Носівське професійно-технічне училище № 2 при заводі «Побідит»
Носівське професійно-технічне училище №2 при заводі «Побідит»
- Джерело: «Носівське професійно-технічне училище №2 при заводі «Побідит»» — розділ книги Валерія Фурси «З історії освіти Носівщини» Навчальні заклади Носівки.— Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2018. — 328 с. ISBN 978-617-640-400-2.
Спогади майстра виробничого навчання токарної справи училища Волошина Володимира Григоровича
Носівський інструментальний завод «Побідит» був заснований в 1972 році як філія київського заводу «Радіоприлад» ім. С.П. Корольова. В перші роки свого існування він мав один цех – інструментальний, а вже згодом відкрили цех пластмас. Для забезпечення заводу електроенергією, теплом і ремонтною базою на заводі була створена механічна служба.
Перших своїх робітників завод навчав на головному підприємстві – київському заводі «Радіоприлад». Виробництву були потрібні кваліфіковані спеціалісти з металообробки: токарі, фрезерувальники, шліфувальники, координатники, слюсарі-інструментальники. Основну продукцію «Побідита» складали штампи, пресформи, ріжучі інструменти спеціального призначення, різноманітне обладнання. Все це використовувалося на головному підприємстві для виготовлення деталей, з яких потім складали готову продукцію.
Інструментальне виробництво, за своєю суттю, дуже складне і потребує високої кваліфікації робітників, тому навички майстерності відпрацьовувалися роками. В інструментальному цеху на координатно-розточній дільниці були верстати з числовим програмним управлінням працювати на яких могли лише висококваліфіковані спеціалісти. Приємно згадати, що такі робітники були на «Побідиті» і наша Носівка крокувала в ногу з технічним прогресом.
Наприкінці 1970-х років на заводі відкрили цех пластмас, встановили сучасні високоточні термопласт-автомати. Для основного виробництва виготовляли пластмасові кільця, шайби, прокладки, упори та інші деталі, без яких було неможливо складати готову продукцію. А інша продукція – пластмасові іграшки: паровозики, автомобілі, вертольоти та товари широкого вжитку, була відома і мала значний попит і в нашій країні і за кордоном.
В 1975 році при заводі «Побідит» було відкрито професійно-технічне училище №2, як філіал Ніжинського ТУ-2. Вся матеріально-технічна база училища була надана заводом. Розмістилося училище на заводській території, в приміщенні колишнього дитячого садочка. В ньому знаходилися три майстерні: токарна, фрезерна та слюсарна.
Були відкриті такі навчальні групи:
- токарі, на базі 10 класів з терміном навчання один рік;
- токарі, на базі 8 класів, з терміном навчання 3 роки;
- фрезерувальники, на базі 10 класів, з терміном навчання один рік;
- слюсарі-інструментальники, на базі 8 класів, з терміном навчання 3 роки.
В кожній групі навчалося по 25-30 учнів. Майстрами виробничого навчання були молоді спеціалісти, які закінчили Київський індустріально-педагогічний технікум і за направленням при їхали для відкриття училища. Ними були:
- Волошин Володимир Григорович – майстер токарів;
- Ігнатова Валентина Іванівна – майстер токарів;
- Ігнатов Василь Іванович – майстер фрезерувальників;
- Льовін Григорій Олексійович – майстер слюсарів інструментальників.
Майстрами виробничого навчання в різні періоди були передові робітники заводу «Побідит»:
- Подолянко Валерій Іванович – майстер слюсарів;
- Ясько Володимир Кіндратович – майстер фрезерувальників;
- Терещенко Микола – майстер слюсарів;
- Паскевич Григорій – майстер слюсарів.
Навчальний процес складався з теоретичної та практичної підготовки. Майстри виробничого навчання за сумісництвом викладали також деякі теоретичні предмети.
Викладачами в училищі працювали:
- Беленко Михайло Михайлович – суспільні дисципліни;
- Ворона Павло Олександрович – технічні дисципліни;
- Наполов Михайло Дмитрович – технічні дисципліни;
- Ляшенко Іван Григорович – технічні дисципліни.
Першим директором училища був Наполов М.Д., потім – Ляшенко І.Г. і в останній період роботи училища – Ворона П.О.
Навчальний процес здійснювався за планами та програмами, які надходили з головного училища. Учні, які навчалися після 8 класів, знаходилися на повному державному забезпеченні: їм надавалася форма учня ТУ, харчування і символічна стипендія. Завершальним етапом навчання було проходження виробничої практики на робочих місцях заводу «Побідит» та ніжинського заводу «Прогрес», який був філіалом київського заводу «Арсенал». Від результатів проходження практики залежало майбутнє направлення на роботу і присвоєння кваліфікаційного розряду. Більшість учнів одержували 2-й розряд, деякі – 3-й. Були й такі, що закінчували училище на відмінно.
Лічені учні за направленням поступили до Київського індустріально-педагогічного технікуму, успішно закінчили заклад і працювали потім майстрами виробничого навчання в різних училищах.
Немало учнів училища продовжили своє навчання в інших навчальних закладах. Випускники, яким виповнилося 18 років, були призвані на військову службу до Збройних Сил.
В 1982 році училище було закрите, тому що завод «Побідит» вже максимально розширив свої виробничі потужності і був повністю укомплектований робітниками. Потреба в робочій силі відпала.
Діяльність Носівської філії ТУ №2 стала яскравою сторінкою в житті Носівщини, одним з прикладів технічного прогресу району. Колишні випускники з неприхованою гордістю відзначають, що вони закінчили училище, яке зробило вирішальну роль у подальшому життєвому шляху. Хоча час існування училища виявився коротким, але воно встигло підготувати близько 600 кваліфікованих спеціалістів, які працювали і успішно працюють до цього часу на різних підприємствах нашої країни.
P.S. Так склалося в житті, що мені, разом з багатьма своїми друзями і однокласниками, випало пройти навчання в Носівському училищі №2.
Після закінчення десятого класу в 1977 році ми шукали свій шлях у доросле життя. Одні з нас прийшли на завод «Побідит», зробивши свій вибір заздалегідь, інші (серед таких був і я) – зазнали перших випробувань долі на міцність характеру і вірність своїй мрії, коли не змогли одразу поступити до вищих навчальних закладів. В найближчі декілька місяців багатьох з нас чекав призов до Збройних Сил на два роки і невизначеність у післяармійському житті, коли шкільні знання було б відновити вже складніше. А училище надавало нам реальний шанс не лише отримати гарну професію, а й спробувати ще раз вступати до інститутів наступного року. Але таке право ще потрібно було заслужити. Лише закінчивши училище з відзнакою ми могли продовжувати навчання. На наше щастя ми потрапили до прекрасного колективу молодих, висококваліфікованих і дуже людяних спеціалістів. Вони навчали нас не лише теоретичним та практичним основам професійної майстерності, а й вчили долати перешкоди, гартували наші характери, всіляко підтримували нас у складних ситуаціях і допомагали кожному учню йти до своєї мрії. Наші наставники не рахувалися із власним часом витраченим на наше навчання і виховання. Тому у нас сформувалася дуже дружна і товариська група, де всі учні відчували себе комфортно.
Під час виробничого навчання ми вчилися працювати на металорізальних фрезерних верстатах. На той час в шкільних майстернях була непогана технічна база – токарні та свердлильні верстати, різноманітний слюсарний інструмент. На шкільних уроках трудового навчання ми вже встигли одержати перші практичні навички роботи з металом і дечому навчилися, але в училищі і техніка і рівень навчання були незрівнянно вищими.
На заняттях ми вивчали спецтехнології, допуски та технічні вимоги при обробітку металів, технології машинобудування, навчалися читати складні креслення, за якими потрібно було виготовляти деталі. Також знайомилися з питаннями політекономії, радянського права. Цікавим предметом було естетичне виховання. А на заняттях з фізичного виховання ми віддавали перевагу футболу і майже щодня, навіть в зимові морози, грали на спортивному майданчику біля заводської їдальні. Спорт і в училищі і на заводі був у великій пошані. Навесні 1978 року наша група розпочала проходити кілька місячну виробничу практику на різних заводах: більшість учнів залишилася на «Побідиті», частина учнів їздила в Ніжин на «Прогрес» та на механічний завод. В липні на нас чекали екзамени і розподіл на роботу на машинобудівні підприємства області.
Після закінчення училища кожен з випускників нашої групи фрезерувальників обрав свій шлях – Анатолій Буняк, Олександр Ярина та я продовжили навчання і стали вчителями. Олександр Єресько, Олександр Драний, Ігор Бойко, Микола Оксимець, Володимир Баришовець, брати Олексій та Микола Приходьки, Володимир Салівон, Галина Опришко, Сергій Кириленко, Олександр Гребенок, Віра Руденко, Валентина Ковтун, інші наші одногрупники працювали на «Побідиті», ніжинському «Прогресі» та різних підприємствах і установах.
Цей 1977-1978 навчальний рік в училищі ми з вдячністю згадуємо як один із найкращих років нашого життя.
Фурса В. М. – випускник училища 1978 року.
