Редагування Козари — смерть і безсмертя

[[Файл:Пам'ятник загиблим односельчанам у Козарах.jpg|міні|Пам'ятник загиблим односельцям у [[Козари|Козарах]]]]

'''Козари — смерть і безсмертя'''
: ''Джерело: [https://1ua.com.ua/kozary/forum/ua/0/0 Олександр Скорина. Козари — смерть і безсмертя]. Козари - форум села. 5 квітня 2008.'' 

Уперше в [[Козари|Козарах]] мені випало побувати два з лишком десятиліття тому. Й відтоді живі голоси безпосередніх свідків страхітливого побоїща, влаштованого гітлерівськими нелюдами-расистами в цьому поліському селі [[11 березня]] [[1943]] року, голоси людей, що дивом вийшли з вогню і з-під куль, буквально видряпалися з прірви небуття, переживши страшну долю своїх односельців, не змовкали в пам'яті, змушували ще й ще раз повертатися сюди, опитувати все нових і нових очевидців, вивіряти подробиці, розшукувати архівні документи, звертатися до історичних джерел.

Для чого? Та, звичайно ж, не для того, щоб приміряти на себе минуле, хоч і це нікому з нас не завадить. А передусім задля того, щоб козарська трагедія стала часткою нашої спільної пам'яті, часткою душі, якщо хочете. Бо вона саме з тих сторінок історії, забувати які украй небезпечно. А ще?

Тут, думаю, доречним буде фрагмент із суперечки двох голів колгоспів, свідком якої я став.

:''— Од нічого робити, кажеш, музеєм зайнялися? — більш здивовано, ніж ображено, зімкнув над переніссям ледь скроплені сивиною брови хазяїн, що знайомив нас із експонатами щойно відкритого сільського музою. Я взяв собі за правило: перш ніж присуд якийсь виносити, серйозно все зважувать… Радив би й іншим,— він вибачливо глянув на свого молодшого колегу,— на старість як знахідка буде.— Обережно поклавши засмаглу жилаву п'ятірню на скло, під яким рядами були вилаштувані бойові й трудові нагороди односельців, роздумливо продовжив: — То хлопчисько, що на суботу-неділю прилітає додому за «сидором», може знічев'я бовкнути, що на ум збреде, а нам словом легковажити не годиться, ні. Музей,— не без гордості обвів він очима просторе, зі смаком обладнане приміщення, — ти ще матимеш не одну нагоду особисто в тому пересвідчитись, потрібний не лише школярам, які геть-чисто все знають про Пунічні війни, Стародавню Грецію і Рим. Про рідне ж село тир-пир — і більше нічого... Знають вони, приміром, Муція Сцеволу, який спалив собі руку, і не відають толком про бойові діла жодного із 182 земляків, що наклали головою в боях з гітлерівцями. Не назвуть вони поіменно і сімнадцяти односельців, які прийняли мученицьку смерть в палаючій хаті, але не видали місця, де партизани сховали своїх поранених побратимів''.

Голова перейшов до стенда з фотографіями.

:''— Музей необхідний і дітям, і внукам, і правнукам загиблих на війні, перших комунарів, кращих трударів наших.— У його голосі виразно вчувалися вчительські нотки.— Ми розшукуємо по крихті, по рядочку, по слову в офіційних документах, записуємо спогади, аби до кожного дійшло: жодна добра справа, жоден подвиг не щезають безслідно, вони лишаються нашим безцінним скарбом. Бо збагачують душу, додають нам гордості, певності в своїх силах, непоступливості... Так, так, і непоступливості,— наголосив, хоч ніхто йому й не заперечував.— Ось цих моїх попередників,— по черзі вказав він на фотографії,— зняли з посади несправедливо. Одного за те, що не погодився переорати луки, другого — ще не ліквідував пари... А ми їх шануємо, бо зробили багато корисного... І вважаємо, що визнання потрібне не тільки їм і їхнім дітям, а й мені, тим, хто прийде на зміну... Щоб міцніше тримались у критичну мить, не квапились виконувати недалекоглядні вказівки, не піддавались суто вольовому тиску... Не тобі казати, що з цим у нас густувато...''

Чи не правда, мудрий погляд на роль минулого у формуванні нашої самосвідомості? На жаль, таке ставлення до історії стрінеш далеко не скрізь. А здавалося б — азбучна істина: відкидаючи пережите, пройдене, ми обкрадаємо себе. Демонструючи неповагу до минулого, ми ризикуємо лишитися без майбутнього. Ясна річ, бажаного нам майбутнього.

Та повернімося до основної теми.

Не можна сказати, що до знайомства з очевидцями цієї трагедії я не знав, як досі що болять нашим людям рани минулої війни. Але щоб так нестерпно — відчув лише в Козарах.

Найперше, що вразило тут,— це відсутність старих фотографій на стінах осель. І це не данина примхливій моді. Гітлерівські варвари ніби відтяли в уцілілих козарців їхнє минуле, обірвали зв'язок між поколіннями. Хто із старших не знак, що у війну і в повоєнні роки діти в переважній більшості сімей виховувались на фотографіях батька-воіна… Він загинув, не інтернуйся, а все ж виховував. У Козарах не було й цього. Фотографії згоріли разом з оселями і майже суціль — з їх мешканцями. Так що виховувати, по суті, було і нікому, і нікого.

У голові [[Гриценко Петро Іванович |Петра Івановича Гриценка]] й досі не вкладається те, що сталося з їхньою родиною. Він з трьома братами був на фронті, не раз зустрічалися віч-на-віч зі смертю, та все ж повернулися всі додому, а тут рідню під корінь вибило і на місці села — пустка.

Свідчить [[Савосько Марія Олексіївна|Марія Олексіївна Савосько]], 88 років. Маленька, наче дівчина-шостикласниця, вона раз по раз щосили притискає до колін тремтячі руки, бідкається:

:''— То що ж це діється в світі білому? Ніхто в роду моєму стільки не жив. Схоже, і Бог, і смерть про мене забули. Чи не вважають, що недостатньо родину свою оплакала? Так не буває ж дня і ночі, коли б я слізьми не вмилася, подушки не змочила. Часом здасться, що і не засинаю зовсім. Тільки-но повіки зімкну, а переді мною вже вогонь витанцьовує, кров ручаями струмує, передчасно загиблі діти сказати щось пориваються… Тут же підхоплююсь і то никаю, мов сновида, по хаті, то за першу-ліпшу роботу хапаюсь. Воно як руки зайняті, що й біль ніби не так налягає…''

:''Саші моїй дорогій, — вказує після тривалої паузи ще мокрими очима на племінницю [[Сидько Олександра Петрівна|Олександру Петрівну Сидько]],— хоч і пережила чи не стільки ж, дещо легше. їй нову сім'ю завести поталанило. А це ж і клопіт, і радість нові. Хоч-не-хоч, а горе відіпхнути подалі помагають... Це ж сказати тільки — шість душ сім'ї було, і за лічені хвилини нікого не лишилося. Бокової рідні — моєї і чоловікової — ще сорок душ в один день загинуло.''

Глибоко запалі очі аж іскрять не то від болю, не то ненавистю до тих, хто позбавив її звичайних людських радостей, у самому розквіті обірвав життя дітей.

:''— Як було того дня?.. Скажу, бодай би він мені тільки приснився… Скажу… Всіх нас у хаті захопили. Ранюсінько, ще чуть світочок. Мало хто й топив ще. А проснулися вже всі. Сім'я доросла — син Грища одружений, троє дочок-старшокласниць, невістка з немовлям… Те біля печі порається, те по хмиз вийшло, те до худоби… Один чоловік в од'їзді, на війні…''

: ''Раптом чую — у дворі щось загупало. Вибігаю з хати, а біля порога Маруся, невістка моя, вже готова лежить. Вони її прикладами вбили… Я, значить, перша вискочила, а дочки... Дуня, Лена й Галя... за мною. Я їх затуляю собою, а тут Гриша в сіни вскакує та: «Пан, за що б'єш?» А вони удвох… один здоровий, а другий низенький… без слова упритич у нього вистрелили. Я й крикнути не встигла, як син уже впав, а вони по нас застрочили. Мене зразу сюди влучило (показує на праве плече). Упала я і скільки була в безпам'ятті — це знаю. Очнулась, бачу: лежать мої діти побиті й онучок під столом, по долівці кров ручаєм, а через мене йдуть і йдуть усякі. Чую, по-нашому балакають, поліцаї, значить. Повно найшло. А один і каже: «Ого. Та й сім'я велика. Всі дорослі. Тут шукайте». Це вони вже за добром ходили. Машини на вулиці гули. Понишпорили вони й пішли. Тут же й хата загорілись. Вилажу я, бачу — і там, і там горить. Тільки тут до мене дійшло, що вже нема села. А не далі як за метр від мене каратель стоїте, і морду одвернув. Це його поставлено, щоб з хати ніхто не вискочив, а тут дим в очі… Сказано — не смерть. Я тим мигом поза димом та на город. А там же голо, ані бадилини. Оддалік скот стояв. Думаю: піду, хоч між коровами сховаюсь. Далі зась — вони ж худобу гнатимуть з села і мене дострелять. Де подітись, як дим війне з городу? І тут у голову ніби стрелило: яма з-під картоплі! Забралась я туди, раною до снігу притислась. З плеча в мене кров ллє, а болю наче іі не чую. Вся в крові, холод же такий, а мене те ніби й не обходять. У четвер це вас били, одинадцятого березня, а я до суботи долежала. Спасибі, іржавські люди нагодились, мене з тієї ями витягай. Тільки навіщо? На горе, на сльози довічні?''

:''Бог, схоже, від дітей моїх повідбирав года та мені доточив. Нікого в роду такого довговічного не було, а я оце живу не знати скільки 8 нащо. Батько в п'ятдесят помер, брати його теж не зажились на цьому світі. Я і горя стільки хильнула, і операції мала, і тифом тричі перехворіла — смерті ж ніяк не діждусь… Сашо,— звертається вона до [[Сидько Олександра Петрівна|Олександри Петрівни Сидько]],— виручай, а то мені горло перехопило, не можу далі казати…''

:''— Поліцаїв та німців до нас у село ще десятого, в середу, чимало наїхало,— починає та спершу спокійно, та чим далі, тим збудженіше, нервовіше, ніби те, про що вона розповідає, сталося не чотири з лишком десятиліття тому, а саме в цю мить.— Позбирали всі підводи, які були, зігнали фурманів і посунули на Кобижчу, на партизанів ніби...''

У цьому місці перервемо розповідь очевидиці козарської трагедії й надамо слово колишнім партизанам. У документах про бойову діяльність з'єднання партизанських загонів «За Батьківщину», ідо зберігаються у Чернігівському облпартархіві, є такі записи.

:''«10.12.42 року. Проти загону, що мав у своїх рядах усього 80 чоловік, було кинуто досить велику силу в кількості близько 3000 німецьких солдатів з бронемашинами і танкетками, які рухались на фронт і пішли на облаву з Бобровицької залізничної станції. Однак ця облава нічого німцям не дала. Загін у короткому бою із засади, вивівши з ладу близько 118 чоловік убитими и пораненими, відійшов, а німці тільки спалили табір і змушені були відступити. Танки й бронемашини німці не могли ефективно використати в лісових заростях...''

:''8-го і 10. 3.1043 року. Облава була повторена приблизно такою ж кількістю живої сили (з приданими їй бронемашинами, танкетками і літаком-коригувальником). Облаві передували дві здійснені мадярськими частинами розвідки боєм на наші пости. Але ця облава, що тривала два дні, не дала нічого німцям, тому що, давши несподіваний для противника бій і вивівши з ладу близько 40 чоловік убитими і пораненими, партизани відійшли в інші ділянки лісу.''

:''11-го І 12 березня 1943 року. Після невдалої облави проти нашого партизанського загону каральний загін оточив велике село Козари Носівського району. За два дні все населення було розстріляне, а село спалене (було спалено до 600 дворів, загинуло до 3500 чоловік населення), врятуватися зуміло не більше 30—40 чоловік. Під час розстрілів у цьому селі багато селян перебувало в церкві, де ішла проповідь.''

:''Карателі вивели з церкви всіх, хто там був, загнали їж у приміщення клубу і разом із священиком розстріляли, а приміщення підпалили, церкву ж підірвали і теж спалили. Обгорілі, неприбрані трупи валялися на згарищі, доки не згнили. Не були розстріляні лише сім'ї старости і поліцаїв, які зарані були вивезеш з села».''

Отже, акція проти партизанів не вдалась, тож вирішено було відігратися на мирних жителях. І легше, і безпечніше, і начальству не соромно відзвітувати: одним ударом чотири тисячі «партизанів» знищено!

А тепер послухаймо, як це робилося. Продовжує Олександра Петрівна Сидько:

:''«Того ранку йде німець, а ти у дворі, то він не битиме. Він-бо знає, що подітися тобі нікуди. От і не робило шереху. По вулиці хто йшов, молоко, приміром, ніс, не стріляли. А поріг хати переступив — трр... У хаті тиркнуло, а надворі майже й не чутно. От зайшли до сусідки Катерини, тиркнули, а ти вискакуєш, щоб дізнатися, іди воно й до чого, а вони вже до тебе в двір прямують. Можуть ще і н твою ж таки хату тебе чемно запросити. А там прострочать і Йдуть далі. І от люди цілими вулицями вибиті, а ніхто толком не знає, що ж воно діється. (У вбивць це звалося способом «Обслуговування вдома».—0.С.Л''

:''Було в мене дві сестри. Менша, Катя, у мене саме проти тої' чорного четверга ночувала. А старша, Галя, ще звечора моїх дію і. до себе забрала.''

:''Я тоді на пташиних правах жила: пособницею партизанської мене об'явили, в носівську тюрму саджали. Так що в будь-яку хвилину могли нагрянути, забрать — і забувай, як авали. Тож хотілося хоч дітей подалі од напасті тримати. Та де там! Ні обійти, ні об’їхати ти її не поталанило...''

:''Піднялась я удосвіта, піч затопила. Аж тут Галя вбігає і прямо з порога: «Ой сестричко, тікай, бо будуть партизанські сім'ї забирать, і хати палитимуть!» Десь уже в селі вона чутку підхопила. Накидаю я піджак, а Катя поперед мене вискакує і до брата мого чоловіки в хату біжить. Я туди ж таки вслід за нею заходжу й прошу: «Катю, біжи до батьків, а я тікатиму на Іржавець. Як будуть мене шукать, скажете, що пішла порося куплять». А вона пі з місця, ніби й не чує. Я тоді підступаю та її в голову пучкою: «Ой та біжи ж!..> Вона ж обертається й відказує: «Не штовхай мене, сестричко, в голову. Уже нема їх живих».''

:''Вискочила я з хати, а від неї, як оце зараз звідси до пам'ятника загиблим, лікарня стояла. За німця там церкву зробили, й того дня в ній правилось. Приміщення на горі стояло, ялинками обсаджене... Коли я вискочила з хати, то звідти щось трр-трр! Я ж собі думаю, що то дерево якесь заскрипіло, біжу та на верхівки позираю, а й но туди, що люди побиті скрізь покотом лежать. Далі глядь, а то з гори по мені з автоматів печуть. Падаю я, кочуся вниз. Перебігаю через чотири городи, підлітаю до колодязя, з якого міг воду брали й у тісній вуличці простягаюсь. Раптом чую,— в чобіт мені наче жару хто вкинув. Я руку туди, витягаю — з пальців кров тече. Виходить, ш> я ранена. А досі ж ні удару не чула, ні болю.''

:''Думаю: не влежати мені тут. Підхоплююсь і біжу далі. Берегом, берегом І туди, де оце Максим Гриценко живе. Бачу, Ворони Петра батько стоїть. Ніде нікого, а він стоїть і роздивляється навкруги. Мені ж знову в голову приходить, що це гонєніє тільки на партизанські сім'ї. А тих хтозна-скільки побитих і не згадую, ніби пам'ять мені на ту мить відшибло.''

:''Біжу, і нога моя не болить. Добігаю до Староріччя, льоду в рот укинула, в кишеню пару скалок прихопила й далі. Жарко вже мені стало. Добігаю до лози, де оце Хвалі, бачу — старий Давидович під пеньком сидить. Він на мене дивиться, я на нього. Ні я до нього не озиваюся, ні він. Наче оніміли.''

:''Пізніше вже я дізналася, що тільки йому з Блажевичем і вдалося з церкви втекти, коли там людей били. А казали ж, що вони в бога вірять, німці... Вірять, та не в нашого... Ось баби Марії дівчата казали, як ті ще тільки увійшли в село, що на пряжках, які ото в них на животах блищали, написано «З нами бог». Не роздивилась я у них бога на животах, а от автомати й досі в очу... Тримає його на животі й поливав вогнем...''

:''...У школі дванадцять учителів і душ двісті дітей тоді ж таки вбили. Загалом старалися в приміщення людей заганять, щоб битих менше було на виду. Так їм спокійніше було своє чорне діло робить.''

:''Біля тих же лоз свекруха моя жила з сестрою. Думаю: забіжу і скажу їм, що в селі діється. Іду через город, а воно трру-трру... Зрозуміла, що це по мені. Бачу — возик хтось лишив, то я пригнулась і завдала його на спину. Який не який, а прихисток. Посиділа, поки тиркотіть перестало, заходжу в хату. Зирк — лежить свекруха вбита на печі, а син її сестри сидить, як оце ви, за столом, тільки голову на руки поклав, і теж неживий. Сестра свекрушина як топила, так і заклякла біля печі, й голова на цебрі. А під полом сусідка їхня з шістьма дітьми спочинок вічний знайшла... Я в сіни, а там дядько Федір на ступі вже зачах. Вийшла я з хати — ніде нікого. Куди подітись? Біжу на болото, а по мені від комор строчать. Спустилась до Староріччя й по ньому чотири кілометри до Нової Греблі плуганилась. Дійшла до Якимового плаву, а мене зове хтось: «Сашо, Сашо!» Я так у воду й шубовснула з переляку. Виявилось, що то Корин Митрофан, товаришки моєї чоловік. Жінку й дітей побили, а йому випорснуть вдалося. Згодом Нестора Крокоса хлопець підійшов. Я його і не впізнала. «Іван я, Крокос,— каже.— Ми на черпалку вискочили й по ній перебігли в очерет. Ще й дівча трирічне у ватяній ковдрі винесли...»
''

:''Побула я біля них, мо', ще з минуту й затопила на Нову Греблю. Заходжу в хату до двоюрідної сестри чоловікової, вона саме пряла. Побачила мене й руками сплеснула: «Ой сестричко, що ж це з тобою?!» А я й слова вже сказати не в змозі, до полу доплутала, ниць упала й готова. Вона вже мене вкладає, а я боюсь, щоб голова мені не розкололась, так боліла.''

:''До вечора пролежала я без руху, без звуку, а тільки-но стемніло, шкрябає хтось у вікно й гукає: «Кума Уляно, відчини». «Це Проня Денисайкового Федора»,— впізнаю. І правда. Входить вона в хату. Кожушанка на ній, двома платками зап'ята, і дві спідниці під рукою згорнуті. Й Денисайків Петро услід за нею. «Ой Проню, а де ж мої діти?» — питаю. Це ж вона їм і мати хрещена, і тітка рідна. «А хто ти така?» — вона в одвіт. «Я Сашка».— «Не знаю я тебе»,— одказує.''

:''її розривною кулею поранило, і палець на руці одбило. Коси в неї були заплетені й заложені. То як вона волос розпустила, він стальками й почав відпадати — з кулемета так коси їй посікло. У платках вісім дірок нарахували. Кожушанка теж геть уся кулями зрешечена. Спідниці рясні, що під рукою тримала, як розгорнула, то дірок перещитать не можна. Не інакше в музей ніжинський своє начиння Проня поздавала, вона тепер там живе. А саму то там куля черкнула, то там, а наскрізь жодна не пронизала... Тільки вранці прийшла кума моя до пам'яті, а то ніби їй по голові кріпко вдарено: дивиться на тебе й не впізнає...''

:''А Петро, що з нею прийшов, він теж і досі живий. Молодий тоді ще був, а глухий. Як ото в селі таке творилося, він ходив скрізь на повний зріст, і ніщо його не вчепило. Прийшов додому — вбита Федорова жінка. Пішов до сусіда — й там убиті. І отак снував селом, нічого не розуміючи, бо не чує ж нічого, а на кивах пояснити нікому — всі побиті...''

:''Про те, що з дітьми моїми й родиною сталося, брат пізніше розповів. Хати в нас перехідні були. В одній того дня чорного батько а матір'ю були і мій менший брат. То карателі як увійшли, зразу ж батька вбили В матір, а брат перебігав у другу хату, то вони його на порозі поклали. Старший брат Іван почув стрілянину і став за одяг, що висів на вішалці. Це в другій хаті. Тут же були й мої діти, одна з тридцять сьомого, друга з тридцять дев'ятого. Коли карателі поріг переступили, то меншенька кинулась від низ:, а старшенька навпроти йде, зубками тіло не ручці собі викусює і просить: «Дядю, не бий нас... дядю, не бий...» А він як ударив, то одна ниць упала, а друга догори... А брага за одягом не помітили... Долівка у нашій хаті була земляна, то я коли вже повернулася в село, то зібрала попіл з дітей і поховала, а тіла ж їхні стопилися на пекельному вогні й у землю ввійшли, просочили її... І от як припаде та долівка росою... під відкритим же небом згарище не один рік було... то все чисто видно — і як вони лежали, і пальчики, і ручечки, і голівки. Прямо ніби знята дитина на картонці. А дощ піде — червоніє долівка. Років три ці картини мов живі були переді мною. А в пам'яті й до скону лишаться. (Плаче).
''
:''...Як вийшли карателі з хати, брат між сараєм, сівом та дровами сховався. Вопи ж запалили обійстя і постали якраз проти тих суточок, куди брат забився. Іван розказував потім, що терпів, доки піджак на ньому наскрізь не прогорів, а потім зірвався на ноги й шугонув поміж карателів. Вони ж не надіялись, що в тім пеклі живий хтось лишився, і ружжа на землю опустили. А потім, доки хапались та цілились, брат у череду встиг ускочити. І боками по снігу сунувся, і спиною, доки вогонь таки не збив, а далі в кінець городу кинувся.''

:''Там у нас липа начетверо громом розщеплена стояла. Після удару вона згодом відійшла, знову стала рости, й ми малими ховалися в неї, як грали у піжмурки. Тоді ж час такий настав, що хоч-не-хоч у першу-ліпшу мить навік можеш зажмуритись. От Іван і згадав про давню свою дитячу схованку, скористався нею. Горлорізи ж понипали, понипали і не знайшли його.''

:''Опісля брат у копички сіна на болото перебрався, а як голод притис, то і в Берков Козелецького району дорогу знайшов. Перебував там у однокласника свого колишнього, а десь через місяць і мене розшукав. А як район наш звільнили, то в армію пішов, був прикордонником, у Германії служив... у Дрездені їхньому. Тепер у Києві проживає. Ткач Іван Петрович.''

:''Після того побоїща скоїлося з ним щось. Уночі встає і заходиться розказувать, де був, що робив, геть усе чисто переповість. І як діти мої бігли, і як просилися, щоб їх не вбивали... Удень, було, з нього слова не витягнеш, а вночі тільки слухай... як оце радіо. А то заспіває раптом. Розпочне пісню й кінчить. А далі брик — і спить. Я ж сиджу тоді над ним до самого ранку й плачу...''

:''Як пішов він уже в армію, то я зважилася його командирові все описать — і що з ним було, і що сталося... Не пройшло й двох тижнів, одержую відповідь... Оліфиченко—фамілія того командира, дай йому бог здоров'я... Пише: не переживайте, хоч брат ваш і в госпіталі. Нічого страшного з ним не сталося, лікарі скоро дадуть йому раду. А за те, що потурбувались про брата, я вам дуже вдячний.''

:''Іван і правда повернувся з армії в порядку, нічого такого з ним більше не траплялося...''

:''Як моя доля після втечі з Козарів склалася?.. Бодай не згадувать. Мов кураїну, вітром ганяло... Уже наступного дня вранці заходить до Уляни поліцай і каже... Село наше крайнє в Носівському районі, а Нова Гребля вже Козелецького... Так от глянув той «бобик» на нас із Пронею скляними очима й гарикнув, щоб виміталися в Іржавець, де нас будуть приписувать і давати порядок. А хто з партизанського села людей пустить, тих німець постріляє... Отак! Мало, що нас побили й попалили за те, що партизанів не дістали, так треба ще й тих, хто з пекла вирвався, вовками гнаними зробить... Та хіба ж люди перестануть буть людьми? Пускали. Хоч на піч, на дві, а пускали, їсти давали.''

:''Ну, а ми вже щойно спробували одного порядку, то другий нам не кортить. Зриваємось не в Іржавець, а в хвойняки. Наламали там соснового віття, посіли на ньому й ніч з гріхом пополам перебули. До ранку туди прибилося ще кілька козарців. А другого дня всі гуртом пішли в село Блудше Козелецького району. Там розжилися деяким одягом і хлібом і повернулися в сосняк. Згодом підійшов Василь Дементович, він був у партизанах, далі Денис і Микола Савоськи, Микола Царьок. Заходились вони посвистувать, з темряви їм відповіли, стали ще підходити люди. Певніше трохи стало...''

:''Тоді Василь Дементович пропонує: «Пішли до мене. Я перед тим, як іти в ліс, бодню сала закопав у коморі». Прийшли ми на місце його оселі всі гуртом. Все там дощенту згоріло, навіть підвалини повигоряли. І земля ще гаряча, хоч два дні, вважай, пройшло...''

:''Василь прикидав: «Оце ж ґанок, сіни, а це — двері в комору. За ними я міст зірвав і закопав бодню. Сало закрите кружками, а їх металевий прут тримає, ще й шар землі зверху. Навряд чи туди вогонь дістав...» Повідгрібали ми попіл, шмаття спеченої на камінь глини. Погріб у них цегляний був, дістали там заступ, відкопали бодню. Вона й справді була цілісінька, тільки гаряча, як щойно вийнятий із палаючої печі горщик. Нам би зачекати трохи, а ми прут мерщій висмикнули... Воно — пирх, і горить уже сало, наче газ оце. Закрили знов хлопці бодню кришками, привалили землею і вже ждали, доки прочахне. А потім за неї — і в ліс. Тижнів зо два те сало пас тримало. Хліба попросимо в якомусь селі, а до хліба є... Далі прибилися а бабою,— вказує очима на Марію Олексіївну Савосько,— в Блудше. Рана у неї вже зовсім зашилась, треба було лікувати. Жили там, як арештанти. Зареєстрували нас, і коли треба кудись іти, то мусиш спершу в коменданта перепустку взять. Там відмітять, що пішла в таке врем'я. Як повернешся, мусиш знову відмічатись. А не повернешся, то сім'я, що тебе пригріла, постраждає...»''

Слухаючи очевидців козарської трагедії, я не раз ловив себе на бажанні озирнутись довкола. Створювалось враження, що все, про що вони оце розповідають, відбувається зараз і що не пригадують вони зовсім, а живуть за тих пекельних обставин, досі не вірячи самим собі, що вціліли. Здавалося б, нікому й нічому не дано порушити логіку часу. Пам'ять із цим справилась залюбки: сорок літ для неї — що невловима мить.

Справіку в тяжку хвилину люди старались триматися хати, сусідів, збивались докупи сім'ями. Так було певніше, надійніше. Не стали винятком у цьому й Козари того чорного четверга. Та раптом виявилося, що оселі тепер — найнебезпечніше місце.

:''«П'ятеро нас було в матері,— розповідав [[Сер6ук Микола Іванович|Микола Іванович Сер6ук]], 56 років.— Батько помер ще н тридцять третьому... Повела вона нас уранці до Дмитра Дорошка. Там уже було душ двадцять. Хоч тісно, зате спокійніше. Сиділи переважно мовчки, по черзі визирали у вікно. По вулиці літали машини, чулась стрілянина.''

:''Раптом дивлюсь, до сусіда Грицька Харкевича зайшло двое поліцаїв, і тут же там тричі тріснуло, наче хто суху палицю ламав. «Це ж Харкевичів троє, і на кожного по пострілу,— враз промайнуло н голові.—Тепер наша черга». Крикнув усім, і гуртом вилетіли а хати, кинулися врозтіч. А поліцаї вже ось вони, в Дорошковому дворі.''

:''Побігли мимо хати, що горіла. Все ж таїш за димом і вогнем не так видно. Мати бігла поряд, і я ще помітив, як на ній загорілася хустка н вона зупинилась, стала тушити. Тут же її на здогнав поліцай, завів ще з однією жінкою в сарай і постріляв».''

З [[Харченко Віра Володимирівна|Вірою Володимирівною Харченко]] ми зустрілися в день, коли в її оселі ще вирувало весілля, тому часті перепади настрою на лиці нестарої ще жінки (у день трагедії було всього дванадцять років) були цілком зрозумілі. Воно то темніло раптом, то вияснялося, то зблискувала в очах сльоза. Зовсім як погода того травневого дня,

:''«Батько саме чоботи сів лагодити, підбори повідривав,— починає вона, ніби пильно вдивляючись у щось поперед себе.— Аж тут сусідка вскакує. «Невже не чуєте?.. Козари б'ють! Уже Хутір, Слободу й Могилев вибили. А дехто виїжджає. Кажуть, пропуски дають,..»''

:''Ну тут уже батькові не до чобіт стало. Мерщій запріг у сани вола з коровою, посадив брата свого Кузьми, що був на фронті, дружину з дітьми Гришею і Олею, потім нас, і рушили. По дорозі Степана Гриценка дружину з дочкою Ніною підібрали — ще ніби надійніше стало. Під'їжджаємо до кладовища, а тут поперед пас легкова зупинилась, вилізли німці з автоматами і «цюрук!» — нема далі ходу,''

:''У сараї, де тепер пам'ятник жінці, людей уже побили. Штовхають нас до другого. В гурті ми перші йдемо. Поряд із Помелиним сараєм батько погріб нагледів, хотів з усіма нами туди сховатись. Затим, ніби відчув щось, крутнув до сарая. А за кілька хвилин карателі кинули в погріб гранату.''

:''Як тільки зайшли в сарай і побачили штабелі побитих, батько неголосно сказав: «Сашо,— це він мамі, — падай у сіно. Діти, ховайтесь!» І сам тут же впав, а ми, діти, порскнули за чималеньку куну сіна. Біля стіни виявилась загородочка, й ми зашились туди. А мама з трирічною Женею на руках ніби остовпіла. Так і стояла, доки не скосила їх автоматна черга.''

:''Потім заштовхували ще й ще партії. Прострочать і женуть нових. А не всі ж вони вбиті. Того поранило, того тільки трупами привалило. Стогін, крик, жах. Ми з переляку спершу сиділи тихо, далі почали перемовлятися. Одне їсти хотіло, другому закортіло додому. Батько почув, підповз ближче й питає: «Ви живі?» — «Живі»,— одказуємо. Він тоді зламав воринку й позаривав нас у сіно. «Нишкніть!») — наказав. А тут однолітка моя, дівчинка Гриневськнх, голое подала: «Витягніть мене, бо я сама не виберусь». І з-під трупів тільки ручка її визирає, пальці ворушаться. Мовляв, тут я. Взявся батько витягати, а вона плаче, боляче їй. Тоді він трупи заходивсь розсовувати. Розказував потім, що в лиця боявся дивитись, щоб не втратити раптом свідомості: усі ж знайомі, а то й родичі. Ось мати з Женею лежать, поряд мати теперішнього голови колгоспу [[Харченко Борис Іванович |Бориса Івановича Харченка]]...»''

:''З трудом витяг Володимир Йосипович Харченко дівчинку, тільки рукави од пальтечка повідривались. У цей час стріха сарая вже гоготіла, з горища хлопці стрибали присмалені, а дехто, по витримавши, вискакував у розчинені навстіж двері й падав, скошений кулями, на порозі. Плакали діти. Цілий виводок — двоє своїх, небіж Гриша і щойно вирятувана Гриневська. Володимир Йосипович уже за всіх почувався відповідальним. От тільки перед ким — не знав і не думав про те. Та й не до того було. Знав тільки, що мусить усе можливе зробити, аби вирятувати дітей з вогняного пекла. І більше нічого не йшло в голову.''

:''Він підвів дітей до самого виходу й дочекався під стіною, доки впала покрівля. І в ту мить, коли з сарая духнуло пекельним жаром, димом та смородом й душогуби змушені були або ж заплющитись, або ж відвернути пику, він устиг непоміченим вихопитись з дітьми назовні і тут же впасти між гноєм і стіною сарая. Скільки довелось пролежати між вогнем і свинцем, ніхто з них потім не міг сказати. Коли на дітях починала димітись одежа, він прикривав ті місця снігом чи відталим гноєм і безперестань приказував: «Лежіть тихо, бо смерть». І вони, восьми - дванадцятирічні, мовчали, хоч не вистачало вже терпцю і йому.''

:''Хотів було вже зірватися й бігти поза димом на кладовище,— ось же воно, зовсім поряд, звідти поміж могилами й хрестами легше випорснути із пастки,— але його випередив сусід Григорій Костенко і тут же впав, прошитий кулями. Виявляється, відійшовши від сарая, карателі лишили на кладовищі засаду. Довелось терпіти, доки не знялася й вона. Лиш тоді він підняв дітей і побіг з ними через дорогу. Тільки перескочили, а тут, мов на зло, машина з комендантом і перекладачем. За милу душу могли б усіх до одного покласти на рівному місці, але проїхали, не зупинилися. Очевидно, подумали, що й так рибі з невода не вислизнути.''

:''«А ми в Турик, у канаву,— продовжує Віра Володимирівна Харченко.— Від клубу по пас стрільбу відкрили. Падаємо, але примічаємо, що в нашому напрямі каратель біжить. Кидаємось знову навтьоки. Били нам услід густо, та не влучили — дим у наш бік котило.''

:''У рівчаку на Проню Гриценко наскочили. Поранена вона була, дуже плакала, а Шура Пархоменко її заспокоювала. Посиділи ми з ними трохи, а далі батько й каже: «Як ви собі хочете, дівчата, а я мушу з дітьми йти. Мокрі, вони довго не витримають». Підняв він нас і повів рівчаком на Андріївну. Зупинились вже у Семена Гриценка в хаті. Під'їли там, переспали, обсохли. А вранці й Андріївка зірвалася світ за очі. Боялися, що і їх палитимуть.''

:''Подалися й ми. Під Носівкою дві хати на відшибі стояли. Хазяїв не було, схоже, повтікали. Батько знайшов там півхлібини й гладишку молока, підгодував нас, і ми пішли далі. У Носівці місяців зо два жили в батькової двоюрідної сестри Марії Бородавко, а потім повернулися на Прирізку й були там, доки батько не злагодив на попелищі в Козарах землянку.''

:''Гришиних же маму й сестричку вбили, а батько загинув на фронті. Так він з того чорного дня і лишився у нас. разом із нами ріс. Пізніше одружився в Андріївці й там живе...»''

Свідчить Харченко Проня Петрівна, 60 років.

:''«Годині о сьомій ранку забігла до нас сусідка. Марина Харченко.''

''— В селі повно поліцаїв і німці», олійницю закрили...''

:''Вона того дня хотіла олії збити... А в них зовсім другі плани були. їм не терпілося з усіх нас крові наточити... Тоді мати до мене:''

:''— Піди глянь, що воно там твориться...''

:''Правда, ще поставила мені їсти, але я по стала, куди вже там. Вийшла на шлях, а там людей... Поліцаї, мабуть, вигадали, що в Мотилеві — це в нас куток біля кладовища так зветься — пропуски дають на виїзд із села, а хто не виїде, тим кришка. От люди туди й посунули, лиходіям на втіху. І ми разом з усіма... Збили нас карателі у дворі — і в сарай по троє, по троє. Поряд Іван Шум столи, на рік старшин за мене, то я йому н кажу:''

:''— Тепер уже нам не жити.''

:''Він лиш кивнув на те: де вже там жити, коли кров через поріг сарая аж бульчить... Першим хлопець із оточення вирвався бігти. По ньому стріляли, І мабуть, убили, бо потім я його в живих не бачила. А сама я з того двору втекла. Та недалечко. Лиш до другого кордону. В хату — це де тепер пам'ятник солдатові — мене заштовхали. Народу вже там було битком. І звідси по троє-четверо виводять і стріляють. Тільки Корольових — їхній батько партійний був — уп'ятьох...''

:''І ось уже нас чоловік двадцять лишилося, й один серед нас мужчина — Харченко. Каратель як зайшов, так його першого і прострочив, а ми почали падать... Очнулась, як через мене якийсь переступи» і каже:''

:''От я вещ знайшов — галянища хромові!''

:А другий:

:''Ну й везьоть же тебе, Мітя!''

:''Так що й своїх серед тих убивць було... Перевертали вони вже людей, дивились, чи нема живих. А як вийшли, то я визирнула. Каратель помітив і сміється: «Лягай». Я знову лягла і мертвого на себе. Як запалили вони хати й дихати стало нічим, я знову тікать. Тільки на поріг, а він... не скажу, хто стріляв, тільки й бачила, що зуби зціплені... У плече мені куля вдарила. Скільки без чувств була •— не знак». Вискочила вже, як на мені одежа горіла... Тоді ж таки Дорошко Микола і той, що з Адамівки молоко возив, з горища зіскочили. Вони мене й потушили. Ще Микола рану мені сіном закрив...''

:''— Не кидай мене,— кажу йому,— бо сама пропаду.''

:''І він, спасибі йому, не кинув. Прилізла я в Турин. Кров'ю стекла, отощала.''

:''Оце в усе,— плачу.— Далі не піду.''

:''А Микола:''

:''Ні, я тебе не залишу.''

:''Як прийшли в Торговицю, в умі не вкладається. Обмерзла я вся. пальто ззаду все на мені обгоріло.''

:''— їсти хочеться,— кажуть хлопці.''

:''А я анітрохи, тільки лід ссу. Удосвіта в Нову Греблю прийшли. Зайшло в хату, й там хліба нам дали. Спробувала я вкусять і впала в обморок. На другий день прийшли в Блудше... людей же лякають, що і з ними те буде, як нас триматимуть, то ми вже й не оросимось надовго. Тільки б підкріпиться та душу обігріть... Я вся в крові була, й та кров на мені завонялася, то в Блудшому люди мене обмили, передягли. А як сорочку зняли, то кажуть, що в тебе не одна рана, а дві... Тут мене брат двоюрідний, Василь Харченко, пізнав. Він саме брата туди привіз рідного, у голову пораненого. Повіз він мене в Носівку, в лікарню. А там йому фершал каже:''

:''- Вона жити по буде, у неї легені зачеплені.''

:''Ну все-таки поклали. Тільки ж що: їсти не дають, ліків ніяких нема, аби щиталось, що лікують. Гниє моя рана, спасу від неї нема. Вже одна жінки мені порадила: «Ранник збирай і соком рану закапуй». Так я й робила аж до приходу ваших.''

:''Вижила… А батько, мати й брат-інвалід… В госпіталі на Кавказі лежав. Ні зубів, пі челюсті н нього, й рука поранена... Як німці захопили ті місця, пішки добиравсь додому, щоб тут знайти свою смерть (Плаче).''

:''І ще я не сказала. Як горіли вже ми у тій хаті, то діти кричали дуже:''

:''— Ой мамочко, водички дай!''

:''А як дорослі на смерть ішли, то ніхто не плакав. Тихо, спокійно''

:''йшли, наче так і мало бути…»''

Для декого з козарців, як вони самі вважають, доля була більш-менш милостивою, хоч визначення де до пережитого ними явно не пасує, Та, зрештою, судіть самі.

[[Сириця Микола Михайлович]], 53 роки,

:''«Як у селі збушувалося, то ми всією сім'єю в погріб забилися. А хата, сараї й повітки на нашому кутку тісно стояли і криті всі соломою. То вопи як запалили за вітром, волна огненна така йшла, що аж гуло, по землі вогонь ішов - Дід мій визирнув із погреба та й каже:''

:''— Ой, Ганно, уже всі твої постройки горять!''

:''А ми тільки в нову хату увійшли восени сорок другого, місяців три тільки й пожили в ній. Батько ще починав її будувати до війни» а після того, як він на фронт пішов, кінчали з горем пополам самі. І от лишилась ще стара хата, два сараї,- Як зайнялося все — вулкан, та й годі. Коли дід сказав, що усе горить, матір параліч розбив. Чи вже їй так жалко стало, що стільки убивалась, будуючи... Ще я не сказав, що погріб, у якому ми переховувались, був усього метрів за два від дідової хати. То як вона почала горіти, то в погріб найшло диму — не продихнуть. Мій зовсім що малий брат кричить:''

:''— Мамо» неси мене в хату!''

:''Ну він довго й не кричав. Хвилин п'ять, не більше. Забило йому дух димом. Усі ми попадали в землю лицем, хоч воно й їм легше від того, А води в нас нема. Хоча б не пить, а тільки на ляду линуть: криша падає, і вона вже прогоріла.''

:''Далі вогонь вщухать став, дихати легше стало. Лежить напівмертва мати, я сидить, спиною до стіни привалившись,,. А одежа ж яка? В якій лахманині був у хаті, в такій і вискочив, А воно ж зима та ще сирість у погребі. Закляк і Кричу;''

:''— Хто мені на ноги насів?''

:''А ніхто не насів, я їх просто не відчуваю. Як ночі діждались, прийшли партизани, одкривають ляду.''

:''Є тут хто чи нема?''

:''Є одізвався дід.''

:''Вибрались ми наверх. Партизанів були» п'ять чи шість, у сірих шинелях. Скрізь догоряли, іскрили дворища. Партизани побули й пішли. Хто поїш й що — це знаю. Пізніше підійшли наші сусіди, Сириця Омелько Семенович, помор віті уже, Бабарика Михайло Іванович, теж помер, і Харченко Іван Степанович. Вій ще живий. Сім'ю його вбили — і жінку, й дітей і матір, а він у копицю соломи на городі зашився.''

:''Перекинулись вони з дідом словом і розійшлися. По-моєму, тої ж ночі і на Іржавець пішли. І дядько Артем з бабою, матір'ю своєю, жінкою і хлопцем теж на Іржавець рушили. А ми лишились — я, мати, мертвий брат і дід, батько Артемів. Він заболів кріпко й не міг іти.''

:''У п'ятницю приїхав Артем конякою, забрав діда. А ми втрьох лишилися. І в суботу нас знайшли. Поліцай і німець. Двоє їх було. Я сидів. мати лежала. Вона жива а зараз, але негодна. Як тоді їй відібрало праву руку й ногу, так ногу більше н не відпустило зовсім. Ступню накидає, як ходить.''

:''Так от відкриває німець прогорілу ляду і гер-гер. П, само собою, нічого не розумію. Тіло моє закостеніло, я недвижимий. Він, мабуть, наказував вилазити, а я сиджу. Він націлився в мене гвинтівкою, а мені байдуже, думаю, стріляй, чорт з тобою. Тільки голову підвернув. Коли чую, щось обізвалося по-нашому. Німець одвів винтовку. До отвору підійшов середнього віку чоловік з книгою під пахвою, зелена накидка на ньому, і каже:''

:''Вилазь.''

:''Не в состоянії, у мене ноги не володають.''

:''Влазить цей тип у погріб, бере мене під руки... А що там у мені було? Піджачок та штаненята, мо', більше важили. Витягає. він мене наверх. А в мене ноги закостеніли, по згинаються й не розгинаються. Вони беруть мене під руки — німець під ліву, а той тип під праву ---і тягнуть од погреба, щоб я йшов. А ноги ж не слухають, волочаться Тоді вони пром'яли мені коліна й провели туди-сюди. Вроді трохи відчув я ноги. Ну, а на матір вони й рукою махнули — вона, як мертва, лежала, та ще з мертвим дитям рядом...''

:''Це ж субота, а ми з четверга, а точніше, з вечері в середу, лі ріски в роті не мали. І, повірте, ні пить, ні їсти не хотілося. У меле губи полопались, то кров злизнеш, та й годі. Посадили вони меш коло печища... це ж хат уже нема, ніби їх лизень злизав... кажуть, сиди і нікуди не рипайся, бо по селу курей та качок б'ють, то можуть підстрелити...''

:''Це вже й я ніби птахом рідкісним став: позавчора ще вільно було стріляти, а сьогодні напоказ треба лишити.''

:''Не питали ні прізвища, нічого, а в книгу щось записала й пішли. Німець цей був у зелених шинелі й штанях, у касці й кованих чи ботях. А ті. що людей стріляли,— у чорних шинелях і круглих шапках. Сиджу я, сонце почало трохи пригрівати, година десята-одинадцята. Коли це куля чирк у кирпич — і пішла рикошетом. Ні, думаю, тут довго не всидиш. То я рачком, рачком —і в погріб. Сидів там до неділі, доки Артем не приїхав за нами та не забрав у Іржавець. Ну я йшов, конєшно, а матір він віз. Брата ж так і лишили в погребі. Уже в вівторок дядьки його захоронили.''

:''Рідні у нас в Іржавці не було, то Миколай Гончаренко взяв нас до себе в хату. Побули ми там сутки, а в понеділок батьків брат при їхав з Андріївки волами й забрав нас до себе. Там ми й жили, доки в сорок четвертому не пішов в Козари. Тоді саме з навколишніх сіл потяглись на свої попелища всі, хто жив зостався. Хто землянку рис, хто що... Видовбали й ми землянку, настягали недогарків. А були в селі тоді військові на заготівлі лісу. Приходили до нас на молоко й картоплю і помагали потроху... В метр приблизно викопали яму, по кутках стовпчики з недогарків закопали, наверх лісу поклали, стіни сяким-таким хмизом заплели, глиною обмазали, склали грубку й так зазимували.''

:''А дехто в Будапешті поселявся. Це мадяри, що охороняли міст через Остер, перевезли до річки колгоспну комору і обладнали в ній для себе приміщення. Після визволення його поділили на кімнатки, й голова колгоспу поселяв туди тих, хто повертався в село. Вони й прозвали ту комору Будапештом.''

:''Коли нас постріляли, худобу в Носівку на скотобазу зігнали. Там я й знайшов свою Лису. Позвав, вона прибігла до воріт, а потім ми з дядьком повели її в Андріївку...»''

Свідчить ''Гришко Ольга Порфирівна'', 72 роки.

:''«Ще у середу ввечері прийшла до мене чоловікова сестра й сказала, що на Браницькій дорозі вбито німця, то за нього будуть 100 чоловік убивать. А вранці наступного, коли я вийшла у двір, то побачила, що люди по вулиці біжать, а карателі в чорних шинелях, касках, з автоматами уже болото охопили.''

:''Почали ми тікать туди, де тепер пам'ятник загиблим, а тоді сарай стояв. Увійшли у двір,— це ж дітей четверо при мені,— а там повен сарай людей. І ніхто ж не знає, що саме тут битимуть, лізуть, як карасі у вершу. А карателям тільки того й треба, ходять та посміюються.''

:''Це тепер я розумію, що й до чого, а тоді, як усі, глипала очима сюди-туди та дітей переводила з місця на місце. Коли це підскакує тітка Галька, материна сестра, й каже: «Олько, Павла Курки уже всю сім'ю вистрочили!» Так я за дітей — і дьору звідти. Нехай хоч і б'ють, та в спину, аби не бачити вірної смерті. З села дехто виїздив саме. Не скажу вже, за які «заслуги», а давали кой-кому пропуски. Поліцаям, старості, само собою, а то так... Мої рідні своїй дістали, чи що... Тиміш Бутов, бачу, їде, так я дітей на його сани посадила, а сама вслід іду. Поліцай із цепу за руку мене вчепив: «Пропуск!» — «Ой, нема!» — скрикую. Він помовчав, а тоді й каже: «Хоч я й пропущу, далі вас зупинять».''

:''Біжу я й думаю: візьму дітей та сховаюся до батька в погріб. А далі подив мене взяв: од самої лавки стільки хат минула, всі вони порозчиняні, а людини жодної ще не бачила. Тільки машини під'їжджають по черзі до кожною двору та поліцаї шастають. «Це ж вони барахло, курей та свиней підпирають»,— здогадуюсь.''

:''По дорозі стрічаю Пріську Беркову. Вона саме в батька вола взяла, наріпилась виїжджать. «Куди йдеш?» — питає. «До батька»,— відповідаю. «Не йди,— каже,— бо батько вже коло столу лежить, а мати з дівчиною (сестра це в мене була) коло печі побиті. Була я і в дядька Олексія (це батька мого брат), там теж усі мертві, і в тітки Христі ніхто не вцілів...» От і прибігла, думаю, от і сховалась...''

:''Добираємось на край гола, а там уже поліцаї вощиною ну лицю перегородили, щоб піхто не проїхав, і цепом стоять. Оточили пас — мене, Сашку Блажевську, Лєнку Червоного — і до Бурячка в хату ведуть. Підбігає поліцайчик молоденький до Гриценка Анатолія й каже: «Ви хоч Ольку одпустіть, бо її діти шуму наробили». Той взяв мене за плече, повернув у бік Носівки і прикладом межи плечі.''

:''Стала я йти, не несуть ноги. Через силу доплелась до Прирізки, а один каже: «Оглянься, як Козари горять». Аби я хоч не знала, що батьки й сестра вбиті, то, може, й обернулася, а так і голови не підняла. Чула тільки, як вогонь там гоготить, наче поїзд важкий іде, та тріск, та лупотіння.''

:''Приїхали ми в Носівку. Поліцейські сім'ї зупинились на стадіоні, потім їм куркуля Підорванова хати виділили. А нам сказали, що завтра відвезуть до партизанського яру. Вечір уже, діти плачуть, їсти кричать, на свою піч просяться. А де ті їжа, піч? Спасибі, одна жінка до себе на ночівлю пустила. Каже: «Вас сьогодні побили, а нас завтра - Невелика різниця».''

:''Дітей на піч поклали, а самі так посіло та й куняємо. А годині шостій! ранку поліцай добивається: «Є у вас козарці?» — «Є». За
ходить і заявляє: «Одягайте дітей і самі одягайтесь. Ви арештовані. Автомат напоготові тримає. Куди ж він поведе, як не на розстріл?
Коли другий поліцай біжить. «Ви вільні,— каже.— Приїхав комендант Гофер з Іржавця і сказав, що наші солдати перепилися шнапсу і Козари спалили ошибочно.''

Помилково? Спалити велике село і знищити майже чотири тисячі його жителів? Ні, такого б навіть гітлерівські бузувіри по допустили. Не помилились вони, а все зарані спланували. Не випадково того ж таки 1943 року фельдмаршал фон Рунштед повчав від імені фюрера слухачів Берлінської військової академії:

:''«Знищення сусідніх народів і їхніх багатств украй необхідне для нашої перемоги. Одна з серйозних помилок 1918 року полягала в тому, що ми не знищували цивільне населения ворожих країн, бо необхідно, щоб німці завжди, щонайменше удвоє, кількісно переважали народи суміжних країн. Тому ми зобов'язані знищити принаймні третю частину їх жителів».''

Що ж, перед своїми можна цілком відверто викладати людоїдську філософію пангерманізму, не прикриваючись посиланнями на необхідність боротьби з бандитизмом, саботажем тощо. Зовсім інше слід видавати «на експорт» для всього світу.

Це вже настановляє своїх поплічників сам фюрер:

:''«Мотивувати ваші дії перед світом слід, виходячи з тактичних міркувань. Отже, знов підкреслюймо, що змушені були зайняти якийсь район, встановити там лад І безпеку. Ми були змушені в інтересах населення піклуватися про спокій, харчування, комунікації і т. д. Звідси й наше регулювання. Таким чином, не повинно бути розгадано, що йдеться про остаточне врегулювання. Ми, проте, вживатимемо заходів — розстріли, виселення і т. д...''

:''Росіяни тепер видали наказ про партизанську війну в нашому тилу. Ця партизанська війна має свої переваги: вона дає нам змогу знищувати все, що повстає проти пас».''

:''Отже, нищити і якомога більше, лише в такому разі можна буде уникнути в подальшому таких нищівних поразок, як під Москвою, таких катастроф, як під Сталінградом. І робити це слід переважно чужими руками, що зумовлено двома обставинами: в разі чого можна заявити, що ми тут ні при чому, розправу чинили ті й ті, а ми лиш стежили, аби не пролилося зайвої крові; по-друге, обстановка на фронтах така, що не дозволяє кинути достатньої військової сили для «остаточного врегулювання» східної проблеми.''

Ось витяг Із офіційного документа, складеного завідуючою Носівським районним архівом [[Вовк Олександра Митрофанівна|Олександрою Митрофанівною Вовк]] 23 вересня 1944 року і підписаного вчорашнім партизаном з'єднання «За Батьківщину», головою Носівського райвиконкому [[Шевчук Володимир Йосипович|Володимиром Йосиповичем Шевчуком]]:

:''«Серед мальовничих лісів і долин розкинулось село Козари, поділене річкою Остром, стрімкими і положистими Синичими, порослими верболозом... До початку війни... у селі налічувалось 4700 жителів...''

:''10 вересня 1941 року останні частино Червоної Армії пройшли через Козари, а в ніч з 10-го на 11 вересня увійшли німці. Чорна хмара нависла над селом: почалися грабунки, розстріли кращих людей. Стогін і плач чути було чути в кожній хаті. Першими загинули від кривавої руки катів голова сільради [[Москалець Гаврило Парфенович|Москалець (Гаврило Парфенович)]], голова [[колгосп «Третя сталінська п'ятирічка»|колгоспу «Третя сталінська п'ятирічка»]] [[Харченко Іван Олексійович|Харченко (Іван Олексійович)]], начальник пошти [[Опанасенко Опанас Іванович|Опанасенко (Опанас Іванович)]] і два лісничі.''

:''Одного разу через село проїжджала машина. Партизани обстріляли її, поранивши одного німця. За це арештували старосту села Березку і призначали іншого — [[Киряченко Яків Онисимович|Киряченко Якова Онисимовича]], який незабаром також був заарештований за зв'язок з партизанами і за те, що в лісі біля села партизани убили чотирьох німців... Після нього старостою був призначений [[Харченко]]. Відданий німецький слуга і підлабузник, Харченко точно виконував усі накази німецької влади. Він регулярно повідомляв німецьку жандармерію про появу партизанів на селі, про зв'язки населення з партизанами.''

:''10 березня (1943 р.— О. С.) 150 німецьких машин підвезли д козарських лісів біля тисячі озброєних до зубів гестапівців. Цілий день трипала облава на партизанів. Ллє хіба видасть ліс синів, що прийшли сюди захищати волю і щастя землі, що стогне під німецьким чоботом?''

:''Тоді гестапівці вирішили зігнати свою лють на мирному населенні 11 березня 1943 року, біля 6 години ранку, коли народ що спаї», вони оточили село і почали но-звірячому розправлятися з жінками, сіп риками, дітьми, як звірі, вривалися в хати, розстрілювали з автоматі' усіх жителів, підпалювали хати, переходячи з однієї до другої і третьої... У льохи кидали гранати. Нелюдські крики неслись селом Прийшла невблаганна смерть, пощади не було нікому», г Дванадцять чоловік було в родині Федора Михайленка. Живими лишилося тільки двоє.''

Свідчить [[Коломієць Марія Григорівна|Марія Григорівна Коломієць]], 54 роки.

(Два дні ми з молодим головою Козарської сільради Миколою Петровичем Мазуренком не могли застати її вдома. Коли ж це нарешті вдалося, вона зізналась:

:''— Не хотілося ще раз усе те переживати. Повірите, як розворушу в душі то, що привелось пережити, то чи не тиждень наче хвора ходжу, все в мене з рук валиться... Рік до пенсії лишилось, а мені вже сил бракує...)''

:''«Коли прострочили вони пас у тому сараї, то я впала з усіма, як мертва. А як прийшла до тями, то навіть за руку себе кілька разів ущипнула, аби впевнитись, ідо таки ні, не вбита... Дванадцять год мені всього було тоді, дитя ще, а от не йшлося ж на смерть. Стільки дорослих душогуби поклали, а мені ж треба випорснуть... Повірите, досі і вчувається дитятко, що поруч мене плакало. Матір — це тут по-сусідські вони жили — убили, а бабуся старенька втішала його. Це ж воно живцем згоріло... (Плаче). А я вирвалась — і на Андріївку. Дід мін там жив, тітка... Так от на другий день переказали люди, що Гриша, брат мій, живий іще, але скалічений. Просив, аби хто забрав його чи добив.''

:''Ми з тіткою вже зібралися було в Іржавець до коменданта за пропуском, щоб за Гришею їхать, аж тут поліцай заходить і каже: «Не їдьте, бо Гришу Максим Сидько добив». Це прихвостень німецький був у селі, поліцай. Його потім зловили й судили. А як одсидів, то до своєї Гальки пригримів. І скажіть же, не забилася падаль у шпарку, не сиділа собі нищечком, а на люди її несло, як ото сміття в повінь. Йде вулицею до магазину... треба ж показать усім, що він знову кум королю і сват міністру, при грошах, а там, де оце тепер пам'ятники побитим та спаленим, Деркач Юхим стояв. Без руки він, комуніст, у партизанах був... Місцеві наші «бобики» — їх за німця, як вужі в поганої хазяйки, де її набралося — прийшли його ористовувать... Ну, Юхим через вікно вискочив І ходу. Вони стріляли навздогінці, поранили його, та він усе ж утік до лісу. Тоді бандюги вже на сім’ї одігралися. Сама на власні очі бачила: четверко дітей на полу лежало побитих, а жінка Юхимова, як уже двері одчиняла, то біля груби її а поклали... ще кісьми за дверцята, як падала, зачепилась...''

:''І от іде вже цей душогуб після відсидки й до Юхима:''

:''Драстуйте, дядьку!''

:''А той йому:''

:''Подрастуйся з могилами, де сотні лежать, «бобик» паршивий!''

:''Суне воно далі. Порівнялося з бабою Шугайкою і теж:''

:''Драстуйте, бабо! Ви живі?''

:''Ти ж, сучий сину, не добив, так і живу.''

:''А вже біля магазину брат Лапи Мелашки, коли це мурло руку простигло здоровкатись, дулю під самісінького носа тицьнув. Так, спіймавши облизня, мусив голоблі повертать.''

:''Чи но тої ж ночі надумались паші хлопці звести посіпаку німецького лі світу. Шум, Михайло Малаховов, ще... прийшли до нього додому, постукала... Та де! Хитра лисиця, шмигнув у темряву — тільки його іі бачили. Відтоді в село більше не потикався. Казали, в Києві жив, а це ніби здох... Щоб його й сира земля не прийняла!»''

:''Отакий суб'єкт... Повернутися після відсидки в село, де народився і яке зрадив, де стріляв і знущався з безневинних людей, і сподіватися, що все вже забуто й прощено, простягати вчорашнім своїм жертвам закривавлену руку: тисніть, мовляв, не сумнівайтеся, я знову той самий, яким ви знали мене до війни...''

[[Гриценко Єфросинія Петрівна]] розповідає:

:''«11 березня 1943 року, прокинувшись, я почула стрілянину і ви йшла на вулицю. Тут мене схопили гестапівці і затягнули в хату де вже було повно народу і звідки виводили по три чоловіки на розстріл у сарай. А коли залишилося чоловік 15, у тому числі І я, гестапівці зайшли в хату і почали строчити з автомата. Я впала, пі мене звалилися вбиті і поранені, залунали нелюдські крики і стогін, потім усе затихло. Я вся підпливла чужою кров'ю, але вилізти з-під трупів боялася. Хата горіла, дим роз'їдав очі. заходив у горло. Я вирішила йти. Вийшла в сіни, а проти мене йде німець і дивиться озвірілими, налитими кров'ю очима. Я не могла витримати цього погляду І впала. Він вистрелив мені в спину. Пуля пробила плече, полилася кров. На мені загорілася одежа, палила тіло, але я боялася підвести ся, щоб цей звір у вигляді людини не підійшов і не вистрелив у неп> знову. Почало сутеніти; я підвелася і пішла в сусідній двір. Там зустрілася з хлопчиною, що якимось чудом лишився живим, і ми вирішили йти в ліс до партизанів».''

:''«У цей день служили в церкві. Люди йшли причащатися. Але німці не звертали на це уваги. Вони вивели з церкви 270 чоловік молільників, загнали у сільський клуб і спалили. 150 чоловік були також спалені живцем у колгоспному сараї. З 4700 чоловік залишилися живими 432.''

:''Два дні над селом стояла густа хмара диму. Були спалені всі колгоспні будівлі, 870 дворів колгоспників, дві школи, клуб, сільмаг, пошта. Загальна сума збитків становила 134 мільйони 730 тисяч карбованців...''

:''Стоять стовбури печей, обмиті весняними дощами, стоять погорілі дерева. У повітрі нестерпний сморід від диму і трупів. На пожарищах обгорілі черепи: поруч а маленькими дитячими кістками лежать кості дорослих. Проходили люди з інших сіл, ховали ці кістки і ставили хрести. Село перетворилося на кладовище...».''

Пізніше буде уточнено, що село було знищене каральною експедицією СД. до складу якої входили німці, мадяра і біля 100 військовослужбовців чернігівського карального батальйону СД. Безпосередніми призвідниками розправи були німецький сільгоспкомендант Носівського району Дросте і бургомістр райуправи [[Аманов Микола Олексійович|Микола Олексійович Аманов]].

— З документів дізнаємось, що «[[Дросте Гейнріх-Фрідріх]], 1904 року народження, військовим трибуналом округу 25 листопада 1047 року був засуджений за Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР від 19 квітня 1943 року до 25 років позбавлення волі у відравно-трудових таборах». Як на одностайну думку очевидців козарської трагедії, одному з її призвідників мало було б і шибениці, але, очевидно, трибунал зважив на якісь пом'якшуючі обставини.

Про те, чи поніс заслужену кару зрадник Аманов, відомостей нема.

На жаль, не вдалося натрапити її на сліди гітлерівців, які брали участь у знищенні Козарів та їх жителів, хоча навряд чи їх можна було замести цілком. Що ж до участі мадярів, то в повідомленні обласної комісії по розслідуванню злочинів окупантів на території Чернігівщини про це сказано досить чітко:

:''«На території м. Ніжина знаходився штаб 105-ї угорської дивізії, що підлягала головній комендатурі угорських окупаційних військ. Серед офіцерського складу цієї дивізії був генерал Міколуш і офіцери.''

:''Комендант фон Чікі, або Сікі, років 45—50. Він особисто керував операціями по боротьбі з партизанами. При його участі спалено с. Козари Носівського району і розстріляно там 140 жінок, стариків і дітей...»''

Про чернігівський каральний батальйон СД, частина якого «відзначилась» в Козарах, відомо лише, що він мав змішаний склад — частина німців і частина всякого наброду — колишніх куркулів і куркуленків, учорашніх військовополонених, що, рятуючись від голодної смерті в концтаборах, покінчили з собою духовно, погодились стати «добровольцями». І що очолював його якийсь Крістенсен.

Вмочили руки в кров земляків і свої, «домашні», запроданці.

ІЗ СТАТТІ «В ТИЛУ ВОРОГА»

:''«Нас, партизан, тоді, восени 1941 року, було всього сімдесят чоловік. Бойове хрещення паш загін прийняв у селі Козарах. Раптовим ударом ми розгромили перший осередок німецької поліції, чим значно загальмували її розвиток»''.

В. Шевчук, голова райвиконкому.

газета «Сталінський прапор» від 17. II. 1945 р.

З ПОСТАНОВИ БЮРО ЧЕРНІГІВСЬКОГО ОБКОМУ КОМПАРТІЇ УКРАЇНИ

:''«1. Село Козари Носівського району визнати партизанським.''

''2. ...встановлено, що населения села Козари Носівського району чинило організований опір заходам німецької адміністрації, активно сприяло розвиткові партизанського руху. Значна частина жителів боролася в партизанських загонах, багато хто був зв'язковим, розвідником, утримував явочні квартири, доставляв партизанам продовольство і одяг...».''

СПРОБА СЛОВЕСНОГО ПОРТРЕТА

:''«А вони, земляки мої, хіба кращі? Одвертаються, плюють услід, проклинають. Л що я зробив такого? Була війна — і незчувся, як німці вже в селі. Сунули в руки зброю, посипались накали. І посмій їх не виконати — тут же копита одкинеш. А то ще й на «вдові» («вітве», здасться, по-їхньому) оженять. Це вони так шибеницю звали. А кому ж її ласку спізнать не терпиться? От і доводилося вертітись дзигою, повсякчас... уві сні навіть... відчуваючи потилицею холодний ствол парабелума.''

І стріляв Максим, І ловив, і партизанів вистежував, і в рабство чужинсько земляків спроваджував. А не їх би, так сам із сім'єю туди загримів. До того ж поняття тоді було таке, що свої — це німці. Вони — сила, вони — назавжди. Вони дали зброю, а з нею і волю чинити все на свій розсуд... Ну, не зовсім на свій, а все ж хіба мало, коли від одного твого позирку людина ладна з головою в землю вгрузнути? І не сяка-така, а з тих, перед ким ще вчора шапку мусив ламати.

Ні, не звір якийсь Максим Сидько, не звір. І не з тих він, що спали й бачили, як би оце односельцям побільше сала за шкіру залити. Не було й у голові такого, а от прийшла чужа сила і присилувала... Так от до неї. сили тієї, й сікайтесь, з нею й позивайтесь, а не на Максимові зло зривати.

Та й хіба тільки й поліцаїв було в Козарах, що Максим? Наді мною начальства того, як комарів над болотом, вилося. Один Артеменко чого вартий. Як потайного собаки, треба було боятись — того й гляди вкусить. А що вже хитрий, то як ота стара лисиця, що писком риє, а хвостом слід замітає.

Та де було такого хвоста взяти, щоб сліди криваві замести? Ніде. А він, дурень, надіявся.

Як уже червоні підходили, то чи не кожної вільної хвилини довкруг воза свого Петро вертівся. Новесенький вій був у нього, міцний, як дзвін, а все ж то голоблю заходиться міняти, то передок у ящику пересипає, то спиці в колесах уже вкотре простукує. Ще й мені радив:

— Ти б, Максиме, задню вісь поміняв, а то колеса вихляють, як Льовочків після четвертої чарки. Дорога ж нам неблизька предстоїть, мо й до Германії самої.

Треба ж отак? Ну, брехав ти людям, як тікав з Козарів перед акцією, так там простительно — служба, секрет. А навіщо ж такому, як сам, голову дурити?..

Хоча що ж у тім дивного? Одне діло, коли носівська поліція, розгромивши тюрму і випустивши арештантів, у повному складі перешила до партизанів... Так то що в лютому було, червоні що ого-го де тузались. А це вже вересень настав. Вони в Ніжин пригриміли, ні сьогодні-завтра сюди заявляться... О різниця? Ще й яка!.. Прибудь тепер до партизанів усім кодлом, всіх тут же й порішать, Л сам один... тут, як то кажуть, бабуся надвое гадала. От і надумав Артеменко партизанів довкруг пальця обвести. Не дременув, як усі ми, л німцями, а нагріб у Носівці хуру цукру, іншого провіанту й манаття — і в ліс з усім своїм виводком. Дивіться, мовляв, який я удатний - не з пустими руками здаватися прибув.

Та прощитався хитрун із хитрунів. Не переважило солодке гіркого. Відпустили партизани сім'ю, а главі зі сміхом:

— Кажуть, небезпечне це заняття, добродію,— і вашим, І нашим служити. Ніби роздвоєнням особи кінчається. Зараз перевіримо, чи правда.

Й тут же пригнули дві молоді берези, прив'язали раба німецького Петра до верхівок і відпустили.

Ще Гриценко Анатолій... Батько його найбагатшим куркулем був у сусідній Андріївці, а синові ж хотілося воздати всьому світові х те, що такого пирога з рота висмикнули. От і лютував, мов скажений. Йому в мене застрелити було б не важче, ніж чхнути, аби помітив, що но стараюсь.

Льовочкін взагалі чужий був. До війни під самим селом на землечерпалці робив, тут і лишився. Цього не тільки мені, а й Артеменку не вдалося розкусити. Одне сумніву не лишало: такий по тільки під мене, а й під церкву підкопається. Тому в його присутності язик на припоні доводилось тримати. Та й хіба тільки з ним? А з Самій-лом Забейковим хіба ні? З падлюк падлюка. Все тишком, все нишком. Винипає, підслухає — і на вухо начальству. Комсомольців, активістів усіх хто видав?..

Така компашка зібралась було, що й пошептатися ні з ким. Ні за понюшку тютюну продали б. Час такий був, що у власному селі почувався іноземцем, який зупинився тут проїздом. 1 но свій удає, й не німець, хоч по списках їхніх скрізь проходив, по відомостях бухгалтерських. Односельці гірш ніж на німця дивились. Ну, а він хіба залізний? Дивитесь вовком, то й одержуйте! Хочеться цього комусь чи ні, а поважати себе Максим Сидько примусить. Можете не сумніватися...»

Звичайно, це лише приблизний портрет одного із зрадників зі слів людей, які його знали. Але ж знали вони його переважно по зовнішніх проявах, а що творилося в його душі, про те могли лише здогадуватись. Дехто може сказати: а навіщо стільки уваги негідникові? Плюнути в його бік, розітерти й забуть. Згоден. Але категорично проти його односельці, люди, яким він завдав стільки горн. Не можуть вони ні забути, ні — тим паче — простить.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

На день своєї загибелі Козари вже мали за плечима багатовікову історію. За переказами, село виникло ще десь у X столітті. А сталося це ніби так...

Проте, мабуть, годилося б почати з версії про походження назви села, яку вчені-мовознавці пов'язують з хозарами, чия влада у VIII столітті поширилася й на лісостепові райони, населені східними слов'янами, зокрема на Середою Наддніпрянщину.

Літописець Нестор розповідає: «.Після смерті братів Кия, Щека і Хорива... набрели на полян хозари на горах цих і лісах І сказали:

— Платіть нам данину.

Поляни подумали і дали від кожного диму меч. І піднесли хозари мечі до свого князя і до старійшин своїх і промовили їм:

От ми маємо собі нову данину.

Ті ж спитали:

Звідки?

Вони ж відповіли:

У лісі, на горах, над рікою Дніпром.

Знов спитали ті;

А що дали?

Вони показали мечі. І сказали старійшини хозарські;

— Недобра дань, княже! Ми її дошукались своєю зброєю, яка гостра з одного боку,— шаблями, а в них зброя гостра з двох боків — мечі. Будуть вони збирати дашану і з нас, і з інших земель.

І збулось усе: володіють руські князі хозарами і по нинішній день».

Коли «в літо 965-те» київський князь Святослав «здолав... хозар і взяв столицю їхню і Білу Вежу», племена, що входили до Хозарського каганату, розбрелися хто куди. Не виключено, що одне з них саме тоді отінилося аж на Поліссі.

Цілком можливо, що сталося це випадково, але чом би не трапитися серед прибульців і тим, кому доводилося збирати тут данину «по срібній монеті і вивірці від диму», згадку про що стрічаймо в тому ж таки Несторовому літописі під роком 859-м? Отже, стежка могла бути добре второваною.

Так це було чи інак, а осіло гнане обставинами плем'я на березі повноводого Остра. Згодом люди із слов'янських поселень, їдучи до нових сусідів за добрим конем чи нарядною збруєю, казали: «Іду до хозар». А невдовзі й поселення вже не звали інакше, як Хозар, Хозари. Згодом назва змінилась на Козар, Козари.

Чому? Очевидно, так було звичніше для вимови й сприйняття. Адже в цих краях споконвіку побутували слова — козар, козарь, козарі. Так звали звичайнісінькі собі їстівні гриби — маслюки, боровики, моховики, підберезовики та опеньки (див. «Словник ботанічний латинсько-малоруський» С. Маковієвського. Краків, 1930).

Та облишмо зрештою перекази й здогади і повернімося до незаперечних фактів. А вони стверджують, що територію нинішніх Козарів люди облюбували не менш чотирьох тисяч років тому. Такого висновку дійшли археологи, які виявили тут одне поселення доби бронзи і двоє — часів Київської Русі.

Що стало причиною загибелі цих поселень, ми вже, очевидно, ніколи не дізнаємось. А от четвертою археологічною знахідкою на одному й тому ж місці могли б цілком просто стати Козари після 11 березня 1943 року.

Могли б але не стали. Не провалилися в небуття, хоч окупанти зробили все для того. Коли у вересні 1944-го районна комісія по розслідуванню злодіянь окупантів та їх посібників складала акт по Козарах, то змушена була визнати, що із 3908 замучених і розстріляних жителів села «встановлено прізвища, імена та по батькові, стать і вік 1308 чоловік. Решту 2000 чоловік загиблих встановити нема, можливості».

Чому? Бо згоріли разом із селом і його мешканцями й подвірні списки. По більшості кутків це лишилося жодної людини, яка б засвідчила, що на цьому дворищі проживала така-то сім'я, і назвала всіх поіменно.

По одному приходили на попелище вцілілі, поверталися фронтовики н партизани. Рили землянки, садили городи, чим прийдеться скородили й засівали ниви, з осколків вибитих і спалених сімей ліпили нові. Той самий Володимир Йосипович Харченко, про якого йшлося вище і котрий не лише сам випадково врятувався з вогню, а й зумів вивести з пекла двоє своїх і двоє чужих дітей, передуєш «щоб дати малечі раду», одружився на жінці, що втратила в той трагічний день чоловіка й шестеро дітей. Ще двох спадкоємців встигло нажити подружжя, й тут «серце Марії не витримало»…

Брали козарці дружин із сусідніх сіл, приїздили переселенці зі свого й інших районів. У відбудову села включалися навколишні колгоспи. «На розживок» їм підкинули сімнадцять волів і шестеро коней, деякий реманент. Не лишилися й Козари в боргу: вже в 1944 році місцевий колгосп почав здавати хліб та інші продукти державі.

Не рік і не п'ять піднімалося село з попелу, виборсувалося з ям, куди кинули його фашистські варвари. А все ж піднялося, воскресло, розцвіло. Знищене в один день, воно знайшло в собі сили і мужність та на герць із недолею і вже тим увійшло у безсмертя.

[[Категорія:Козарська трагедія 1943 року]]
[[Категорія:Спогади]]