Бочок Олексій Федорович

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Олексій Бочок, 1970

Олексій Федорович Бочок – уродженець с. Селище, командир партизанського загону імені Котовського з'єднання Шукаєва. За участь у словацькому національному повстанні (1944) його було обрано почесним громадянином м. Кошице. Після війни працював вчителем історії у Мринській школі. Директор Мринської середньої школи.

Відзнаки[ред. | ред. код]

  • Орден “Чехословацький партизан” (1962)
  • Пам'ятнf медаль ЧРСР (1964),

Біографічні документи в Чернігівському архіві[ред. | ред. код]

Ф. Р-1921, 8 од. зб. (1945-1972)

Біографічні документи

  • Бойова характеристика і довідка про перебування в партизанському загоні (1945);
  • фотокопії документів про нагородження орденом “Чехословацький партизан” (1962) і пам’ятною медаллю ЧРСР (1964),
  • Спогади про перебування в партизанських загонах ім. Суворова та ім. Котовського (1970),
  • Спогади про партизанський рух в Чехословаччині, статті в районній газеті “Прапор комунізму” (1971);
  • спогади про дії радянського партизанського загону ім. Котовського на чехословацькій території в роки Великої Вітчизняної війни, стаття в чехословацькій газеті (1971).

Фотодокументи

  • О.Ф. Бочок на зустрічі в Національному комітеті м. Кошице, Чехословаччина (1970), серед чехословацьких бойових товаришів (1970).

Спогади Олексія Бочка[ред. | ред. код]

Фрагмент із книги Івана Буняка «Партизанська Носівщина».

Дуже цікаві спогади про бойові дії шукаївців залишив нам учасник шукаївського рейду Олексій Федорович Бочок, який до цього був партизаном з'єднання «За Батьківщину», а в шукаївському з'єднанні командував партизанським загоном ім. Котовського. В з'єднанні Шукаєва воювало багато жителів Носівщини. За словами Бочка, тільки із Селища в шукаївському рейді брало участь 16 чоловік. Всі вони показували зразки мужності і героїзму в боротьбі з ворогом. Смерть багатьох із них була важкою втратою для нас. Ваня Горбач загинув смертю хоробрих, прикриваючи відхід партизанів в одному з боїв; Дмитро Бойко — при виконанні завдання командування розагітувати солдатів одного із ворожих гарнізонів; Іван Бойко — під час здійснення диверсії на залізниці. Смертю хоробрих загинули селищенці Василь Жмир, Василь Ювко, Григорій Кошовий. Рейд пролягав через Білорусію (де майже 1000 білоруських партизанів влилися в шукаївське з'єднання), Житомирську, Волинську, Ровенську, Хмельницьку, Львівську, Тернопільську області України, а потім проходив по територіях Польщі і Чехословаччини. І скрізь бої із великими і малими ворожими гарнізонами. Багато було втрат, але ряди шукаївців не лише не рідшали, а, навпаки, зростали за рахунок місцевих жителів. Рухалися в основному вночі, намагаючись робити денні перепочинки в лісах. Тому доводилося за ніч долати по 60 і більше кілометрів. Бочок описує свій бойовий шлях, повний тривог і несподіванок, жорстоких сутичок із ворогом. Я дозволю собі навести один епізод із спогадів Олексія Федоровича про те, як у далекій Польщі група партизанів під його керівництвом виконувала важливе завдання командування фронту і розшукала одну із наших диверсійних груп.

«В один із червневих днів 1944року командир з'єднання М. І. Шукаєв викликав мене в штаб і сказав, що є важливе бойове завдання. Я відповів, що готовий виконати будь-яке доручення. Шукаєв почав розповідати:
— Більше місяця тому Українським штабом партизанського руху закинута диверсійна група в складі 12 чоловік на територію Польщі… Через декілька днів після приземлення група втратила зв'язок з штабом. Вона або розбита, або в неї вийшла з ладу рація. Твоє завдання: знайти людей з диверсійної групи. Командир її Попов, комісар Іванніков. в складі групи — Варя. Ти її знаєш. Як партизанка нашого з'єднання, вона була відправлена з дорученням через лінію фронту. Там знову виявила бажання на відправку в тил ворога.
Далі Шукаєв поставив на карті загострений олівець і сказав:
Шукай у цьому районі. Для виконання завдання дано 20 діб. Із свого загону візьми 35 бійців з легкою автоматичною зброєю…В район передбачуваного знаходження диверсійної групи прийшли на третій день. Наші партизани пішли в найближчі села, щоб розпитати в місцевих жителів, чи не заходили до них невідомі люди, чи не чули вони що-небудь про парашутистів.
А я зайнявся лісником, що жив серед лісу. Розташування його будинку на значній відстані від населених пунктів дозволяло робити припущення, що лісник не міг не знати про нашу групу, що до нього парашутисти мусили заходити.
Перше знайомство з лісником не принесло нам успіху…. Я довго його переконував, що ми — радянські партизани. А він відмовчувався, розуміючи, що один необережний крок може коштувати йому життя.
Через тиждень я переконався, що він знає, де знаходяться наші друзі, але боїться про це сказати.
Мої хлопці, які повернулися з навколишніх сіл, доповідали, що місцеві жителі чули про радянських парашутистів, але ніхто не міг сказати, де вони зараз.
Я ще більш щиро і переконливо став говорити із лісником. Розповів усе, що знав про Варю, Шукаєва, Горячова — найближчого друга Варі, на рахунку якого десятки німецьких ешелонів, пущених під укіс. Після таких розмов було помітно, що лісник потроху проникався довір'ям і час від часу говорив, що день-два буде відсутній. Я догадувався, що він ходить на переговори з нашою групою: парашутисти були досить обережні.
І ось настав для мене драматичний момент. Під час чергової розмови лісник поставив мені такий ультиматум: він поведе мене до групи радянських розвідників при одній умові — я повинен іти без зброї і без охорони. Він назвав галявину, де відбудеться зустріч — це кілометра півтора від будинку лісника. Я заявив про свою згоду. І ми пішли.
З мого боку це був дуже ризикований крок. А якшо він мене, обдурив? Що буде, коли приведе до ворогів? Я намагався відігнати такі думки. Чомусь тоді зовсім не хвилювався. Йшли лісом. За кожним кущем могла чатувати небезпека.
Лісник залишився в лісі, а я виходжу на середину невеликої галявини, оточеної зеленими кущами, і починаю гукати:
— Хлопці, виходьте! Я від Шукаєва!
Ніхто не озивався. Я знову:
— Варя! Це я — Бочок! Хіба ти мене не пізнаєш?
Бачу, як відхилилася гілка куща і на мене дивиться дуло автомата. І тільки через декілька хвилин вибігає на галявину Варя. Сльози радості на її обличчі. Вона біжить до мене, і я вмить опинився в її обіймах. Ця сцена доповнюється виходом на поляну ще кількох парашутистів.
Зустріч дуже зворушлива. Я радів, що знайшов далеко від Батьківщини радянських громадян, які опинилися в скрутному становищі. Вони раділи, що закінчилися їх митарства».

Посилання[ред. | ред. код]