Поточна версія |
Ваш текст |
Рядок 1: |
Рядок 1: |
− | [[Файл:Ольга Кундюба.jpg|міні|Ольга Кундюба, 2006]]
| + | '''Ольга Михайлівна Кундюба''' (народилася ? — померла [[21 листопада]] [[2020]]) — ветеран педагогічної праці, учитель початкових класів, учитель-методист, відмінник освіти УРСР. |
− | | |
− | '''Ольга Михайлівна Кундюба''' (народилася [[6 вересня]] [[1948]] — померла [[21 листопада]] [[2020]]) — ветеран педагогічної праці, учитель початкових класів, учитель-методист, відмінник освіти УРСР. | |
− | | |
− | Закінчила Чернігівський педінститут імені Т.Г. Шевченка.
| |
− | | |
− | Працювала вчителем початкових класів в [[Носівська школа № 1|Носівській школі № 1]].
| |
− | | |
− | З 2003 — на пенсії.
| |
| | | |
| Входила до [[Носівська районна рада ветеранів|Носівської районної ради ветеранів]]. | | Входила до [[Носівська районна рада ветеранів|Носівської районної ради ветеранів]]. |
| | | |
− | == А ти світи, зоре ==
| + | {{Заготовка}} |
− | : ''Джерело: {{cite web | url = https://www.facebook.com/groups/289163238503454/permalink/874273856659053/ | title = А ти світи, зоре | publisher = Газета "Носівські вісті"| author = [[Нестеренко Олексій Григорович|Олексій Нестеренко]] | date = 8 січня 2021}}''
| |
− | Усі ми родом із школи. І в кожного був учитель. Перший, який увійшов назавжди в життя світлими-світлими споминами про велелюдне вересневе свято на шкільному подвір'ї. Тоді ця ще незнайома жінка вибрала саме мене із понад двох десятків пташенят, за якусь мить упізнавши найнесміливішого з усіх, і за мою руку повела уже весь свій гомінкий роїк до сонячного вулика. У моїй долоні ще дотепер тепло її руки, вона променить у моєму чубі, а в серці — добра, сонячна пам'ять. Як про матір другу.
| |
− | | |
− | …Минули десятиліття. Уже з першими сивинками на скронях, коли любо прихилилася до серця Носівка, зустрів жінку, так схожу на мою [[Сиплива Ярина Юхимівна|Ярину Юхимівну Сипливу]].
| |
− | | |
− | Ольга Михайлівна Кундюба була в розквіті таланту педагога, либонь, на його вершині. Свідченням цьому численні листи до редакції від вдячних батьків і учнів, які друкувалися в районці.
| |
− | | |
− | — Коли набиралися класи в першій Носівській школі, саме до неї прагнули батьки втіснити своїх дітей. З великою довірою, найкращими сподіваннями, що Оля Михайлівна відшліфує до алмазного блиску норовливий характер сина чи доньки, — згадує про колегу директор гімназії [[Нечес Ірина Миколаївна|Ірина Нечес]]. — Знаю, нелегко їй було і з моїм Сашком, аби спокійніше почувалося йому за партою. Скільки їх було, таких «живчиків» за шкільні роки, десятиліття наставниці. Кожного пам'ятала, а точніше, вони нагадували про себе телефонними дзвінками, листами з українських звідусюд, а то й приводячи до неї вже своїх дітей, онуків:
| |
− | | |
− | — Олю Михайлівно, візьміть, будь ласка, мою неслухняку під свою опіку.
| |
− | | |
− | — Вона — вожата по життю, — згадує колегу Відмінник освіти України, старійшина педагогів Носівщини із століттям за плечима [[Шовкун Марія Кирилівна|Марія Кирилівна Шовкун]]. — Пам’ятаю її впродовж багатьох літ на наймолодшій шкільній посаді. Вона йшла із святом до своїх піонерів щодень, була неперевершеною затійницею добрих справ у школі й поза школою — з юними природолюбами, тимурівцями, просто хлопчиками й дівчатками, які від вожатої відкривали для себе світ доброти, людяності, краси довкілля, свята в мерехтливих росинках на підгайнівських луках і радості від першого боровика-велетня, знайденого щасливим гуртом.
| |
− | | |
− | — Одна із професійних чеснот її, випускниці Чернігівського педінституту імені Т.Г. Шевченка, — висока відповідальність за справу. Такою пам’ятаємо Ольгу Михайлівну на посаді завуча, в районному методоб’єднанні вчителів початкових класів, де до слова, її думки і досвіду прислухалися молодші колеги, — згадує Л. Є. Святна.
| |
− | | |
− | Його успадкувала з вітчизняної педагогіки — від філософії Григорія Сковороди, Василя Сухомлинського, Софії Русової і багатьох-багатьох, зокрема, й своїх наставниць, мудрість і турботливість яких увібрала, залишившись рано сиротою під опікою бабусі й дідуся. Саме так лагідно поправляла вона своїх вихованців, коли чула з дитячих вуст, м’яко кажучи, байдуже «баба».
| |
− | | |
− | — А чому не «дідусик», Колю? Скажи, хто тобі «миколайчика» кладе під подушку?
| |
− | | |
− | — Звичайно, — було, затнувся хлопчик, — дідусик…
| |
− | | |
− | Любов до Вітчизни починається із любові в родині, до мами і батька, до своїх вуличан, до краю, де народився. Вона ненав'язливо сіяла зерна патріотизму в дитячих серцях, читаючи своїм вихованцям прекрасні поетичні присвяти матерям Бориса Олійника, Дмитра Іванова, нашого земляка [[Будлянський Микола Георгійович|Миколи Будлянського]]. Часто для роздумів пропонувала відому притчу К. Ушинського про трьох матерів, які хвалилися своїми синами. Пригадуєте? Один співав красиво, інший хвацько колесом перевертався, а третій просто взяв у матері відра з водою і поніс додому.
| |
− | | |
− | — А хто із синів вам більше до вподоби? — запитувала вчителька в класу і, випереджаючи задуму дітей, відповідала мудрістю дідуся, який зробив висновок:
| |
− | | |
− | — Он того, що відра повні поніс.
| |
− | | |
− | Роки, як весняна вода. Понад сорок літ вона провела у буднях і святах із дітьми. Нелегка ноша, та хліб, навіть, нерідко черствий, — солодкий, бо святий. Бо за напругою буднів завжди приходили свята.
| |
− | | |
− | — Я хочу бути такою, як ви, учителькою, Ольго Михайлівно! — колись першою їй сказала п’ятикласниця Марійка.
| |
− | | |
− | Притулила вона до серця сонячну голівку і поцілувала в маленьке чоло. Скільки було для неї таких зворушливих дитячих одкровень за її професійне життя. Й вони були небуденними, найвищою її нагородою за клопоти. У класі й поза школою, стежинами до сердець батьків, спілкування з якими було необхідним.
| |
− | | |
− | Своїм надчутливим серцем побачила, було, що коїться негаразд із другокласницею Галинкою. Порадила батькам звернутися до лікарів, знайшла адресу столичного науково-дослідного інституту.
| |
− | | |
− | — Хто вас направив сюди? — запитав у матері, протираючи спітнілі окуляри, лікар.
| |
− | | |
− | — Учителька…
| |
− | | |
− | — Я їй дуже вдячний, передайте, їй би лікарем бути.
| |
− | | |
− | — Скажете, хіба вистачить на всіх ніжності, сердечного тепла, уваги і того єдиного ключика до чиєїсь однієї закритої душі. У Ольги Михайлівни вистачало, — розповідає про подругу Відмінник освіти, колишній директор Носівської ЗОШ №3 [[Горкавенко Катерина|Катерина Горкавенко]]. — Та ще й на старшокласників, які теж шукали зустрічей із своєю першою вчителькою, аби поділитись сокровенним, і на тих, які вже давно залишили школу.
| |
− | Напевне, вистачало, бо й стосик тих синеньких конвертиків з листами на її письмовому столі, фотосвітлини уже із синами і внуками колишніх вихованців, і зустрічі щодень, і спомини говорять самі за себе…
| |
− | | |
− | — Хто вони зараз, її учні? Хлібороби, лікарі, вчителі, інженери, державні службовці, військові (чи й безробітні, час, бачте, неприхильний для багатьох, навіть у здобутих професіях) — не так важливо. Вони — її діти і діти Вітчизни, ім’я якій Україна. Велику любов до неї вона прищеплювала щодня. Рідним словом і особистим прикладом, піснею зі сцени в прекрасному жіночому ансамблі ветеранів «[[Горлиця]]», активною громадською позицією в житті міста.
| |
− | | |
− | Здається, це сказав Е. Золя, що майбутнє нації залежить від учителя початкових класів. Бо він працює на майбутнє. Моя незабутня подруга Оля жила, дихала, мріяла красивою долею українців. Ми завжди пишалися нею. — Цей монолог від вчительки української словесності [[Наказна Лідія Андріївна|Лідії Андріївни Наказної]].
| |
− | | |
− | — Навіть пішовши на заслужений відпочинок у 2003-у році, вона залишилась вірною своєму професійному покликанню, допомагаючи малолітнім школярикам опановувати глибше знання. Ці години із далеко не чужими дітьми ділила вона із своїми донькою й сином. За батька і за себе і, почуваючись щасливою, тамуючи вдовину печаль. Своїм оптимізмом вона надихала на творчу працю юних колег, не обминаючи рідний колектив, проблеми методоб’єднання. Вона була й залишиться назавжди гордістю колективу, — ділиться думками директор першої міської школи [[Дубовик Світлана Едуардівна|Світлана Дубовик]].
| |
− | | |
− | — Ви напишіть про Олю Михайлівну, — просила мене, переживаючи непоправну втрату, сваха [[Єрко Надія|Надія Єрко]]. — Вона — мудра, талановита і мужня жінка. Уже не жила, рятувалася від болю, знаходячи радість у квітах. Як красива пісня, були вони з весни до пізньої осені на її подвір’ї, городі й поза ними. Квіти і діти — найкращі ліки для її сонячної душі.
| |
− | | |
− | — Щедрий неспокій голови вуличного комітету і ветеранського гурту залишиться надовго у спогадах вдячних людей. На своїй [[Вулиця Перемоги|вулиці Перемоги]], слава Богу, не зійшли сповна з глузду декомунізатори, зупинившись перед святим іменем, Ольга Михайлівна була організатором святкових заходів з пошанівком ветеранів. За відсутню листоношу розносила передплатні видання сусідам, а одиноким престарілим, при нагоді, — хліб і до хліба, малечі — казку й гостинці від Червоної Шапочки й зовсім незлого Вовка.
| |
− | | |
− | А як вона вишивала! На виставках від ветеранського клубу «[[Вересень]]», в якому вона була активною учасницею, просто смакували кольорами її робіт, — згадує голова міської ветеранської організації [[Чорнозуб Василь|Василь Чорнозуб]] із вдячністю за уроки мудрості й доброчинства своїм синам. — А ще ініціатором і учасником була вона на толоках по впорядкуванню кладовищ. Всіх добрих справ Олі Михайлівни не перелічити.
| |
− | | |
− | Ця осінь, яку вона любила в золоті листопаду, водночас була сумною для неї за життя. Без двох днів сорок літ носила вдова в серці вічний біль. Його здолав її власний, тяжка хвороба, яку ще ніхто не перемагав.
| |
− | | |
− | — Так рано судилося долею залишитися тільки в пам'яті, — говорять всі, хто їй вдячний за себе, за своїх дітей і внуків. Далебі, перебільшуючи, говорять, мовляв пів міста читати й писати навчила. І любити життя, людей, Вітчизну.
| |
− | | |
− | Сороковини, як її душа стала на крила в дорозі до зір. І, щойно спалахнула, вона — нова між рівними собі чи, навіть, яскравішим світлом, який буде милим усім, хто залишиться надовго з доброю пам’яттю про неї. Словами Олеся Гончара прошу вустами друзів, колег, завсідників клубу «Вересень» і хору ветеранів:
| |
− | | |
− | — А ти світи, зоре. Зоря на ім’я Оля!
| |
− | | |
− | [[Нестеренко Олексій Григорович|Олексій Нестеренко]].
| |
| | | |
| [[Категорія:Вчителі початкових класів]] | | [[Категорія:Вчителі початкових класів]] |
− | [[Категорія:Вчителі Носівської школи № 1]]
| |
| [[Категорія:Відмінники народної освіти УРСР]] | | [[Категорія:Відмінники народної освіти УРСР]] |
| [[Категорія:Люди К]] | | [[Категорія:Люди К]] |