Хоменко Олександр Андрійович
Олександр Андрійович Хоменко (народився 21 листопада 1920 в селі Адамівка Носівського району — помер 2009) — фронтовик, подвижник, талановитий педагог. На посаді директора Носівської середньої школи № 3 організував її відбудову і піднесення, створив шкільний краєзнавчий музей, один з найкращих у районі.
Восени 1940 призваний на армійську службу, служив у Владивостоці.
По демобілізації в 1946 працював фізруком в Адамівській семирічці, затим, викладав історію й географію. Одночасно навчався у Ніжинському учительському інституті. Учителював у Носівській школі №1, здобувши диплом історика з вищою освітою в Полтавському педінституті.
З 1951 по 1963 працював завідуючим відділом агітації та пропаганди райкому партії.
10 січня 1963 був призначений директором Носівської середньої школи №3.
Дружина — Пінчук Галина Василівна.
Донька — Хоменко Надія Олександрівна (нар. 1956)
Послідовник Макаренка[ред. | ред. код]
- Нарис Надії Фурси у книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.
Відходять у вічність люди, які захищали нашу Батьківщину, відбудовували її з руїн, були вірні її ідеалам. Саме такою, до кінця життя, вірною і відданою людиною був Олександр Андрійович Хоменко, якого нещодавно прийняла в свої обійми Носівська земля. Він залишив людям велику духовну спадщину: в знаннях своїх багаточисельних учнів, у багаторічних ветеранських турботах, у громадському житті району.
Народився Олександр Андрійович в 1920 році в с. Адамівка Носівського району. Після закінчення семирічки навчався в Ніжинському технікумі механізації сільського господарства, а в 1940 році був призваний до лав Червоної Армії. Ця служба тривала довгих шість років, бо довелось захищати Батьківщину і лише в 1946 році він повернувся до мирної праці на освітянській ниві і подальшого навчання в інституті.
13 років працював на партійній роботі, а в 1963 році Олександр Андрійович очолив Носівську середню школу №3 де працював до 1991 року. Він стільки доклав праці в розбудову школи, що її інакше і не називали, а лише – Хоменкова.
Побудована в 1895 році місцевими меценатами Шаулою і Морозом, зруйнована в роки Великої Вітчизняної вона 25 років стояла руїною. Олександр Андрійович очолив вчителів, дітей та їхніх батьків і господарським способом спільними зусиллями відбудували школу, вдихнули в неї життя. Не одне покоління вчителів і учнів повоєнних років доклало значних зусиль, щоб чимала територія низини, що омивається річкою, перетворилася на оазу. До 30- річчя Перемоги розбили сквер, насадили фруктовий сад.
Потрібно відзначити, що школі пощастило на талановиті кадри. Біолог Борисовець І. К. з учнями проводив досліди на пришкільних ділянках і за їх результатами школа стала учасником Виставки Досягнень Народного Господарства. А головне це те, що Олександр Андрійович був творчим працівником, до дрібниць знав і навчальний процес, і господарські справи. Маючи на рахунку в банку кошти, зароблені учнями школи в колгоспі ім. Фрунзе, на заводі „Побідит”, Олександр Андрійович втілював у життя свої новаторські плани. Для літнього відпочинку школярів був збудований басейн, чи не єдиний у районі. Так як школа була з поглибленим вивченням музики – доклав багато зусиль для організації музичного навчання, забезпечення музичними інструментами та сценічними костюмами. В школі був духовий оркестр, дівочий хор, хор хлопчиків, ансамбль юних бандуристок, оркестр народних інструментів, ансамбль сопілкарів. Першим помічником в організації спеціального навчання був духовно одержимий, відданий улюбленій справі вчитель музики – Юрій Іванович Подольський.
Крім музики Олександр Андрійович приділяв увагу роботі бібліотеки, бо розумів, що школа – це, перш за все, книга і постійно дбав про збагачення книжкового фонду. Як всебічно обдарована натура сам багато читав, прекрасно співав, беріг па’мять про минуле. Він вклав часточку душі у своє дітище – шкільний краєзнавчий музей.
Важливим у його роботі було те, що він цінував учнів не лише за хороші оцінки, а й за добру поведінку, за їхнє бажання надолужити прогаяне. Саме такі учні особливо вдячні за мудрий і турботливий підхід до їхніх доль.
За свою працю Олександр Андрійович нагороджений найвищою освітянською нагородою – медаллю „А. С. Макаренко”, знаком „Відмінник народної освіти”. Вийшовши на заслужений відпочинок, майже два десятиліття очолював ветеранську організацію району, зігрівав турботою, теплом ветеранів війни та праці. Багато писав спогадів на патріотичні, морально-етичні теми до районної газети і до кінця був вірний тим переконанням з якими жив і за які воював.
Неоціненна заслуга Олександра Андрійовича в створенні районного ветеранського хору при Будинку культури, якому в 2012 році виповнилося вже 25 років.
- Детальніше див. Хор ветеранів праці при Носівському міському будинку культури
Світла пам’ять про шановного педагога-макаренківця назавжди залишиться у вдячних носівчан.
Учитель учителів[ред. | ред. код]
- Джерело: Олексій Нестеренко: [1], Газета "Носівські вісті", Facebook, 2 грудня 2020
Історя пройшла не лише крізь його серце. Він відбувся її творцем, будівничим, з гідністю на весь зріст пройшов свою дорогу, проживши справжнім патріотом для Вітчизни, для людей свого краю.
Олександр Андрійович Хоменко з когорти особистостей, у біографії яких першою рисою були не слова, а «активна життєва позиція». Ним по праву пишається не тільки велика освітянська родина нашого краю, а й широка спільнота його вихованців, які свято бережуть пам’ять про свого вчителя. Вчителя вчителів, як називали його на Чернігівщині, а ще — носівським Макаренком. Хоч його педагогічний талант в сукупності зрідні внеску в українську педагогіку Василя Сухомлинського. А, втім, і перший, і другий були реформаторами-творцями, які опиралися на кращі зразки світового й вітчизняного досвіду, особистим прикладом спонукали до пошуку в одній із найважливіших державних сфер.
Талановитий організатор-педагог, відмінник освіти України, лауреат медалей Макаренка і Ушинського, Олександр Андрійович Хоменко піднявся до зоряної високості в професії, аби надовго залишитися в пам’яті наступних поколінь прикладом, який варто примножувати в новій українській добі, коли нерідко реформи в освіті, м’яко кажучи, пропонуються всупереч здоровому глузду.
Далебі й із цього приводу хочу світлим спомином уклонитися пам’яті цієї Людини, справжнього патріота України, який жив її майбутнім. Жив до останнього подиху – красиво, скромно, інтелігентно. Цьогорічного листопада йому виповнилося б 100 років. Та вже дванадцять, як він відлетів услід за своїми ровесниками з гіркопам'ятних років Вітчизняної й Світової — бойовий комвзводу мотострілецької берегової охорони на Далекосхідному фронті в 1940-1945 роках.
У всі пори року стелиться стежина вдячних учнів, колег до його могили. А, знаєте, яким він був, цей простий хлопчина із звичайної селянської родини?! Не з бідної, хоч і п’ятеро дітей було у батьків Андрія Кіндратовича та Мотрони Пилипівни. Виросли всі троє дівчат трудівницями, берегинями родин в Адамівці, Селищі. Брат Яків не повернувся з війни, загинув у січні 1945-го. До нього ж фронтова доля виявилася прихильною.
… Уже дорослому братові нагадували і старші сестрички, і наймолодша Ганна, яка завідувала сільською бібліотекою в Селищі, його дитяче захоплення кіньми. До такої міри, що мріяв хлопчина бути конюхом. Та бригадир, побачивши малого на стайні в пору шкільної осені, категорично відправив переростка в похід за наукою. Тож перший-другий класи довелося Сашкові закінчувати екстерном, продовживши надолужувати знання в Адамівській семирічці. Далі був Ніжинський технікум, який він успішно закінчив, і в тому ж таки 1940 році осіннім призовом на армійську службу юнак з української Адамівки опинився далеко-далеко від батьківських порогів – у Владивостоці.
Першим кроком у професію відразу по демобілізації в 1946 році була в нього посада фізрука в Адамівській семирічці, затим, вже викладаючи історію й географію, одночасно поповнював знання з цих дисциплін у Ніжинському учительському інституті. Учителював у Носівській школі №1, здобувши диплом історика з вищою освітою в Полтавському педінституті. А, втім, учився він все життя: у колег, простих людей, навіть у своїх вихованців. І цього не соромився, піднявшись до високості Вчителя, для якого правда про історію України, патріотизм співвітчизників були його душевною рівновагою.
3 січня 1963 року Олександр Андрійович очолив Носівську середню школу №3. Навчальний заклад на околиці міста, над річечкою, яка півколом оповиває майже 8-гектарну територію школи – один з наймиліших для душі куточків Носівки. До нього з любов’ю прихиляються місцеві жителі, учні нинішні й колишні. Звичайно, з доброю пам’яттю і вдячністю за щедру спадщину від директора. Із його любов’ю до красивого і корисного, його неспокійними й невтомними турботами, бажанням і натхненням продовжувати справу керівника і вчителя. Вважай, на престарезні руїни ступав він на шкільне подвір’я, яке складалось з кількох аварійних навчальних приміщень, давно затісних для міської десятирічки. У зв’язку з ліквідацією району мова йшла навіть про закриття школи. Бракувало наочності, посібників, бібліотеки, парти нестандартні. Словом, злидні зирили з усіх боків. І це вже чверть віку по війні. І він, колишній комвзводу, учитель, який учив дітей історії, учив іти життям на повний зріст, обіруч взявся за переоблаштування школи майбутнього, як у Сухомлинського, але власним почерком.
З перших днів на посаді Олександру Андрійовичу судилося долею відбутися чарівним перевеслом, яке об’єднало в єдиній меті і рвінні вчителів, школярів, батьків, жителів міської околиці. Власноруч заготовляли лісоматеріали, були підсобниками в будівельників. А ще Олександр Андрійович умів шукати і знаходив таких майстрів, яким міг поставити по-вчительськи заслужену п’ятірку. В усьому попереду був сам особисто. Словом і ділом. Днював на будівництві, вночі готувався до уроків, збирав і комплектував стенди для шкільного краєзнавчого музею. А ще знаходив час для цікавих екскурсій зі своїми вихованцями. Приймали учнів нові й нові приміщення, в їх числі першим реставрований типовий основний корпус, побудований ще в дев’ятнадцятому столітті в стилі, близькому бароко. Майстри не підвели.
Перелік довгий, але без нього не обійтись у цих штрихах до портрета керівника за його, вважай, неповне тридцятиліття. Гуртожиток для школярів із сусідніх сіл і висілочків, типові майстерня і спортзал, теплиця, будинок для вчителів з чотирьох квартир, приміщення спортшколи, стадіон, артезіанська свердловина із водогоном до їдальні і корпусів, пожежна водойма, санвузол, басейн з душовими й роздягальнями. Добудовано бібліотеку і споруджено цілий ряд господарських об’ктів. Зокрема, гараж на три автомобілі, стайня, кролеферма, два льохи, склади для матеріальних цінностей, тир для стрільби і плац, караульне містечко. До речі, все будівництво велося господарським способом.
Нинішнім би керівникам такий огром будівництва, вони б усі на літаках літали. А він усе життя — на велосипеді. Кожній державній копійці знав ціну. Скромність – одна з його чеснот, якою шанувався у своїх вихованців, серед колег, багатьох носівчан. Він знав по імені всіх своїх учнів із першого класу й до випускного, звертався до них на «ви». До розуму кожного знаходив той золотий ключик, який відмикав найнедоступніші серця малечі. І підростали криленята в юних на прагнення успішно навчатися, бажання позбутися вад у характері, задуматися над необачними вчинками. Не секрет, у третій міській училися нерідко діти, яким «не вистачало» місця в інших школах міста. Тут їм знаходилися справи по душі.
Одна з перших лісовохутірська школа не лише в Носівці, а й у області перейшла в 1971 році на кабінетну систему навчання, стала центром творчості вчителів та учнів шкільна бібліотека. Відомим в Україні став і досвід педагогів-освітян із трудового й естетичного виховання, суспільно-корисної праці й відпочинку. І, як підсумок, у числі перших школа відбулася переможцем у предметних олімпіадіх.
Приваблювала школа вихованців і своїм цікавим і змістовним дозвіллям — пришкільний табір праці й відпочинку, місцевий філіал музичної школи, і, відтак, широкий діапазон у розвитку самодіяльної творчості учнів. Крім вокальних і танцювальних колективів у школі працює ляльковий театр. 60-80-ті — це зоряні роки творчого злету педагогів, учнів третьої школи і директора. Закоханий у музику, Олександр Андрійович зібрав у колективі плеяду талановитих педагогів і подбав про обладнання кабінетів усім необхідним для поглибленого вивчення цього виду мистецтва. Тільки музичних інструментів налічувалося більше 200 видів. Придбано та пошито на замовлення для колективів аматорів різноманітні костюми. Зокрема, для духового оркестру й загальношкільного хору, вокального ансамблю бандуристів і хору хлопчиків, ансамблю сопілкарів, танцювального колективу, зокрема, й для бальних танців. За наказом Міністерства освіти школа з аграрної глибинки стала не лише закладом із поглибленим вивченням музики, а й республіканським носієм передового досвіду із семінарами для вчителів. Численні вихованці продовжують професійну справу своїх наставників, працюють в культосвітніх установах, стали відомими в мистецькому житті. Згадаймо бодай одного випускника школи: український кобзар Василь Нечепа, лауреат Шевченківської премії — з цієї плеяди митців, які принесли школі Олександра Хоменка і колективу визнання і славу. І славу Носівщині, Носівці. З повним правом пишається нинішній колектив школи своїми заслугами і гідно примножує їх у новому часі. То чи не варто бодай навздогін за пам’яттю, безсмертником з нагоди 100-річного ювілею Учителя прийняти рішення про вшанування імені талановитого педагога облаштуванням меморіальної дошки на шкільному фасаді, назвою однієї з вулиць міста чи навіть присвоєнням його імені навчальному закладу.
А втім, живим пам’ятником Олександру Андрійовичу Хоменку вважається шкільне подвір’я. З липовою алеєю, парками й скверами з плодовими, декоративними й навіть екзотичними деревами, морем квітів, шкілок з лікарськими рослинами, занесеними до Червоної книги.Тут лікує й повітря, наснажуючи на красиве й корисне, знову й знову повертаючи світлими споминами в минуле, на доріжки з алейками в зелених шатах.
Тут він ходив, тут він плекав, тут він любив, закоханий в життя й людей. Це тоді, до речі, написана ним ще одна з незабутніх сторінок хоменкової педагогічної філософії про красиве й корисне. Шкільна виробнича бригада, яка працювала на госпрозрахунку, гурти юних натуралістів, кролівників, справи яких відлунювали далеко за сіверянськими й навіть українськими широтами здобутками, успіхами в науково-дослідницькій роботі. Школа Олександра Хоменка чотири рази була учасником ВДНГ, нагороджувалася відзнаками Виставкому – у 1966, 1967, 1972 і 1985 роках, а в 1987 році – за успіхи в технічній творчості. У 1968 році школа – учасниця зльоту юних натуралістів у Москві, а в 1969 зайняла друге місце й нагороджена премією у Всеукраїнському конкурсі, у 1969 шкільна виробнича бригада нагородженна вантажним автомобілем. І це лише штрихи до біографії, великої історії про час і людей, час реформ, які підносили державу до зоряних висот.
На жаль, пересихає Носівочка, яка оповивала колись гомінливе шкільне подвір’я. Чи дійдуть колись руки меліораторів до цього історичного місця. А тут міг би починатися один із туристичних маршрутів нашим краєм. Хочу вірити бодай в одне: незамулену пам’ять нащадків, громади і її очільників про історичне минуле нашої малої батьківщини і людей, які писали її кров’ю і потом.
Ювілейне 100-річчя непересічної людини і наставника юних, учителя учителів, почесного голови районної ветеранської організації, який до останніх своїх днів ніс відповідально цю нелегку громадянську ношу… Згадаймо в добрих справах, яким він був.
