Носівка

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Герб Носівки

Носі́вка[1] — місто (з 1960), центр Носівського району (1923—2020). З 2020 — центр Носівської міської громади, що входить до Ніжинського району Чернігівської області.

Залізнична станція. День міста — 4 липня.

Розташоване на річці Носівочка за 76 км від обласного центру м. Чернігова та 105 км від м. Києва.

Сучасне місто стоїть на місці давньоруського поселення Носів на Руді, назву якого й перейняло. Давній топонім Носів, очевидно, походить від прізвища.

Населення[ред. | ред. код]

Населення Носівки становило:

  • 1861 — 12 816 осіб
  • 1866 — 11 123 осіб, 1 991 двір,
  • 1897 — 16 947 осіб, 3 155 дворів
  • 1914 — 10 638 осіб
  • 1972 — 19 400 осіб
  • 2001 — 15 819 осіб, на 05 грудня
  • 2015 — 13 900 осіб
  • 2017 — 13 723 осіб, на 1 січня
  • 2018 — 13 614 осіб, на 1 січня

Топоніми[ред. | ред. код]

[2]

Історія[ред. | ред. код]

Центральна площа Носівки
Споруда залізничної станції

На території сучасного міста виявлено скіфські кургани (V—III століття до нашої ери).

Давньоруське поселення Носів на Руді згадується в «Іпатіївському літописі» у 1147 році. Тоді Носів був у складі Чернігово-Сіверської землі Держави Рюриковичів, а після її розпаду — у складі Чернігівського князівства, яке від 1240-х було залежне від держави Джучидів.

У середині XIV століття, захоплене литовськими феодалами, ввійшло до Київського князівства.

У XV столітті відоме під назвою Носове. З 1471 увійшло до Київського воєводства як один з форпостів Великого князівства Литовського. Це підтверджується наявністю в місті великого земляного укріплення.

1500 — залишилося під владою Великого князівства Литовського й було порубіжним містом на кордоні з Російською імперією.

1569 — увійшло до складу Польщі відповідно до умов Люблінської унії.

До 1619 року належало до Остерського староства Київського воєводства. З 1630-х років належала безпосередньо магнату Адаму Киселю (київському воєводі часу Хмельниччини), який неодноразово тут бував. Польський король подарував А. Киселеві новоутворене Носівське староство за хоробрість у війні проти Московії (Смоленська війна)[3][4].

Мешканці Носівки брали активну участь у селянсько-козацькому повстанні під керівництвом Павла Бута — Павлюка (1637), Якова Остряниці (1638), також широко залучалися до військових дій проти московитів.

У 1649, у роки Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького створено Носівську сотню, яка входила до Ніжинського полку (1649 року разом з Кобижчею, 16541663 — окремо).

В 1652 Носівка дуже потерпіла від епідемії чуми, яка скосила майже все населення міста.

У 1662 Носівка була спалена військами Кримського ханства.

У переписній книзі Малоросійського приказу (1666) згадується город Носовка. У книзі поіменно вказано 256 дворів (чоловіків та вдів). Згадано 4 мірошників, що мали млини на Острі, 5 ковалів та 7 швеців. У господарствах загалом було 114 коней та 421 волів.[5]

1667-1781 — стало центром сотні Київського полку. Основним заняттям населення було землеробство, розвивалися борошномельний промисел, ковальське й шевське ремесла.

1679 — знову Носівка була спалена татарською ордою Кримського ханства.

У 1719-ому у селі відбувся виступ Носівських козаків проти утисків проросійськи налаштованої старшини. Козаки виступили проти призначення без їхньої згоди на посаду сотника — ставленика старшини багатого козака Билини. Повсталі козаки знищили Універсал гетьмана, зламали сотникову хоругву. Виступ був жорстоко придушений — 30 козаків у кандалах заслано до Сибіру.[6]

У XVIII столітті частиною земель Носівки оволоділи князі Кушелеви-Безбородьки.

1735 — стало містечком.

З 1782 — у складі Ніжинського повіту Чернігівського намісництва.

З 1751 — власницею частини земель Носівки стала Розумовська Наталія Дем'янівна.[7].

У XVII–XVIII століттях в Носівці діяло 5 козацьких шкіл, богодільні. Але вже 1859 року, внаслідок «воз'єднання» України з Росією, освітня справа занепала — залишилася тільки одна парафіяльна школа.

Кінець XVIII ст. Діяли гуральня, 2 чимбарні, 4 цегельні, кузня, 18 олійниць, 120 млинів.

1802 — увійшло до складу Чернігівської губернії.

1847 — споруджено цукровий завод.

У 1861 через Носівку проходив останній шлях Тараса Шевченка з Петербурга до Канева. На пам'ять про це перед спорудою залізничної станції встановлене погруддя поета.

У 1866 році у Носівці волосне і сільське правління, поштова станція, винокурний, цукровий, 2 цегельні заводи, училище, відбувалося три ярмарки на рік. Найбільший землевласник — граф Мусін-Пушкін.

1867 — споруджено Курсько-Київську залізницю.

1885 — реконструйовано цукровий завод.

У 1897— муровані — Троїцька церква (1765), Миколаївська (1834), Воскресенська (1891), дерев'яні — Успенська (1796, на початок 20 століття збудовано нову) та Преображенська (1877) церкви. Діяли три земські школи, бібліотека, медпункт, лікарня на цукровому заводі.

1911 — засновано сільськогосподарську дослідну станцію з метою вивчення складу ґрунтів і розробки рекомендації щодо підвищення врожайності всіх культур.

З 1917 — у складі Української Народної Республіки. Два носівчани, Шавулко та Назаренко, були членами Центральної Ради[8].

19171921 — під час Української революції у Носівці неодноразово змінювалася влада.

Радянської влада вперше встановлена у січні 1918 під час приходу в місто більшовицьких військ, що переважно були сформовані в Росії. До березня 1918 всі поміщицькі, графські землі були розподілені між бідняками і середняками. Більшовицькі комісари вважали українську мову «контрреволюційною» і ненавиділи її. Російські солдати поводили себе жорстоко.[8]

8 березня 1918 до станції Носівка прибув бронепоїзд із німецькими солдатами. Весною 1918 у Носівці був створений осередок Спілки хліборобів. Розгорнулася жорстока громадянська війна.[8]

24 січня 1919 більшовицький Таращанський полк Першої української дивізії, рухаючись із захопленого ним 23 січня Ніжина, увійшов до Носівки і вдруге встановив радянську владу. Продовольчі загони разом із комітетами бідноти заготовляли на носівщині продовольство для більшовицьких військ і робітничих центрів Росії. Населення було вкрай незадоволене заходами воєнного комунізму.[8]

29 серпня 1919 в Носівку прибув бронепоїзд денікінців, а слідом за ним ешелон із солдатами. Окупанти розташувалися на вокзалі і цукровому заводі. Білогвардійці розпочали лютий білий терор і дике цькування української культури. Знищувалися предмети української культури, була спалена місцева бібліотека, Багнетами був пошматований портрет Шевченка. Від білого терору особливо потерпіло місцеве населення Носівки — «по вулицях і шосе валялися трупи розстріляних, замучених, спотворених до крайності». Проти денікінців розгорілася партизанська боротьба.[8]

19 листопада 1919 в Носівку ввійшли радянські війська. В грудні 1919 носівські партизани вливаються до більшовицьких військ. Радянська влада відновила продрозкладку.[8]

1920 — відновлено роботу цукрового заводу, націоналізовано й введено в експлуатацію миловарний і шкіряний заводи, кілька млинів і крупорушок.

З 1921 — постійна комуністична влада.

1923 — надано статус районного центру.

1925 — працювало понад 150 (в основному дрібних) підприємств, серед яких цукровий і 2 цегельні заводи, шкірзавод, 2 сукновальні, З взуттєві майстерні тощо.

В 19321933 роках багато носівчан померло внаслідок Голодомору — зорганізованого радянською владою голоду. Число жертв голодомору в Носівці невідоме, однак опубліковані свідчення носівчан.

14 вересня 194115 вересня 1943 — нацистська окупація Носівки.

1944 — відновлено роботу цукрозаводу.

1956 — відкрито Носівське відділення Чернігівської державної сільськогосподарської дослідної станції.

З 1960 року Носівка отримала статус міста. Діють цукровий комбінат, цегельний, хлібний заводи, меблева фабрика, маслоробний цех, ремонтно-тракторна станція (РТС), реорганізовану в 70 роках Райсільхозтехніку, 4 лікарняні заклади.

1968 — на базі побутового комбінату створено меблеву фабрику.

В 1960-1980-х проведено реконструкцію адміністративного центру Носівки. Один з організаторів і втілювачів реконструкції — Олександр Іванович Комар — будівничий і господарник[9].

1961 перед спорудою залізничної станції на Привокзальній площі споруджене погруддя Т. Г. Шевченку (скульптор Б. А. Воропай). У 1861 р. через Носівку проходив останній шлях Кобзаря з Петербурга до Канева, пам'ятник, зокрема, і встановили на відзначення сотих роковин цієї сумної події — в 1961 році.[10]

1970-ті. Працювали цукровий завод, меблева фабрика, харчокомбінат, маслозавод, хлібозавод, цегельний завод, інкубаторно-птахівнича фабрика, механічно-ремонтні майстерні відділення Сільгосптехніки, Ніжинського засолзаводу тощо.

Кінець XX століття. Функціонували цукровий комбінат, філія Ніжинського виробничо-аграрного об'єднання консервної промисловості, маслоробний, хлібний і цегельний заводи, меблева фабрика, міжколгоспне об'єднання з виробництва яєць і м'яса птиці, комбінат побутового обслуговування тощо. Діяли 2 Будинки культури, 5 клубів, 14 бібліотек, історико-краєзнавчий музей.

Історичні райони міста[ред. | ред. код]

Пам'ятник Тарасові Шевченку біля залізничного вокзалу
Див. також: Категорія:Історичні райони Носівки

Історичні райони Носівки:

  • За назвою Спаського храму: «Спащина»
  • За назвою колишнього села «Вербів»,
  • за поширеним у цьому районі прізвищем: «Гринівка», «Мархаївка», «Сениківка»
  • за назвою підприємств: «Завод Побідит», «Цукровий завод», колишнього агропідприємства «Сільгосптехніка»
  • за назвою колишніх колгоспів: «Енгельса», «Кірова», «Фрунзе»
  • інші: «Вокзал», «Кобизький шлях», «Мринський шлях», «Ніжинський шлях», «Поворот», «Центр»

Економіка[ред. | ред. код]

З 2010 в Носівці працює кондитерська фабрика «Десна». Працює дві лінії, п'ять змін по вісім осіб. Випікають щомісяця в межах 80 тонн продукції. За 2016 рік вироблено 758,2 тонн печива. В асортименті сім видів вівсяного печива, пряники чотирьох видів — з медом, шоколадних-нових, ніжних та янтарних.[11]

Освіта[ред. | ред. код]

У 1735 році в містечку Носівці існувало 5 козацьких шкіл.

В 1959 залишилася лише одна парафіяльна школа.

Станом на світень 2019 в Носівці:

Є музична школа, будинок школяра, станція юних техніків, спортивна школа.

Транспорт[ред. | ред. код]

Див. Список вулиць Носівки
Див. Автобусне сполучення в Носівці

Зв'язок[ред. | ред. код]

Послуги доступу в Інтернет у Носівці надають:

На початку 2019 у Носівці з'явилося 4 G покриття від оператора зв'язку Vodafone[13]

Культура, медіа, релігія[ред. | ред. код]

Люди[ред. | ред. код]

Історичні особи[ред. | ред. код]

Старости[ред. | ред. код]

Сучасники[ред. | ред. код]

  • Бровко Федір Михайлович (1948, Носівка) — український науковець, відмінник лісового господарства України, член-кореспондент лісівничої академії наук України, доктор сільськогосподарських наук, професор.
  • Давиденко Валерій Миколайович (1973, Носівка) — підприємець та політик. Народний депутат України VIII скликання. Працював заступником Міністра аграрної політики та продовольства України (2013—2014)
  • Кабаєв Леонід Миколайович(1935) — вчений-геолог, відкривач тюменської нафти. Його батько був директором Носівської дослідної станції, а Леонід навчався в Носівській СШ № 1.
  • Кияниця Василь Васильович (1950, Носівка) — майстер спорту СРСР, суддя всесоюзної категорії, відмінник освіти України, депутат Носівської міської ради п'яти скликань, директор Носівської СЮТ[17]
  • Нечепа Василь Григорович (1950) — кобзар, лірник, народний співак, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка, народний артист України.
  • Падун Микола Миколайович (*18 вересня 1939) — український гідролог, доцент географічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
  • Скрипець Микола Якович (1949, Носівка) — поет, член Спілки письменників України, директор СШ № 235 в м. Києві.
  • Труш Володимир Євдокимович (22 січня 1941, м. Носівка), — сертифікований аудитор України, голова Херсонської обласної Спілки економістів України, завідувач кафедри обліку і аудиту Херсонського національного технічного університету

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Мапа Шуберта // аркуш 21-10-3 // м. Носовка (рос.)
  2. Павленко С.О. Мікротопоніми Чернігово-Сіверщини. – Чернігів: ПАТ «ПВК «Десна», 2013 р. – 600 с., ISBN 978-966-502-543-6. Посилання
  3. І. Буняк, А. Буняк, О. Комар. Сторінки історії Носівки: до 850-річчя першої літописної згадки про місто.— Київ: Бібліотека українця, 1997.— С. 25.
  4. Василенко Н. П. Очерки по истории западной Руси и Украині.— Киев, 1916.— С. 396
  5. Переписні книги 1666 року / Приготував до друку і зредагував Романовський Віктор Олександрович. Всеукраїнська академія наук, Археографічна Комісія. — Київ, 1933. — с. 225-230.
  6. «Носівці більше тисячі років — розповіді про рідний край», — сторінка 4
  7. «Славні імена Носівщини». «Розумовські».— С. 137
  8. 8,0 8,1 8,2 8,3 8,4 8,5 І. Я. Буняк, А. І. Буняк. Сторінки історії Носівки. Частина друга. — Ніжин: Аспект, 2003. — 129 сторінок.
  9. arhizhkgnosadm.at.ua Василь Кияниця. «В Носівці будуть почесні громадяни!»
  10. Пам'ятник Т. Г. Шевченку в Носівці | Електронна колекція «Т. Г. Шевченко»
  11. Носівське печиво смакують за кордоном 2017-05-15
  12. http://uacity.net
  13. Vodafone розширив мережу 4G ще на 75 міст і сіл Новое Время
  14. Відзначення ювілею «Носівських вістей»
  15. На Чернігівщині свободівці підтримують Українську церкву
  16. Сніжана Божок. У Носівці збудують новий храм / «Чернігівщина» № 46 (347), 15 листопада 2012
  17. 40 років директором СЮТ

Посилання[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Сторінки історії Носівки: до 850-річчя першої літописної згадки про місто / І. Буняк, А. Буняк, О. Комар. — Київ: Бібліотека українця, 1997. — 60 с. ; 19,5 см.
  • І. Я. Буняк, А. І. Буняк. Сторінки історії Носівки. Частина друга. — Ніжин: Аспект, 2003. — 129 с.
  • Encyclopedia of Jewish Life (2001), p. 900: «Nosovka».
  • Shtetl Finder (1989), p. 62: «Nosovka».
  • Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.