Козари

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Пам'ятник загиблим односельцям у Козарах

Козари́ — село в Україні, в Носівському районі. Населення становить 750 осіб. Орган місцевого самоврядування — Носівська міська громада.

Північний куток села називають Люлівщина, південно-східний — Бондарі.

Природа[ред. | ред. код]

Неподалік від села розташовані ботанічний заказник «Козарська Дача» і ботанічна пам'ятка природи «Козарська Дача».

Пам'ятки археології[ред. | ред. код]

Поблизу села розташована багатошарова пам'ятка археології. Займає мисоподібний виступ першої над заплавної тераси річки Остер. Культурні шари: трипілля, підкурганне трупо-покладення скіфського часу, гунський час.

У 2001 експедицією Інспекції з охорони пам'яток історії та культури Управління культури Чернігівської облдержадміністрації було досліджено 2000 м² площі. Виявлено 20 ям округлої та овальної форми діаметром 1—1,8 м, що містили фрагменти кераміки софіївського типу етапу СІІ.[1]

Історія[ред. | ред. код]

Давні часи[ред. | ред. код]

Населений пункт Kozar позначено на «Спеціальному та докладному плані України…» де Боплана (1650) та на пізніших мапах.[2][3]

Час німецької окупації[ред. | ред. код]

Німецька карта Козари.jpg

10 вересня 1941 року останні частини радянських військ, які відступали, пройшли через Козари, а в ніч на 11 вересня село було зайняте німцями. Першими загинули від рук німецьких військових голова сільради Гаврило Москалець, голова колгоспу Іван Харченко, начальник пошти Опанас Опанасенко та два лісничі.[4]

В час німецької окупації між селами Ставиське та Козари радянські військовополонені проклали пряму дорогу, що проходить через ліс на півночі від теперішнього села Пилятин (до 1947 — Берков). Місцеві жителі називають її «німецька дорога».

11 березня 1943 року у відповідь на дії в околицях села радянських партизанів, село спалене німецьким каральним загоном, а майже всі люди, які на той час мешкали в селі, були знищені. Близько 6-ої години ранку, німці оточили село і почали розправу — 270 людей похилого віку, жінок і дітей були спалені в сільському клубі. У місцевій школі розстріляли і спалили більше 200 дітей разом із учителями.[4]

Виконавець злочину: каральна експедиція СД, до складу якої входили німці, мадяри і близько 100 військовослужбовців чернігівського карального батальйону СД. Кількість загиблих — 3908 жителів. Повністю спалено 870 дворів селян і всі громадські об'єкти. Село фактично перестало існувати.[4]

Повоєнний час[ред. | ред. код]

В кінці 1950-х на трьох вулицях на околиці села побудувалися переселенці з села Бондарі (Козелецький район). Цей куток у Козарах з того часу називається — Бондарі[5].

1963 року до 20-их роковин Козарської трагедії стараннями місцевих жителів збудували пам'ятник Матері. Невеличкий пам'ятник-нагадування про тисячі загиблих.[4]

11 березня 2016 року в Козарах відкрили невеличкий пам'ятний знак усім, хто прийняв мученицьку смерть 73 роки тому.[4]

Колгосп[ред. | ред. код]

В 1929 в Козарах був створений колгосп імені Петровського, а в 1933 чи в 1934 другий колгосп імені Косіора. Іще були назви колгоспу "3-ї сталінської п'ятирічки" (до і під час війни), імені Хрущова, проте точні дати поки невідомі. Після війни колгоспи об'єднали в один і назвали "Перемога".

В Андріївці був колгосп "Червоний партизан". В 1950 Андріївський колгосп приєднали до Козарького, як окрему бригаду. В 1963 колгосп одержав назву "Червоний партизан".

Першим повоєнним головою, та і в роки війни, був Савосько Степан Матвійович, в Андріївці - Дементович Іван Максимович. А потім Безносюк Федосій Михайлович (вже в 1946).

Потім головами колгоспу були Бут Макар Омелянович, Москалець Володимир Семенович. З 1955 по 1965 — Ткаченко Яків Артемович, а з 1965 по 1998 — Харченко Борис Іванович

Музей[ред. | ред. код]

В селі діє Народний історико-краєзнавчий музей. У 2009 завідувачка музею, Лідія Федорівна Харченко удостоєна Почесної грамоти Кабінету Міністрів України за багаторічну і сумлінну працю, високий професіоналізм, значний особистий внесок у збереження пам'яток історії та культури, розвиток музейної справи[6].

Будинок культури[ред. | ред. код]

Див. Козарський будинок культури

Відомі люди[ред. | ред. код]

Відроджені Козари[ред. | ред. код]

Нарис Надії Фурси у книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.

Назва села Козари, як і білоруська Хатинь, стала символом неймовірної людської трагедії і болю. Вщент спалене у березні 1943 року село, розстріляні і спалені 4800 жителів (3000 з яких пішли в небуття безіменними). Ні в кого живого, хто бачив те страхіття, не могла навіть виникнути думка, що це село можна хоч колись відродити, вдихнути в нього життя. А воно, як неопалима купина, вже у 80-ті роки XX-ст., дякуючи титанічній праці людей, вірі, надії на добро відродилося і розквітло. Повернулися до рідних місць учорашні партизани, фронтовики, переселилися сюди наддніпряни і на зарослих бур’янами згарищах почали зводити мазанки. Бідність була неймовірною, але була перемога, був мир, була надія.

Підростали діти війни, які рано стали дорослими, заміняючи батьків, що загинули. Росли, навчались, працювали, мужніли, беручи на свої плечі відповідальність за майбутнє. Це вони, діти війни, родина Харченків – Борис Іванович і Лідія Федорівна, внесли значний вклад у відбудову і відродження села.

Борис Іванович понад три десятиліття очолював місцевий колгосп. Не шкодуючи сил, часу зумів згуртувати спеціалістів, організувати колгоспників і на бідних піщаних землях створити одне з найкращих у районі господарств. На власні кошти збудували добротне житло для колгоспників, прекрасний Будинок культури з бібліотекою, дитячий садок, середню школу, колгоспну контору, їдальню, магазини, ферми. Село було газифіковане, прокладені дороги з твердим покриттям. Все це він робив заради майбутнього, в ім’я своїх односельців, чию загибель бачив підлітком у страшні березневі дні 1943 року.

Щоб зберегти память про страчене село був створений музей. Лідія Федорівна, ще до того як одержала в 1956 році направлення на роботу в Козари, знала їх трагічну історію, бо проживала в сусідньому селі. Молодий спеціаліст бібліотечної справи вписалась в коло жителів і керівників села, бо поділяла їх духовні цінності: гірку пам’ять, натхненну працю, світлу надію. Ця душевна гармонія поєднала її на все життя з жителями села і з Борисом Івановичем.

Сьогодні можна підвести підсумки прожитим рокам, зробленим справам. Болить душа ветеранів, що не з їхньої вини здані позиції, життя відхилилося від курсу, яким вони йшли. А сил на те, щоб щось змінити – немає. Та народний музей, як і раніше, зберігає в собі історичну пам’ять, служить справі виховання в молоді любові і шани до рідної землі, своєї історії, до людей праці.

Не злічити скільки екскурсій з Носівщини, Чернігова, Ніжина, Сум, Козельця, Куликівки відвідали музей. Лідія Федорівна знову і знову вела розповідь, пропускаючи через власне серце історію Козар, щоб кожний школярик, (так записав у зошит відгуків місцевий художник Андрій Пархоменко), знав, що на кожному квадратному метрі козарської землі пролито більше стакана людської крові.

Відвідувачі музею сердечно дякують Борису Івановичу і Лідії Федорівні за їх працю, за збережену пам’ять, за те, що добротворцями пройшли свій трудовий шлях. Хай сонячна і затишна – з вірою, надією і любов’ю – буде Ваша осінь, шановні земляки.

Надія Фурса.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Жарова Т. М., Жаров В. Г., Терпиловський Р. В. Дослідження в зоні новобудов на Чернігівщині // Археологічні відкриття в Україні 2000—2001 рр. — К., 2002. — С. 119
  2. Спеціальна та докладна карта України на сайті vlasenko.net
  3. Мапа Боплана 1670
  4. 4,0 4,1 4,2 4,3 4,4 Спалені села і селища Чернігівщини в 1941–1943 роках: злочини проти цивільного населення. Збірник документів і матеріалів / Чернігівська обласна державна адміністрація, Чернігівська обласна рада, Український інститут національної пам’яті, Пошукове агентство по створенню науково-документальних серіалів «Книга Пам’яті» та «Реабілітовані історією». Упоряд.: С. В. Бутко, О. В. Лисенко; Відп. ред.: Р. І. Пилявець. 2013. Чернігів: Видавництво Десна Поліграф, 224 с. ISBN 978–966–2646–43–6, сторінки = 16-18
  5. Україна молода, Номер 132 за 19 липня 2008, Мальовничий привид «відстріляного» Задесення. Автор Володимир Костенко. Перевірено 2009-06-04
  6. Губернатор повернувся з села «Високий вал»

Посилання[ред. | ред. код]