних посадах в Інституті "Укрдіпрорічтранс", у складі експедицій на пошукових роботах. Тож довелося об'їздити майже всю європейську частину Росії, Прибалтику, Білорусь, Україну.

Жага до знань, до нового переповнювала Віктора Черненка. Працюючи, він закінчив Київський річковий технікум і Київський держуніверситет ім. Т. Г. Шевченка. Його чесність, принциповість, об'єктивність відіграли велику роль у призначенні його членом парткомісії по персональних справах Подільського райкому КПУ, який тоді очолював І. М. Салій. Глибоко вивчаючи справи, домігся зняття наклепів, звільнення від необгрунтованого, незаконного покарання з багатьох чесних членів партії.

З 1983 року Віктор Павлович Черненко працює начальником навчального центру водних шляхів та гідроспоруд державного підприємства "Укрводшлях". Віддаючи свої знання і досвід, він домігся поліпшення роботи навчального центру, зміцнивши його матеріальну базу, створивши відповідальну і творчу атмосферу в колективі.

Його цілеспрямованість, вболівання за спільну справу, вміння згуртувати однодумців – чи не головні риси його характеру. Тож не дивно, що вкотре обирають Віктора Павловича головою Носівського відділення Чернігівського земляцтва. Він знаходить час і для сім'ї, і для роботи, і для земляцтва.

А ще Віктор Павлович опікується випуском колективної книги про земляків "Ми – з Носівщини", особисто відвідує ветеранів, вболіває за кожного земляка. Він встигає взяти участь у всіх заходах, які проводить Носівське відділення і Рада Чернігівського земляцтва. Дивуєшся його енергії, ентузіазму. Тож земляцький штурвал у надійних руках.

Вячеслав МИХАЙЛИШИН, заступник голови Носівського відділення

Патріот теплої душі[ред. | ред. код]

Нарис Миколи Скрипця для Енциклопедії Носівщини, червень 2022

Носівське відділення Чернігівського земляцтва в Києві завжди у вирі сьогодення, брало початок із далеких дев'яностих минулого століття, коли Україна окреслювала свій шлях нелегкої, але світлої незалежності. Першим її очільником був Микола Ляшенко, видавець, патріот рідного краю. Він разом із Віктором Черненком, Петром Медведем, Григорієм Шкребелем заклав фундамент організації, яка об'єднала у столиці України наших краян — носівчан. Після Миколи Ляшенка впродовж багатьох років земляцтво взяв під свою опіку Віктор Черненко. Людина енергійна, він об'єднав біля себе творчих особистостей і направив діяльність земляцтва на конкретну патріотичну роботу. Зустрічі з учнями у школах району, в Києві, запам'яталися багатьом цікавими фактами із життя Носівщини. На заходи Віктор Павлович залучав відомих земляків, яким було чим поділитися зі слухачами.

Він разом з Петром Кропивянським — партизаном, людиною незвичайної долі, був нерідким гостем в освітніх закладах і сусіднього району, Ніжинського. Їм було що розповісти, поділитися спогадами, адже підпілля і партизанський загін у роки Другої світової війни діяв у лісах Носівшини в урочищі Орішне і завдавав немало клопотів фашистам. До речі, Віктор Черненко багато років займається вивченням шляху краян-месників і долі його керівників, дехто з яких зник у лабіринтах сталінських катівень. З матеріалами своїх пошуків неодноразово ознайомлював читачів районної газети «Носівські вісті».

Незабутня була зустріч, яка запам'яталася не на один рік, у залі центрального офісу Чернігівського земляцтва з Григорієм Власенком (нині покійним), автором кількох книг спогадів про своє життя і долю односельців-носівчан. Представники всіх земляцтв чернігівщини з цікавістю ознайомилися з історією нашого рідного краю. Віктору Черненку і Григорію Власенку доводилося спростовувати спрощені думки деяких присутніх про діяльність підпілля і руху опору фашистам у нашій області.

Проживаючи у Сулаці, Віктор Павлович не забуває і рідну сільську школу, допомагаючи їй разом із земляцтвом.

Де б він не перебував, ніколи не був осторонь людських доль. Так, ще у далекому 1967 році, коли він був у відрядженні в Калінінградській області, його вразила доля дівчат — остарбайтерів різних національностей у цьому наземному пеклі, і яких знищив смерш Білоруського фронту. Понад десять тисяч безневинних жінок було розстріляно за кілька днів неподалік Кенігсберга так званими «визволителями». Дізнавшись, що журналіст з Рівенщини хоче видати книгу про ті події понад півстолітньої давності, він разом із земляком Валентином Бондаренком допомагає її видати, вважаючи, що про такі трагедії сучасники повинні знати. Подібне творять, на жаль, сьогодні і в Україні рашисти – «визволителі». Ми не повинні мовчки спостерігати, опускаючись повільно у непомітну яму бездуховності, забувати про своє коріння, яке засипається щоднини шкарубкими руками буденщини, а боротися щомиті за свою душу і пам'ять нашої минувшини – таке життєве кредо нашого земляка (такий він по життю).

До багатьох знакових подій на Носівщині залучалося земляцтво на чолі з Віктором Черненком. Він з Віталієм Давиденком був одним з ініціаторів встановлення пам'ятника Воїнам афганцям у райцентрі. Протягом кількох років освітнім закладам району ним виписувалася газета Чернігівського земляцтва «Отчий поріг». А подорожі історичними місцями Чернігівщини, зустрічі земляків у тісному колі, вітання з днем народження – це все непомітна, але така потрібна клопітка щоденна робота очільника товариства.

Носівське земляцтво живе, працює в складному розвої сучасних подій у нашій державі. Керівництво ним Віктор Черненко передав у руки Юрія Пероганича, відомого українського громадського діяча, а сам, не дивлячись на свої розмаїті роки, завжди у творчому пошуку: листується з краєзнавцями, шукає матеріали у державних архівах про наш край, та й роботи на обійсті вистачає, земля любить теплу душу і руки, а в нього вони такі.

Микола Скрипець

Примітки[ред. | ред. код]

  1. «Отчий поріг», жовтень, 2013 р. № 10, стор. 8.
  2. 117 км залізничної ділянки Київ-Ніжин

Посилання[ред. | ред. код]