Спокута гріхів

Андрієнко М. П. Спокута гріхів. Обкладинка збірки

«Спокута гріхів» — збірка поезій Миколи Андрієнка, вийшла друком у 2006.

Автор збірки висловив подяку депутатові Чернігівської обласної ради Лазарю Вікторові Леонідовичу.

Вихідні дані й анотація

Андрієнко М. П. Спокута гріхів: Поезії. — Ніжин: ТОВ "Видавництво "Аспект-Поліграф", 2006. — 80 с. ISBN 966-340-157-5

Книга М. П. Андрієнка "Спокута гріхів" — плід багаторічної літературної діяльності людини, яка без перебільшення віддала себе сповна втіленню в життя української національної ідеї. Ця збірка — про Любов в її найширшому громадянському звучанні, про вірність раз і назавжди вибраній дорозі. Вона — як Подяка і Спокута тим і перед тими, хто ідеї Соборної України віддав найкращі роки життя, а також тим. кому не вдалося дійти до кінця в цю героїчну дорогу, хто на цю дорогу ще стане колись за покликом небайдужого серця, щоб боротися і перемагати.

Передмова

При вежі придорожньої тополі...
(або слово про справжнього Українця)

Буває - читаєш вірші, чи слухаєш пісню, чи дивишся картину начебто українського поета (митця) маляра, а воно - неукраїнське, хоча виголошене (намальоване українською мовою) українськими кольорами. Ні-ні, та й видає щось фальшиву нотку і чуєш чужий мелос, чужу настроєвість, чужу душу. Мистецтво обдурити не можливо. Скажімо, дивишся на "Чорний квадрат" Малевича - і бачиш не слов’янську натуру, а чужинецьку. Читаєш Пастернака - і бачиш не російську мелодику, а таки єврейську. Слухаєш численні рок-групи - і чуєш не нашу чебрецеву мелодику, настояну на зорях Чумацького шляху і грушевих садах України, а ворожі нашій натурі африканські ритми. Хоча слова можуть бути і начебто українські (якщо їх ще можливо розібрати)...

Але в хвилину душевного сум'яття береш, скажімо, томик Леоніда Талалая:

— ...І мимоволі прагнеш самоти, хоч пишеш, усамітнившись, листи і розумієш: всі твої писання не варті незрадливого мовчання. І грієш пізнє яблуко в долоні, і переводиш погляд на вікно, де виноград на світлім підвіконні переграє у бутлі на вино,

— і - чуєш: це - твоє, українське, хоча нема тут клятв та іншої патетики про любов до України.

Не клянеться в любові до Батьківщини і Микола Андрієнко - він просто живе нею. Пригадую, якось ми давали в "Сіверщині" його фотографію - стоїть він у білій святечній сорочці серед селян; хтось з велосипедом - основним сільським транспортом, хтось руками набитими розводить, а Микола Андрієнко чується серед них своїм. І вони знають його своїм - він не тікав, він був завжди з цими людьми - чи коли виборював незалежність України в бунтівному Народному Русі, чи коли тепер упорядковує районне життя на посаді голови районної державної адміністрації як представник Президента України і Української народної партії.

Дивина не в тому, що він ще й вірші пише. Дивина в іншому: вірші ті не покриті фальшивою позолотою лукавства. Він просто вірує "у чисте синє небо", "у пшеничні золотисті ниви". Він, певно, щасливий, бо знає - "не розійдуться дороги у моєї долі і Вітчизни". А що більше треба?

Микола Андрієнко знає, що "найсвятіше - дитина і мати", і він захоплено бачить, як від п’янкої і легкої гріховності "чумацьким шляхом уперше йшло на землю чиєсь життя". Таке бачення і є щастям, а не матеріальні блага. Сказано бо в Євангелії - що тобі, якщо багатств назбираєш, а душу втратиш? Микола Андрієнко, як свідчить його поезія, дбає про душу.

Але й душу, життя своє він бачить невіддільними від України: "Я караюсь з нею - і воскресну, як в бою нерівному загину...". Тут читається одвічна козацька віра про незнищенність життя - подивіться на так звану козацьку архітектуру, хоча б Катерининську церкву в Чернігові - вона заснована саме на вірі в незнищенність життя. Йдеш навколо цього храму раз. удруге, втретє, а з четвертого разу губиш початок і вхід у храм, зливаються архітектурні елементи, і ти мимоволі думаєш - життя безкінечне. Ця ідея була випалена роками совєтчини, але бачимо, що і в поезії Миколи Андрієнка, який явно не вивчав філософії козацького бароко, вона вперто проривається.

Микола Андрієнко справедливо бачить щастя, "якщо діти малі, Хліб і сіль на столі і є з ким Розділити тривоги".

Бачить він і "біча", загубленого довгим совєтським рублем, бачить і гірко карається, що в добу українського просвітлення, коли співало від щастя серце, коли їхали гості високі "при шаблях, в ясних жупанах", щоб засвідчити нерозривність із золотою козацькою добою України, не так сталось.... Коли роз’їхались важні гості -"залишився люд колгоспний, здебільшого, злий і п’яний". Бачить він і традиційного нашого хохла, викрученого роками неволі в продажності "до голих п’яток". Просить він іменем пам'яті про Богданові однострої і Залізнякові юрби та полки, просить прощення у Патріарха Володимира за оте поховання, що вилилося у "чорний вівторок". Але Микола Андрієнко живе з цими людьми, як може, їх приводить до тями і певний, що любитиме "навіть незрячу зачаровану землю свою".

Поет бачить, що він не рівня тим поетам-естетам, які вправно майструють красиві сонети. Але бачить він і тих хитруватих поліських дядьків, які не зупиняють тих хвальковитих естетів перед ярами й проваллями - "Вони ж бо дороги у нас не питали’". Андрієнку й питати не треба, бо не відділявся від свого носівського люду, що є невід'ємною частиною українського народу.

…І коли буде настрій відкрийте і прочитайте з коханою про ностальгійну ніч "із присмаком любові і вина". І серце, вистигле, збудиться та оживе пам’яттю. Про свій рід і нарід. Бо він - з любові.

Василь ЧЕПУРНИЙ.

Голова Чернігівського обласного товариства "Просвіта" імені Т Шевченка,
редактор газети "Сіверіщина"

Поезії

СПОКУТА ГРІХІВ

Вже й не свої спокутую гріхи
Несу тягар чужих провин незримо
Від Кия й благородного Хорива
До здибленої нашої доби.
За все, що є і буде після нас;
Що ми такі, але чомусь не інші,
Хоч інші є, але на жаль, не ми
Ми здатні лиш завидувати іншим!
Там і моєї добрий шмат вини:
Цей хрест тепер нести терпляче мушу
Туди, де після лютої зими
Зело тендітне сиву тишу будить.
Ошую і одерную - пітьма,
А шлях стрімкий дереться круто вгору
Благаю лиш, аби моє життя
Не обірвалось раптом на півкроку.
Дійду! Не зупинюся ні на мить!
Лишають сили стомлені рамена.
Та ці слова - палаючі знамена
До кожного із сущих донесу.


СЛОВО

Ти - моє чисте і праведне слово,
Що не підвладне нікому й ніколи.
Наче одвічне душі джерело
Голосом совісті й серця було.
Загартувалось в горнилі життя,
Зроду не звідавши глум каяття.
Не гендлювали тобою ніколи:
Присудом неба і щедрої далі
Стало у світі такому мені
Правди заради, заради борні.


ЕСТЕТИ

Естети, суворі естети
Поети від бога, від неба поети!
Красиві сонети, біблейські сюжети
Майструють донині поети-естети.
А рима підступна, як панна лукава,
У нетрях високих думок заблукала.
Та це не завада цнотливим естетам,
Поетам від неба, від бога поетам!
У збрую коштовну впрягають Пегасів
І їдуть по світу натхнення шукати.
— Ми йдемо! З дороги! Віншуйте, сірома,
Апостолів рими та віщого слова!
Знизали плечима дядьки у тривозі:
— Спинити б, там бездна, яри при дорозі...
— Хай їдуть, — хтось мовив, всміхнувшись лукаво —
— Вони ж бо дороги у нас не питали!


СВЯТО СПАСА

Відсвятились дари
На церковнім майдані,
Освятилась душа
І омилось чоло,
Благодаттю святою,
Не шаною дані
В кожне серце покірне.
Як світло зійшло.
Повінь добрих очей,
Хвиля щастя повсюди
І покірно внесуть
Крізь село, у двори,
Чим вродила земля
Ці освячені щедрістю люди.
Чоловіки й жінки,
І зовсім ще мала дітвора.
Вічна земле, такою була ти
В світлій вірі
Далекі століття тому:
Сходив Спас на людей —
І дощем проривалося небо
На заспраглі, зі жнив
Благодатні і щедрі поля.
Україно, плането моя
            громовиста,
В круговерті віків
Твоє не змінилось чоло:
Сівачі, як на свято
Виходили сіяти жито.
Попросивши у неба
натхнення святого свого.


БАТЬКО ЧИТАЄ МОЇ ВІРШІ

- Не дивіться з докором, батьку,
Он як виросту, то зумію...
Я беру косу тяжкую в руки
І махаю нею невміло.
А трава шелестить, не падай,
Мов сміється з мого безсилля
“Не дивіться з докором, батьку,
Дайте виросту, то зумію!”
Пахне сіно, медом настояне
Якось терпко, тривожно й гірко:
Я не можу з охапком устояти
І подати його на фіру —
«Не дивіться з докором, батьку —
Дайте виросту, то зумію».
Він бере мої вірші в руки
І читає якось несміло,
І здригаються в нього плечі,
І туманні важкі зіниці,
І, здається, що прямо скаже:
— Якось пишеш отут несміло, —
Але він гортає сторінки
І шаманно губами водить.
Повертаючи сину смілість,
Відбираючи в сина спокій.
... Батько мій чита мої вірші.


ГОЛГОФА
В. Сарані

Одаліски, герої, блазні,
Королі, жебраки, поети —
Ниці духом і горді
        серцем —
Всіх зрівняє земля після
        смерті!
Піраміди, кургани,
            кунтскамери
Мавзолеї, хижі і скити —
Все розписано згідно рангів
Ще до того, як будеш жити!
Тому костур, тому
       держава,
            тому жінка неначе пава
Цьому щастя на довгі роки,
Ну, а тому - з життям
          мороки!
Що поробиш, воно
          не збіжжя,
З ним не станеш десь
          на майдані.
Норовиш поскидати віжжя,
Але тільки смирнішим
           станеш!
В недосяжну свою Голгофу
Прийдеш, мабуть;
           камінням битий,
Бо до тебе на гору здерлись
Ті, що завжди були
           спритніші...


* * *

На праведника
         кожного давно
родивсь Іуда в цьому
         грішнім світі
і жде свого обранця
         Денно й ночно
в своєму
         Гетсиманському саду.
Як важко жити
         праведником!
Знать,
Що десь життя твоє,
        тремтливе і вразливе,
заб'ється й стихне
        в дзеркалі меча
чи на хресті одвічному
        спочине.
Як їм сказать,
         що ти хотів добра
усім, хто є і буде після них,
Що ти - краплина
         між початком зла
і благодаттю вічною
         для всіх?!
Як дзвін судьби у скроні
         люто б’є:
— Нема пророків
         у своїй Вітчизні...
хтось гострить знов
         щербатого меча,
щоб на криваву
         не спізнитись тризну.


ВЕСНА 33-го

Дивились безумні очі,
Минаючі сиві хмари.
Туди, де щербате сонце
Окреслило шлях стрімкий...
Неначе окраєць хліба
Зависло воно на гаєм,
Спасенним окрайцем хліба,
Святинею поміж святинь!
Як труни чорніли села:
Ні сміху тобі, ні пісні,
Тихо вмирали люди,
Тамуючи в серці гнів.
Падали, як підранки
З в'янучих вуст прокляття:
“Земле наша кохана,
Злая, недобра мати
Знову у світі тісно
Стало синам твоїм”.
Тінями над землею
Голі ішли й розбуті
Праведні їхні душі
В чорні провалля днів.
Світ завагітнів лихом.
Тиша німа аж душить —
Спробуй в такому світі
Горе чуже нести!
…Нікого не клич, не чути:
Врунився на полях.
Пшеничним зеленим виром
Голоду лютий, жах…


УКРАЇНІ

Прийми який є.
Ти - доля моя
І гіркуча на серці печаль.
Мій початок в тобі
І дні свої скінчу тобою.
Де за руки — взялись
Високі, могутні дуби
І зеленою кроною
Сосни зелені сплелися.
Ти - моя пристань
В шаленому вирі життя,
Де підводними рифами
Зламаних доль і надій.
Під блакитністю хвилі
Ховаючи хижий оскал.
Мій кораблик життя
Від жорстоких штормів уцілів.
Я прямую до тебе
Крізь шторми і вітри.
Паралелями зламані
щогли ув'язую.
Лиш до тебе, Вітчизно,
І тільки сюди,
Де калиною вікна
Одвіку обсаджують.
Тут мій дім і поріг,
І усі, як рідня,
І черлене вино,
Що на свята лилося.
Тут велична і горда
Співуча земля,
Без якої мені і жилось —
Не жилося…
І тому я щоразу
Вертаюсь сюди.
Свої сині вітрила
На щоглах ув'язую,
Щоб святої напиться
З криниці води.
Що століттями мріє
Під сивими в’язами.


* * *

Я — пілігрим, терзаючий зневіру,
Аби вона, обвугливши серця.
Пробившись через душу бузувіра —
У віру незбориму проросла.
Налаштувавши тогу доброчинця,
Як ви, доступний до добра і зла,
Шукатиму її серед злочинства
І показного людського добра.
Здолавши перепони і канони.
Крізь фанатизм і фарисейства лжу
Повернуться до тебе, Україно,
Ті, що тебе залишили одну.
Не бранцями чиєїсь злої волі —
Улюбленці ігривої судьби —
До вежі придорожньої тополі,
Як символу єдиної землі.


* * *

Коли душі буває тісно
У межах власного єства —
Шукаєш, наче скарби, спішно
Гіркі, вбиваючі слова
Світ у фальшивій круговерті
Серед довершеного зла,
Бажаючи тобі не смерті
Але, напевно, не добра.
Жде покаянь, гірку спокуту
Чужих гріхів, та тільки ти
На себе не піднімеш руку.
Страхаючись нових гріхів
Все, що кругом чуже й немиле
У чорних покручах гілля,
Важкучі гнізда якось звило
Нахальне чорне вороня.


ЧОРНОБИЛЬ 1995 рік

Тремтить, як оголений нерв,
Розбурхане плесо ріки,
А вицвілий місяця серп —
Провісник страшної біди.
Від блиску рижава трава,
Брунаті дерева і ліс,
Холодна безлика земля
Цим сяйвом пройнята наскрізь,
Полісся на дибах біди!
Холонуть поля, як вуста,
І вже не далекі часи
Це наша печаль і біда…
Це горе дерев і людей.
І лише здичавілий звір
Прийде до хазяйських дверей,
Відчинених вітром настіж.
О, лісе, заступнику мій,
Озера — ви очі землі,
Чому не втамуєте біль,
Не знімете туги з душі?
Бо то не татарська орда:
Сторожа козача її
Уже не примітить здаля.
В тумані весняних лісів.
Полісся — перлина землі,
Колиба пташок і пісень,
В вінку із колючих дротів
По грішному світу іде.


НА СМЕРТЬ ПАТРІАРХА ВОЛОДИМИРА

Простіть нас, збожеволілих, простіть.
Простіть скажених псів і яничарів.
Що на Майдані Віри і Печалі
Невинну кров народу пролили...
Всіх нас простіть! Ми - Каїнові діти.
Лягла печать незмоленнх гріхів
На тих, хто жив і після буде жити.
Ми не народ — народ би не стерпів,
Це святотатство, цю гірку наругу.
Я кличу совість кожного із нас
На суд століть, на суд-пересторогу,
Тим, хто знеславив — землю у віках!
Богданові проходять однострої.
Залізнякові юрби і полки
Біля могили вашої сирої.
Лише на мить схиляючи стяги.
Спіть, Патріарше! Спочивайте в Бозі —
Нас об’єднає Ваша смерть і кров.
Що на скорботній пролилась дорозі.
Перед святими вратами церков.


* * *
ДРЕВНЄ місто. Готика храмів.
Шквал рекламних вогнів звідусіль —
Ким ти є, українська панно,
В цій зачумленій стороні?
Чи я щось зрозуміти не можу,
Переплутавши плин віків:
Полонянка ти чи наложниця
Між ненависних ворогів?!
Тебе взято в ясир і продано.
Тобі сниться в вогнях земля?..
Ні, мабуть-таки, ти за згодою
Свого серця сюди прийшла.
Щоб новітньою Роксоланою
Між чужими людьми постать.
Не судилося. Щось не склалося
Так, щоб можна піти - і взять!
І щоб вижить у цьому вареві,
І гіркі не згубити дні —
Ти проснулась нічною павою.
Королевою між повій.
Усвідомивши те, що діється,
Квилиш чайкою в білий віт.
Дні, як талери, горем міряєш,
Йдеш над Ворсклою уві сні!
Там любилось тобі і мріялось,
І коханою ти була —
Відщеміло усе, відсіялось.
Ти — повія… Богиня зла.


РОЗМОВИ

Пішли розмови — круті, недобрі
Чуже я жав на своєму лані,
Хтось ненароком комусь в розмові:
— Вона до нього прийшла з піснями,
З любов’ю, а він, це той, що пише
               так солодко.
Послав її...
– Ви чули? Не чули? Ну як же -
Тепер все місто про це говорить! -
І новий шепіт, і факти нові,
І хтось від захвату тре долоні.
— Ну й молодчина, ой зухвалець!
Радійте, будуть ще кращі вірші. —
Кладуть на серце, кладуть на рану,
Долоні грязні беруть в обійми,
А один, не знаючи, запевняв,
Що друг він тому мені — найкращий.
— Я з ним колись таке витворяв,
Що як почуєш — свиснеш.
І вірте, що можна не те що свиснуть —
Вмерти можна на тих руках.
Розмови, чутки все ближче й ближче,
А вона ж в той вечір по книгу прийшла,
А коли дізнались, в чім справа.
Роботи знову для язиків…
— До нього, бачте, розумна, гарна,
А він над віршами прикипів.
А той дружок свої очі кислі
Загнав, напевне, за сніпець брів.
Я вірю людям, — у кого чисті
І руки, й совість, і на душі.


* * *

Я наситивсь неправдою вдосталь...
І протягнута кимось рука
Навіть з наміром щирим і добрим
Лише згадку гірку виклика...
Є щось в тім нездорове й недобре,
Я соромлюсь цього, та часом
Зустрічаю прищурений погляд
Над моїм, як мішенню, чолом.


* * *

ДРУГ — це той, що повік не зрадить,
А коли вже забракне сил —
Кволі руки підставить радо
І прикриє плечем своїм.
З ним здолаєш той шлях фатальний
І згадаєш іще не раз,
Як у краплі води останній
Воскресав твій примарний шанс.
Він не скиглив, не дбав про себе,
Не винив, як завжди, когось.
Він наблизив бездонне небо,
Що буяло в очах його...


* * *

І МОЛЮ, і прошу, і надіюсь —
Може знов, як свіча, догорить,
Чудотворна ікона Марії
Від нестерпних невдач захистить.
Жду в тривозі. Вдивляюся пильно
У змарніле і добре лице —
Зараз матір'ю ніжною зійде
І від серця печаль відведе.
Тільки, видно, художник не схибив —
Зело здатен до справи й мастак —
На щоці помилково не вивів
Золотої сльозинки корал.
З сумом дивиться Мати всесвітня —
Трохи докору, трохи тепла...
І здається: то тане не свічка,
А остання надія моя.


Вірую в небо чисте

Вірую у чисте синє небо,
У пшеничні золотисті ниви.
Вірою, де примусу не треба.
Де думки одвічні і пречисті,
Вірую, і радуюсь, і мучусь,
Звірившись із рідною землею,
Обновляюсь в сумнівах і муках,
Освятившись віщою зорею,
Знаю — не розійдуться дороги
У моєї долі і Вітчизни —
Я караюсь з нею - і воскресну,
Як в бою нерівному загину...


Молитва

Борони мене, Боже, від скверни,
Від усякої зради спаси,
Поверни мені друга, що, певно,
Свою клятву забув назавжди.
Не прошу ні багатства, ні вдачі,
І не почестей злої юрби —
Аби чорного хліба в придачу
До холодної в спеку води.
   Щоб довіку не змулилось серце.
   Не збідніли його береги.
   Осіни мене царствснним перстом
   І до справжньої справи пошли.
   Бо немислю я іншого шляху.
   Спопеляючи власну судьбу —
   Я любитиму навіть незрячу
   Зачаровану землю свою.

Увага! Стаття в процесі наповнення.