Сірик Микола Олександрович
Микола Олександрович Сірик (народився 27 вересня 1923 в селі с. Володькова Дівиця — помер 4 грудня 2006) – організатор і директор народного історико-краєзнавчого музею в селі Червоні Партизани, нині Володькова Дівиця. Краєзнавець, фронтовик.
Мобілізований Носівським районним військовим комісаріатом 2 вересня 1941.
Після війни закінчив Ніжинський педагогічний інститут і працював учителем у Західній Україні.
Пізніше працював у Червонопартизанській школі вчителем математики, фізики, креслення.
Світлій памяті Миколи Сірика[ред. | ред. код]
- Нарис Григорія Власенка у книзі Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.
З Миколою Сіриком ми потоваришували з 1995 року, коли я вирішив написати нарис про Червонопартизанську трагедію, що сталася 8-9 липня 1942 року, коли за вбитого партизанами унтер-офіцера та собаку німцями було розстріляно понад 150 мирних жителів. Моїх спогадів виявилося замало, щоб написати правдивий матеріал, тому я вирішив приїхати у Червонопартизанський краєзнавчий музей і зустрітися з його незмінним директором Миколою Олександровичем Сіриком.
Ця зустріч виявилася цікавою і корисною для мене у багатьох аспектах. Серед розстріляних у Ніжинській в’язниці я знайшов прізвища двоюрідних братів свого батька, а поруч, на гранітній плиті, викарбувані прізвища репресованих у 1933-38 роках односельців. Там було і прізвище Буток. Як виявилося, це дід відомого письменника Юрія Мушкетика по материнській лінії. Цю плиту було встановлено за ініціативи М.О. Сірика за мізерні кошти музею.
Багато у музеї матеріалів присвячених Першій світовій, громадянській війнам, колективізації та голодомору, а найбільше, звичайно, матеріалів про Велику Вітчизняну війну. До глибини серця мене вразив стенд, на якому було фото 18 випускників-однокласників Миколи Олександровича, які відразу після першого випускного балу пішли на війну і не повернулися. В живих залишився лише М. О. Сірик, який і увічнив пам’ять про друзів у невеличкій рамочці в музеї.
Як свідчить статистика, солдатів і офіцерів 1923 р.н. в живих залишилося всього 3 проценти. Серед тих, хто повернувся з війни, був і М. О. Сірик. Він закінчив Ніжинський педагогічний інститут і працював учителем у Західній Україні. Цей період його життя був своєрідною перевіркою на життєву зрілість, вміння бути лояльним і мудрим по відношенню до себе й до інших.
По війні почав працювати у своїй рідній Червонопартизанській школі вчителем математики. Він так бездоганно знав і любив свій предмет, що тієї любові вистачало на всіх його учнів. Вони ще довго будуть згадувати свого вчителя і просту життєву істину про те, що любов та повага до педагога залежать не лише від того, як він викладає предмет, а й від його особистості.
Микола Олександрович завжди був у вирі подій рідного села. Дружина, Варвара Федорівна, з розумінням ставилася до громадських справ чоловіка, тому що сама була також мудрим педагогом. Окрім партійних навантажень, Микола Олександрович допомагав своєму товаришеві П. П. Гальцю організовувати у школі дозвілля учнів. А пізніше Петро Полікарпович, як професійний фотограф, допомагав товаришеві у створенні історико-краєзнавчого музею, який, дякуючи Сірику, став одним з кращих у Носівському районі. Йому, як і Козарському, присвоєно звання народного.
З 1995 року я неодноразово бував у музеї, щоразу черпаючи цікаві історичні матеріали для своїх книг, зокрема „Повісті з карбами на серці”. М. О. Сірик увесь час був активним сількором нашої „районки”, дописуючи до газети цікаві матеріали про героїв-земляків, зокрема і про свого брата, вченого-мовознавця П. П. Плюща, а до 50-ї та 55-ї річниць Червонопартизанської трагедії він підготував матеріали під назвами „Сулацька трагедія” та „Заграва над Сулаком” на цілі сторінки. А як виступав на мітингах, присвячених Дню Перемоги, розповідав про свій бойовий шлях розвідника, який закінчився тільки після взяття Кенігсберга.
Увесь нелегкий шлях цієї людини був увінчаний лише добрими справами. Він завжди відгукувався на чуже горе, як на своє, переживав і допомагав людям.
Останні три роки ми з Миколою Олександровичем зустрічалися рідко. Я все більше перебував удома, біля хворої дружини, а увечері 9 грудня разом зі своїм сином вирішив провідати товариша та його сім’ю, а заодно подарувати свою книгу „Під небом грозовим і чистим”, але дізнався, що 4 грудня М. О. Сірика не стало. Я не став заїжджати до Варвари Федорівни, щоб не травмувати її згорьоване серце, а вирішив написати цей спогад у пам’ять про свого хорошого друга.
