Козари — смерть і безсмертя - Історія редагувань

Perohanych в 21:24, 14 березня 2025

2025-03-14T21:24:07Z

Perohanych: Заміна тексту — «’» на «'»

2024-10-24T14:48:06Z

Заміна тексту — «’» на «'»

Perohanych в 18:23, 12 січня 2023

2023-01-12T18:23:33Z

Perohanych в 15:41, 11 березня 2021

2021-03-11T15:41:17Z

Perohanych в 18:48, 3 березня 2021

2021-03-03T18:48:24Z

Показати зміни

Perohanych в 18:43, 3 березня 2021

2021-03-03T18:43:29Z

Perohanych в 18:37, 3 березня 2021

2021-03-03T18:37:41Z

Perohanych в 16:46, 29 грудня 2020

2020-12-29T16:46:20Z

Perohanych в 16:42, 29 грудня 2020

2020-12-29T16:42:08Z

Perohanych: Імпортовано 1 версія

2020-11-08T21:52:05Z

Імпортовано 1 версія

@@ Рядок 369: / Рядок 369: @@
 СПРОБА СЛОВЕСНОГО ПОРТРЕТА
-:''«А вони, земляки мої, хіба кращі? Одвертаються, плюють услід, проклинають. Л що я зробив такого? Була війна — і незчувся, як німці вже в селі. Сунули в руки зброю, посипались накали. І посмій їх не виконати — тут же копита одкинеш. А то ще й на «вдові» («вітве», здасться, по-їхньому) оженять. Це вони так шибеницю звали. А кому ж її ласку спізнать не терпиться? От і доводилося вертітись дзигою, повсякчас... уві сні навіть... відчуваючи потилицею холодний ствол парабелума.''
+:''«А вони, земляки мої, хіба кращі? Одвертаються, плюють услід, проклинають. І що я зробив такого? Була війна — і незчувся, як німці вже в селі. Сунули в руки зброю, посипались накази. І посмій їх не виконати — тут же копита одкинеш. А то ще й на «вдові» («вітве», здасться, по-їхньому) оженять. Це вони так шибеницю звали. А кому ж її ласку спізнать не терпиться? От і доводилося вертітись дзигою, повсякчас... уві сні навіть... відчуваючи потилицею холодний ствол парабелума.''
-І стріляв Максим, І ловив, і партизанів вистежував, і в рабство чужинсько земляків спроваджував. А не їх би, так сам із сім'єю туди загримів. До того ж поняття тоді було таке, що свої — це німці. Вони — сила, вони — назавжди. Вони дали зброю, а з нею і волю чинити все на свій розсуд... Ну, не зовсім на свій, а все ж хіба мало, коли від одного твого позирку людина ладна з головою в землю вгрузнути? І не сяка-така, а з тих, перед ким ще вчора шапку мусив ламати.
+:''І стріляв [[Сидько Максим|Максим]], І ловив, і партизанів вистежував, і в рабство чужинське земляків спроваджував. А не їх би, так сам із сім'єю туди загримів. До того ж поняття тоді було таке, що свої — це німці. Вони — сила, вони — назавжди. Вони дали зброю, а з нею і волю чинити все на свій розсуд... Ну, не зовсім на свій, а все ж хіба мало, коли від одного твого позирку людина ладна з головою в землю вгрузнути? І не сяка-така, а з тих, перед ким ще вчора шапку мусив ламати.''
-Ні, не звір якийсь Максим Сидько, не звір. І не з тих він, що спали й бачили, як би оце односельцям побільше сала за шкіру залити. Не було й у голові такого, а от прийшла чужа сила і присилувала... Так от до неї. сили тієї, й сікайтесь, з нею й позивайтесь, а не на Максимові зло зривати.
+:''Ні, не звір якийсь Максим Сидько, не звір. І не з тих він, що спали й бачили, як би оце односельцям побільше сала за шкіру залити. Не було й у голові такого, а от прийшла чужа сила і присилувала... Так от до неї, сили тієї, й сікайтесь, з нею й позивайтесь, а не на Максимові зло зривати.''
-Та й хіба тільки й поліцаїв було в Козарах, що Максим? Наді мною начальства того, як комарів над болотом, вилося. Один Артеменко чого вартий. Як потайного собаки, треба було боятись — того й гляди вкусить. А що вже хитрий, то як ота стара лисиця, що писком риє, а хвостом слід замітає.
+:''Та й хіба тільки й поліцаїв було в Козарах, що Максим? Наді мною начальства того, як комарів над болотом, вилося. Один [[Артеменко Петро|Артеменко]] чого вартий. Як потайного собаки, треба було боятись — того й гляди вкусить. А що вже хитрий, то як ота стара лисиця, що писком риє, а хвостом слід замітає.''
 Та де було такого хвоста взяти, щоб сліди криваві замести? Ніде. А він, дурень, надіявся.
@@ Рядок 381: / Рядок 381: @@
 Як уже червоні підходили, то чи не кожної вільної хвилини довкруг воза свого Петро вертівся. Новесенький вій був у нього, міцний, як дзвін, а все ж то голоблю заходиться міняти, то передок у ящику пересипає, то спиці в колесах уже вкотре простукує. Ще й мені радив:
-— Ти б, Максиме, задню вісь поміняв, а то колеса вихляють, як Льовочків після четвертої чарки. Дорога ж нам неблизька предстоїть, мо й до Германії самої.
+— Ти б, Максиме, задню вісь поміняв, а то колеса вихляють, як Льовочкін після четвертої чарки. Дорога ж нам неблизька предстоїть, мо й до Германії самої.
 Треба ж отак? Ну, брехав ти людям, як тікав з Козарів перед акцією, так там простительно — служба, секрет. А навіщо ж такому, як сам, голову дурити?..
-Хоча що ж у тім дивного? Одне діло, коли носівська поліція, розгромивши тюрму і випустивши арештантів, у повному складі перешила до партизанів... Так то що в лютому було, червоні що ого-го де тузались. А це вже вересень настав. Вони в Ніжин пригриміли, ні сьогодні-завтра сюди заявляться... О різниця? Ще й яка!.. Прибудь тепер до партизанів усім кодлом, всіх тут же й порішать, Л сам один... тут, як то кажуть, бабуся надвое гадала. От і надумав Артеменко партизанів довкруг пальця обвести. Не дременув, як усі ми, л німцями, а нагріб у Носівці хуру цукру, іншого провіанту й манаття — і в ліс з усім своїм виводком. Дивіться, мовляв, який я удатний - не з пустими руками здаватися прибув.
+Хоча що ж у тім дивного? Одне діло, коли носівська поліція, розгромивши тюрму і випустивши арештантів, у повному складі перешила до партизанів... Так то що в лютому було, червоні ще ого-го де тузались. А це вже вересень настав. Вони в Ніжин пригриміли, ні сьогодні-завтра сюди заявляться... О різниця? Ще й яка!.. Прибудь тепер до партизанів усім кодлом, всіх тут же й порішать, а сам один... тут, як то кажуть, бабуся надвое гадала. От і надумав Артеменко партизанів довкруг пальця обвести. Не дременув, як усі ми, з німцями, а нагріб у Носівці хуру цукру, іншого провіанту й манаття — і в ліс з усім своїм виводком. Дивіться, мовляв, який я удатний — не з пустими руками здаватися прибув.
 Та прощитався хитрун із хитрунів. Не переважило солодке гіркого. Відпустили партизани сім'ю, а главі зі сміхом:
@@ Рядок 393: / Рядок 393: @@
 Й тут же пригнули дві молоді берези, прив'язали раба німецького Петра до верхівок і відпустили.
-Ще Гриценко Анатолій... Батько його найбагатшим куркулем був у сусідній Андріївці, а синові ж хотілося воздати всьому світові х те, що такого пирога з рота висмикнули. От і лютував, мов скажений. Йому в мене застрелити було б не важче, ніж чхнути, аби помітив, що но стараюсь.
+Ще [[Гриценко Анатолій]]... Батько його найбагатшим куркулем був у сусідній Андріївці, а синові ж хотілося воздати всьому світові за те, що такого пирога з рота висмикнули. От і лютував, мов скажений. Йому в мене застрелити було б не важче, ніж чхнути, аби помітив, що но стараюсь.
-Льовочкін взагалі чужий був. До війни під самим селом на землечерпалці робив, тут і лишився. Цього не тільки мені, а й Артеменку не вдалося розкусити. Одне сумніву не лишало: такий по тільки під мене, а й під церкву підкопається. Тому в його присутності язик на припоні доводилось тримати. Та й хіба тільки з ним? А з Самій-лом Забейковим хіба ні? З падлюк падлюка. Все тишком, все нишком. Винипає, підслухає — і на вухо начальству. Комсомольців, активістів усіх хто видав?..
+[[Льовочкін]] взагалі чужий був. До війни під самим селом на землечерпалці робив, тут і лишився. Цього не тільки мені, а й Артеменку не вдалося розкусити. Одне сумніву не лишало: такий по тільки під мене, а й під церкву підкопається. Тому в його присутності язик на припоні доводилось тримати. Та й хіба тільки з ним? А з [[Забейко Самійло|Самійлом Забейковим]] хіба ні? З падлюк падлюка. Все тишком, все нишком. Винипає, підслухає — і на вухо начальству. Комсомольців, активістів усіх хто видав?..
 Така компашка зібралась було, що й пошептатися ні з ким. Ні за понюшку тютюну продали б. Час такий був, що у власному селі почувався іноземцем, який зупинився тут проїздом. 1 но свій удає, й не німець, хоч по списках їхніх скрізь проходив, по відомостях бухгалтерських. Односельці гірш ніж на німця дивились. Ну, а він хіба залізний? Дивитесь вовком, то й одержуйте! Хочеться цього комусь чи ні, а поважати себе Максим Сидько примусить. Можете не сумніватися...»
-Звичайно, це лише приблизний портрет одного із зрадників зі слів людей, які його знали. Але ж знали вони його переважно по зовнішніх проявах, а що творилося в його душі, про те могли лише здогадуватись. Дехто може сказати: а навіщо стільки уваги негідникові? Плюнути в його бік, розітерти й забуть. Згоден. Але категорично проти його односельці, люди, яким він завдав стільки горн. Не можуть вони ні забути, ні — тим паче — простить.
+Звичайно, це лише приблизний портрет одного із зрадників зі слів людей, які його знали. Але ж знали вони його переважно по зовнішніх проявах, а що творилося в його душі, про те могли лише здогадуватись. Дехто може сказати: а навіщо стільки уваги негідникові? Плюнути в його бік, розітерти й забуть. Згоден. Але категорично проти його односельці, люди, яким він завдав стільки горя. Не можуть вони ні забути, ні — тим паче — простить.
 ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
@@ Рядок 429: / Рядок 429: @@
 Вони показали мечі. І сказали старійшини хозарські;
-— Недобра дань, княже! Ми її дошукались своєю зброєю, яка гостра з одного боку,— шаблями, а в них зброя гостра з двох боків — мечі. Будуть вони збирати дашану і з нас, і з інших земель.
+— Недобра дань, княже! Ми її дошукались своєю зброєю, яка гостра з одного боку, — шаблями, а в них зброя гостра з двох боків — мечі. Будуть вони збирати дашану і з нас, і з інших земель.
 І збулось усе: володіють руські князі хозарами і по нинішній день».
@@ Рядок 449: / Рядок 449: @@
 Чому? Бо згоріли разом із селом і його мешканцями й подвірні списки. По більшості кутків це лишилося жодної людини, яка б засвідчила, що на цьому дворищі проживала така-то сім'я, і назвала всіх поіменно.
-По одному приходили на попелище вцілілі, поверталися фронтовики н партизани. Рили землянки, садили городи, чим прийдеться скородили й засівали ниви, з осколків вибитих і спалених сімей ліпили нові. Той самий Володимир Йосипович Харченко, про якого йшлося вище і котрий не лише сам випадково врятувався з вогню, а й зумів вивести з пекла двоє своїх і двоє чужих дітей, передуєш «щоб дати малечі раду», одружився на жінці, що втратила в той трагічний день чоловіка й шестеро дітей. Ще двох спадкоємців встигло нажити подружжя, й тут «серце Марії не витримало»…
+По одному приходили на попелище вцілілі, поверталися фронтовики й партизани. Рили землянки, садили городи, чим прийдеться скородили й засівали ниви, з осколків вибитих і спалених сімей ліпили нові. Той самий [[Харченко Володимир Йосипович|Володимир Йосипович Харченко]], про якого йшлося вище і котрий не лише сам випадково врятувався з вогню, а й зумів вивести з пекла двоє своїх і двоє чужих дітей, передуєш «щоб дати малечі раду», одружився на жінці, що втратила в той трагічний день чоловіка й шестеро дітей. Ще двох спадкоємців встигло нажити подружжя, й тут «серце Марії не витримало»…
 Брали козарці дружин із сусідніх сіл, приїздили переселенці зі свого й інших районів. У відбудову села включалися навколишні колгоспи. «На розживок» їм підкинули сімнадцять волів і шестеро коней, деякий реманент. Не лишилися й Козари в боргу: вже в 1944 році місцевий колгосп почав здавати хліб та інші продукти державі.

@@ Рядок 60: / Рядок 60: @@
 :''Було в мене дві сестри. Менша, Катя, у мене саме проти тої' чорного четверга ночувала. А старша, Галя, ще звечора моїх дію і. до себе забрала.''
-:''Я тоді на пташиних правах жила: пособницею партизанської мене об'явили, в носівську тюрму саджали. Так що в будь-яку хвилину могли нагрянути, забрать — і забувай, як авали. Тож хотілося хоч дітей подалі од напасті тримати. Та де там! Ні обійти, ні об’їхати ти її не поталанило...''
+:''Я тоді на пташиних правах жила: пособницею партизанської мене об'явили, в носівську тюрму саджали. Так що в будь-яку хвилину могли нагрянути, забрать — і забувай, як авали. Тож хотілося хоч дітей подалі од напасті тримати. Та де там! Ні обійти, ні об'їхати ти її не поталанило...''
 :''Піднялась я удосвіта, піч затопила. Аж тут Галя вбігає і прямо з порога: «Ой сестричко, тікай, бо будуть партизанські сім'ї забирать, і хати палитимуть!» Десь уже в селі вона чутку підхопила. Накидаю я піджак, а Катя поперед мене вискакує і до брата мого чоловіки в хату біжить. Я туди ж таки вслід за нею заходжу й прошу: «Катю, біжи до батьків, а я тікатиму на Іржавець. Як будуть мене шукать, скажете, що пішла порося куплять». А вона пі з місця, ніби й не чує. Я тоді підступаю та її в голову пучкою: «Ой та біжи ж!..> Вона ж обертається й відказує: «Не штовхай мене, сестричко, в голову. Уже нема їх живих».''
@@ Рядок 305: / Рядок 305: @@
 :''«Коли прострочили вони пас у тому сараї, то я впала з усіма, як мертва. А як прийшла до тями, то навіть за руку себе кілька разів ущипнула, аби впевнитись, ідо таки ні, не вбита... Дванадцять год мені всього було тоді, дитя ще, а от не йшлося ж на смерть. Стільки дорослих душогуби поклали, а мені ж треба випорснуть... Повірите, досі і вчувається дитятко, що поруч мене плакало. Матір — це тут по-сусідські вони жили — убили, а бабуся старенька втішала його. Це ж воно живцем згоріло... (Плаче). А я вирвалась — і на Андріївку. Дід мін там жив, тітка... Так от на другий день переказали люди, що Гриша, брат мій, живий іще, але скалічений. Просив, аби хто забрав його чи добив.''
-:''Ми з тіткою вже зібралися було в Іржавець до коменданта за пропуском, щоб за Гришею їхать, аж тут поліцай заходить і каже: «Не їдьте, бо Гришу Максим Сидько добив». Це прихвостень німецький був у селі, поліцай. Його потім зловили й судили. А як одсидів, то до своєї Гальки пригримів. І скажіть же, не забилася падаль у шпарку, не сиділа собі нищечком, а на люди її несло, як ото сміття в повінь. Йде вулицею до магазину... треба ж показать усім, що він знову кум королю і сват міністру, при грошах, а там, де оце тепер пам'ятники побитим та спаленим, Деркач Юхим стояв. Без руки він, комуніст, у партизанах був... Місцеві наші «бобики» — їх за німця, як вужі в поганої хазяйки, де її набралося — прийшли його ористовувать... Ну, Юхим через вікно вискочив І ходу. Вони стріляли навздогінці, поранили його, та він усе ж утік до лісу. Тоді бандюги вже на сім’ї одігралися. Сама на власні очі бачила: четверко дітей на полу лежало побитих, а жінка Юхимова, як уже двері одчиняла, то біля груби її а поклали... ще кісьми за дверцята, як падала, зачепилась...''
+:''Ми з тіткою вже зібралися було в Іржавець до коменданта за пропуском, щоб за Гришею їхать, аж тут поліцай заходить і каже: «Не їдьте, бо Гришу Максим Сидько добив». Це прихвостень німецький був у селі, поліцай. Його потім зловили й судили. А як одсидів, то до своєї Гальки пригримів. І скажіть же, не забилася падаль у шпарку, не сиділа собі нищечком, а на люди її несло, як ото сміття в повінь. Йде вулицею до магазину... треба ж показать усім, що він знову кум королю і сват міністру, при грошах, а там, де оце тепер пам'ятники побитим та спаленим, Деркач Юхим стояв. Без руки він, комуніст, у партизанах був... Місцеві наші «бобики» — їх за німця, як вужі в поганої хазяйки, де її набралося — прийшли його ористовувать... Ну, Юхим через вікно вискочив І ходу. Вони стріляли навздогінці, поранили його, та він усе ж утік до лісу. Тоді бандюги вже на сім'ї одігралися. Сама на власні очі бачила: четверко дітей на полу лежало побитих, а жінка Юхимова, як уже двері одчиняла, то біля груби її а поклали... ще кісьми за дверцята, як падала, зачепилась...''
 :''І от іде вже цей душогуб після відсидки й до Юхима:''

@@ Рядок 10: / Рядок 10: @@
 Тут, думаю, доречним буде фрагмент із суперечки двох голів колгоспів, свідком якої я став.
-— Од нічого робити, кажеш, музеєм зайнялися? — більш здивовано, ніж ображено, зімкнув над переніссям ледь скроплені сивиною брови хазяїн, що знайомив нас із експонатами щойно відкритого сільського музою. Я взяв собі за правило: перш ніж присуд якийсь виносити, серйозно все зважувать… Радив би й іншим,— він вибачливо глянув на свого молодшого колегу,— на старість як знахідка буде.— Обережно поклавши засмаглу жилаву п'ятірню на скло, під яким рядами були вилаштувані бойові й трудові нагороди односельців, роздумливо продовжив: — То хлопчисько, що на суботу-неділю прилітає додому за «сидором», може знічев'я бовкнути, що на ум збреде, а нам словом легковажити не годиться, ні. Музей,— не без гордості обвів він очима просторе, зі смаком обладнане приміщення, — ти ще матимеш не одну нагоду особисто в тому пересвідчитись, потрібний не лише школярам, які геть-чисто все знають про Пунічні війни, Стародавню Грецію і Рим. Про рідне ж село тир-пир — і більше нічого... Знають вони, приміром, Муція Сцеволу, який спалив собі руку, і не відають толком про бойові діла жодного із 182 земляків, що наклали головою в боях з гітлерівцями. Не назвуть вони поіменно і сімнадцяти односельців, які прийняли мученицьку смерть в палаючій хаті, але не видали місця, де партизани сховали своїх поранених побратимів.
+:''— Од нічого робити, кажеш, музеєм зайнялися? — більш здивовано, ніж ображено, зімкнув над переніссям ледь скроплені сивиною брови хазяїн, що знайомив нас із експонатами щойно відкритого сільського музою. Я взяв собі за правило: перш ніж присуд якийсь виносити, серйозно все зважувать… Радив би й іншим,— він вибачливо глянув на свого молодшого колегу,— на старість як знахідка буде.— Обережно поклавши засмаглу жилаву п'ятірню на скло, під яким рядами були вилаштувані бойові й трудові нагороди односельців, роздумливо продовжив: — То хлопчисько, що на суботу-неділю прилітає додому за «сидором», може знічев'я бовкнути, що на ум збреде, а нам словом легковажити не годиться, ні. Музей,— не без гордості обвів він очима просторе, зі смаком обладнане приміщення, — ти ще матимеш не одну нагоду особисто в тому пересвідчитись, потрібний не лише школярам, які геть-чисто все знають про Пунічні війни, Стародавню Грецію і Рим. Про рідне ж село тир-пир — і більше нічого... Знають вони, приміром, Муція Сцеволу, який спалив собі руку, і не відають толком про бойові діла жодного із 182 земляків, що наклали головою в боях з гітлерівцями. Не назвуть вони поіменно і сімнадцяти односельців, які прийняли мученицьку смерть в палаючій хаті, але не видали місця, де партизани сховали своїх поранених побратимів''.
 Голова перейшов до стенда з фотографіями.
-— Музей необхідний і дітям, і внукам, і правнукам загиблих на війні, перших комунарів, кращих трударів наших.— У його голосі виразно вчувалися вчительські нотки.— Ми розшукуємо по крихті, по рядочку, по слову в офіційних документах, записуємо спогади, аби до кожного дійшло: жодна добра справа, жоден подвиг не щезають безслідно, вони лишаються нашим безцінним скарбом. Бо збагачують душу, додають нам гордості, певності в своїх силах, непоступливості... Так, так, і непоступливості,— наголосив, хоч ніхто йому й не заперечував.— Ось цих моїх попередників,— по черзі вказав він на фотографії,— зняли з посади несправедливо. Одного за те, що не погодився переорати луки, другого — ще не ліквідував пари... А ми їх шануємо, бо зробили багато корисного... І вважаємо, що визнання потрібне не тільки їм і їхнім дітям, а й мені, тим, хто прийде на зміну... Щоб міцніше тримались у критичну мить, не квапились виконувати недалекоглядні вказівки, не піддавались суто вольовому тиску... Не тобі казати, що з цим у нас густувато...
+:''— Музей необхідний і дітям, і внукам, і правнукам загиблих на війні, перших комунарів, кращих трударів наших.— У його голосі виразно вчувалися вчительські нотки.— Ми розшукуємо по крихті, по рядочку, по слову в офіційних документах, записуємо спогади, аби до кожного дійшло: жодна добра справа, жоден подвиг не щезають безслідно, вони лишаються нашим безцінним скарбом. Бо збагачують душу, додають нам гордості, певності в своїх силах, непоступливості... Так, так, і непоступливості,— наголосив, хоч ніхто йому й не заперечував.— Ось цих моїх попередників,— по черзі вказав він на фотографії,— зняли з посади несправедливо. Одного за те, що не погодився переорати луки, другого — ще не ліквідував пари... А ми їх шануємо, бо зробили багато корисного... І вважаємо, що визнання потрібне не тільки їм і їхнім дітям, а й мені, тим, хто прийде на зміну... Щоб міцніше тримались у критичну мить, не квапились виконувати недалекоглядні вказівки, не піддавались суто вольовому тиску... Не тобі казати, що з цим у нас густувато...''
 Чи не правда, мудрий погляд на роль минулого у формуванні нашої самосвідомості? На жаль, таке ставлення до історії стрінеш далеко не скрізь. А здавалося б — азбучна істина: відкидаючи пережите, пройдене, ми обкрадаємо себе. Демонструючи неповагу до минулого, ми ризикуємо лишитися без майбутнього. Ясна річ, бажаного нам майбутнього.

@@ Рядок 2: / Рядок 2: @@
 '''Козари — смерть і безсмертя'''
-: ''Джерело: [https://1ua.com.ua/kozary/forum/ua/0/0 Олександр Скорина. Козари — смерть і безсмертя]. Козари - форум села. 5 квітня 2008.''
+: ''Джерело: [https://1ua.com.ua/kozary/forum/ua/0/0 Олександр Скорина. Козари — смерть і безсмертя]. Козари - форум села. 5 квітня 2008. Матеріал був опублікований в кількох номерах газети "Прапор Комунізму" за листопад 1986''
 Уперше в [[Козари|Козарах]] мені випало побувати два з лишком десятиліття тому. Й відтоді живі голоси безпосередніх свідків страхітливого побоїща, влаштованого гітлерівськими нелюдами-расистами в цьому поліському селі [[11 березня]] [[1943]] року, голоси людей, що дивом вийшли з вогню і з-під куль, буквально видряпалися з прірви небуття, переживши страшну долю своїх односельців, не змовкали в пам'яті, змушували ще й ще раз повертатися сюди, опитувати все нових і нових очевидців, вивіряти подробиці, розшукувати архівні документи, звертатися до історичних джерел.

@@ Рядок 117: / Рядок 117: @@
 :''Побігли мимо хати, що горіла. Все ж таїш за димом і вогнем не так видно. Мати бігла поряд, і я ще помітив, як па ній загорілася хустка н вона зупинилась, стала тушити. Тут же її на здогнав поліцай, завів ще з однією жінкою в сарай і постріляв».''
-З [[Харченко Віра Володимирівна|Вірою Володимирівною Харченко]]о ми зустрілися в день, коли в її оселі ще вирувало весілля, тому часті перепади настрою на лиці нестарої ще жінки (у день трагедії було всього дванадцять років) були цілком зрозумілі. Воно то темніло раптом, то вияснялося, то зблискувала в очах сльоза. Зовсім як погода того травневого дня,
+З [[Харченко Віра Володимирівна|Вірою Володимирівною Харченко]] ми зустрілися в день, коли в її оселі ще вирувало весілля, тому часті перепади настрою на лиці нестарої ще жінки (у день трагедії було всього дванадцять років) були цілком зрозумілі. Воно то темніло раптом, то вияснялося, то зблискувала в очах сльоза. Зовсім як погода того травневого дня,
 :''«Батько саме чоботи сів лагодити, підбори повідривав,— починає вона, ніби пильно вдивляючись у щось поперед себе.— Аж тут сусідка вскакує. «Невже не чуєте?.. Козари б'ють! Уже Хутір, Слободу й Могилев вибили. А дехто виїжджає. Кажуть, пропуски дають,..»''
@@ Рядок 123: / Рядок 123: @@
 :''Ну тут уже батькові не до чобіт стало. Мерщій запріг у сани вола з коровою, посадив брата свого Кузьми, що був на фронті, дружину з дітьми Гришею і Олею, потім нас, і рушили. По дорозі Степана Гриценка дружину з дочкою Ніною підібрали — ще ніби надійніше стало. Під'їжджаємо до кладовища, а тут поперед пас легкова зупинилась, вилізли німці з автоматами і «цюрук!» — нема далі ходу,''
-:''У сараї, де тепер пам'ятник жінці, людей уже побили. Штовхають нас до другого. В гурті ми перші йдемо. Поряд із Помелиним сараєм батько погріб нагледів, хотів з усіма нами туди сховатись. Затим, ніби відчув щось, крутнув до сарая. А за кілька хвилин кара-толі кинули в погріб гранату.''
+:''У сараї, де тепер пам'ятник жінці, людей уже побили. Штовхають нас до другого. В гурті ми перші йдемо. Поряд із Помелиним сараєм батько погріб нагледів, хотів з усіма нами туди сховатись. Затим, ніби відчув щось, крутнув до сарая. А за кілька хвилин карателі кинули в погріб гранату.''
-:''Як тільки зайшли в сарай і побачили штабелі побитих, батько неголосно сказав: «Сашо,— це він мамі,— падай у сіно. Діти, ховайтесь!» І сам тут же впав, а ми, діти, порскнули за чималеньку куну сіна. Біля стіни виявилась загородочка, й ми зашились туди. А мама з трирічною Женею на руках ніби остовпіла. Так і стояла, доки не скосила їх автоматна черга.''
+:''Як тільки зайшли в сарай і побачили штабелі побитих, батько неголосно сказав: «Сашо,— це він мамі, — падай у сіно. Діти, ховайтесь!» І сам тут же впав, а ми, діти, порскнули за чималеньку куну сіна. Біля стіни виявилась загородочка, й ми зашились туди. А мама з трирічною Женею на руках ніби остовпіла. Так і стояла, доки не скосила їх автоматна черга.''
-:''Потім заштовхували ще й ще партії. Прострочать і женуть во-вих. А не всі ж вопи вбиті. Того поранило, того тільки трупами привалило. Стогін, крик, жах. Ми з переляку спершу сиділи тихо, далі почали перемовлятися. Одне їсти хотіло, другому закортіло додому. Батько почув, підповз ближче й питає: «Ви живі?» — «Живі»,— одказуємо. Він тоді зламав воринку й позаривав нас у сіно. «Нишкніть!») — наказав. А тут однолітка моя, дівчинка Гриневськнх, голое подала: «Витягніть мене, бо я сама не виберусь». І з-під трупів тільки ручка її визирає, пальці ворушаться. Мовляв, тут я. Взявся батько витягати, а вона плаче, боляче їй. Тоді він трупи заходивсь розсовувати. Розказував потім, що в лиця боявся дивитись, щоб не втратити раптом свідомості: усі ж знайомі, а то й родичі. Ось мати з Женею лежать, поряд мати теперішнього голови колгоспу [[Харченко Борис Іванович |Бориса Івановича Харченка]]...»''
+:''Потім заштовхували ще й ще партії. Прострочать і женуть нових. А не всі ж вони вбиті. Того поранило, того тільки трупами привалило. Стогін, крик, жах. Ми з переляку спершу сиділи тихо, далі почали перемовлятися. Одне їсти хотіло, другому закортіло додому. Батько почув, підповз ближче й питає: «Ви живі?» — «Живі»,— одказуємо. Він тоді зламав воринку й позаривав нас у сіно. «Нишкніть!») — наказав. А тут однолітка моя, дівчинка Гриневськнх, голое подала: «Витягніть мене, бо я сама не виберусь». І з-під трупів тільки ручка її визирає, пальці ворушаться. Мовляв, тут я. Взявся батько витягати, а вона плаче, боляче їй. Тоді він трупи заходивсь розсовувати. Розказував потім, що в лиця боявся дивитись, щоб не втратити раптом свідомості: усі ж знайомі, а то й родичі. Ось мати з Женею лежать, поряд мати теперішнього голови колгоспу [[Харченко Борис Іванович |Бориса Івановича Харченка]]...»''
 :''З трудом витяг Володимир Йосипович Харченко дівчинку, тільки рукави од пальтечка повідривались. У цей час стріха сарая вже гоготіла, з горища хлопці стрибали присмалені, а дехто, по витримавши, вискакував у розчинені навстіж двері й падав, скошений кулями, на порозі. Плакали діти. Цілий виводок — двоє своїх, небіж Гриша і щойно вирятувана Гриневська. Володимир Йосипович уже за всіх почувався відповідальним. От тільки перед ким — не знав і не думав про те. Та й не до того було. Знав тільки, що мусить усе можливе зробити, аби вирятувати дітей з вогняного пекла. І більше нічого не йшло в голову.''

← Попередня версія		Версія за 18:37, 3 березня 2021
Рядок 455:		Рядок 455:
	Не рік і не п'ять піднімалося село з попелу, виборсувалося з ям, куди кинули його фашистські варвари. А все ж піднялося, воскресло, розцвіло. Знищене в один день, воно знайшло в собі сили і мужність та на герць із недолею і вже тим увійшло у безсмертя.		Не рік і не п'ять піднімалося село з попелу, виборсувалося з ям, куди кинули його фашистські варвари. А все ж піднялося, воскресло, розцвіло. Знищене в один день, воно знайшло в собі сили і мужність та на герць із недолею і вже тим увійшло у безсмертя.

		+	[[Категорія:Козарська трагедія 1943 року]]
	[[Категорія:Спогади]]		[[Категорія:Спогади]]
−	~~[[Категорія:Козари]]~~

← Попередня версія		Версія за 16:46, 29 грудня 2020
Рядок 1:		Рядок 1:
−	[[Файл:Пам'ятник загиблим односельчанам у Козарах.jpg\|міні\|~~Файл:~~Пам'ятник загиблим односельцям у [[Козари\|Козарах]]]]	+	[[Файл:Пам'ятник загиблим односельчанам у Козарах.jpg\|міні\|Пам'ятник загиблим односельцям у [[Козари\|Козарах]]]]

	'''Козари — смерть і безсмертя'''		'''Козари — смерть і безсмертя'''

← Попередня версія		Версія за 16:42, 29 грудня 2020
Рядок 1:		Рядок 1:
		+	[[Файл:Пам'ятник загиблим односельчанам у Козарах.jpg\|міні\|Файл:Пам'ятник загиблим односельцям у [[Козари\|Козарах]]]]
		+
	'''Козари — смерть і безсмертя'''		'''Козари — смерть і безсмертя'''
	: ''Джерело: [https://1ua.com.ua/kozary/forum/ua/0/0 Олександр Скорина. Козари — смерть і безсмертя]. Козари - форум села''		: ''Джерело: [https://1ua.com.ua/kozary/forum/ua/0/0 Олександр Скорина. Козари — смерть і безсмертя]. Козари - форум села''

← Попередня версія	Версія за 21:52, 8 листопада 2020
(Немає відмінностей)