Селищенська школа
Селищенська неповна середня школа
Історія Селищенської школи
Коротко про певний період з історії Селищенської неповної середньої школи Носівського району, що функціонувала в с. Селище з 1914 року до серпня 2014 року.
Ознайомившись з розділом Селищенська школа, в книзі В. М. Фурси «З історії освіти Носівщини. Навчальні заклади району», видану в Ніжині 2019, знайшла деякі неточності і помилки в іменах та по-батькові окремих вчителів, мабуть, допущені під час роз шифровки їх ініціалів. Зокрема, напередодні німецько-радянської війни директором школи був Єсипенко Сава Іванович, про свідчать спогади колишнього учня Горбатка Федота, де на стор. 183 зазначено «Я пішов до школи в 1935 році. Директором вже був Сава Іванович Єсипенко.» А на стор.182 цього нарису, як передвоєнний директор школи, названий Борисенко Михайло Володимирович. Думаю, що тут більше всього мова йде про Максима Володимировича Борисенка. Історія вчительської родини Борисенків взагалі відсутня в спогадах про нашу школу, отож я хочу про неї трішки описати. Голова цієї родини Максим Володимирович Борисенко, виходець із села Селище, працював з 1931 року директором Ліснохутірської неповної середньої школи (нині це школа №3 м. Носівки). Влітку 1940 року М.В. Борисенко був призначений завідуючим Носівським райво. На початку війни захворів на туберкульоз легенів, але опинився в лісі в числі сформованих груп спротиву німецьким окупантам. Згодом, у вкрай тяжкому стані партизани потай переправили його в с. Селище, в дім матері Ладимерихи, де і був вбитий прямо в ліжку мадярськими солдатами за наказом коменданта по доносу одного із поліцаїв. Його дружина, Василина Пилипівна, залишилась в Селищі з двома синами: Юрієм, десь 1928-1929 р. народження, і меншим Володимиром. Викладала в школі українську мову, короткий період, десь імовірно з 1949 по 1952 рр.займала пост директора школи, ще знаю, що в свій час закінчувала учительську чотирикласну семінарію в Мрині.
Її старший син, Юрій Максимович, історик за фахом, займав посаду директора Селищанської школи,знову ж таки пишу, орієнтовно із сер.50-х до сер. 60-х рр.
Фото, що підтверджує директорство Ю.М. Борисенка, а напис «Перший випуск Селищанської 8-річної школи» свідчить про перейменування 7-річки у 8-річну школу.
Дружина Юрія Максимовича, Ніна Семенівна, красуня, завжди елегантно вдягнена жінка, викладала в школі французьку мову, маючи диплом Київського інституту іноземних мов. Мені відомо, що вона пережила разом зі своєю мамою і сестрою німецьку окупацію в Києві, а середню школу закінчувала в Сєдневі Чернігівської області, щодня долаючи до школи відстань в 15 км від с. Макошине, де проживала на той час. В Селищі її знали як хорошу вчительку і активну громадську діячку. Тоді говорили, що завдячуючи Ніні Семенівні, як депутату, через Селище були запущені рейси автобусів Носівка-Чернігів, Лосинівка- Чернігів, Носівка-Лихачів, Ніжин-Киселівка.
Фото: Василина Пилипівна, Серьожа, Ніна Семенівна Борисенки в період проживання в Селищі.
В першій половині 60-х років сім’я Борисенків виїхала із Селища: Юрій Максимович з Ніною Семенівною та двома синами Сергієм, 1954 року народження та меншим Колею – в м. Бровари, а Василина Пилипівна – в м. Сосницю, до свого меншого сина Володимира, який працював там директором бухгалтерського технікуму (чи то бухгалтерської школи) і в центрі цього містечка мав великий, добротний дім. Стверджую так, бо разом з батьками, які забирали мене з обласного піонерського табору, побувала у них в гостях.
Про діяльність Юрія Максимовича в Броварах майже нічого не знаю, а Ніна Семенівна 25 років викладала англійську мову в Броварській школі-інтернаті, а потім у ЗОШ №5 м. Бровари. Відомо про трьох їхніх онуків. Онучка Наталія Борисенко – Заслужений майстер спорту України з гандболу, Бронзовий призер Олімпіади-2004, власниця срібної медалі Євро-2000, призер Ліги чемпіонів -2002, Віце-чемпіонка України-2001, Чемпіонка Світу і Європи з пляжного гандболу.
Виставляючи в текст фото з написом на зворотній стороні: Піонертабір, 2 серпня 1953 року, де на фоні шкільної споруди зліва – направо І. Г. Буняк (на той час один із секретарів Носівського райкому), посередині піонервожата (мені невідомо, хто саме), крайній справа Юрій Максимович Борисенко, (імовірно, на той час начальник піонертабору), хочу зазначити, що на базі Селищанської школи довготривалий період в літній час функціонував районний піонертабір, бо на поч.60-х рр.. і я була в числі тих, хто тут оздоровлювався. Так, як наша сім’я з середини 50-х і до 1961 року проживала в будинку для вчителів, розміщеному на території шкільного двору, то добре пам’ятаю старшу піонервожату табору Ольгу Вікентіївну Якубовську, добре знану пізніше О.В.Калинку, яка очолювала в Носівці Будинок піонерів, що через певний час іменувався Будинком дитячої та юнацької творчості. Ще пам’ятаю, коли в один із років начальником цього табору був Сергій Максимович Буцан, який працював директором чи то четвертої, чи то другої Носівських шкіл.
З історією Селищанської 8-річної школи пов’язане добре знане в Носівському районі подружжя педагогів Коняченків. Михайло Пилипович і Ніна Іванівна жили і працювали тут в середині 60-х рр.., орієнтовно в 1964-1966 рр., навчаючи учнів російської мови і літератури та біології і хімії. В пізніші роки М.П. Коняченко працював в райкомі партії, а потім очолював Носівську середню школу №1.
В цих моїх спогадах дати орієнтовні, отож є поле для досліджень та архівних пошуків тим, хто достовірно хоче знати історію Селищанської 7-річки, потім 8-річки, а згодом неповної середньої школи, що стала іменуватися Селищенською, в якій за 104 роки її існування працювали різні цікаві і талановиті педагоги, що вивчили не одне покоління селищанських і комарівських (роздольнянських) дітей.
На жаль, в 2018 році рішенням новоствореної Мринської територіальної громади, до якої ввійшов адміністративний населений пункт село Селище, з метою економії бюджетних коштів громади навчальний заклад, Селищенська неповна середня школа, був ліквідований. А історична архітектурна пам’ятка поч.. XX століття, більш ніж 100 річна споруда цієї школи, стоїть і занепадає без своїх галасливих дитячих господарів.
Людмила КУНТИШ
