Редагування Кугут-Ісаєнко Ніна Іванівна

'''Ніна Іванівна Ісаєнко''' (уроджена Кугут, 1950 — ?) — педагог і громадська діячка, вчитель [[Мринська загальноосвітня школа I-III ступенів|Мринської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів]].

Освіта вища. Вчителька української мови і літератури, поетка, авторка кількох збірок.

== Громадська діяльність ==
Була член партії БЮТ, неодноразово обиралася депутатом Носівської районної і Мринської сільської ради. 

У 2010 [[Місцеві вибори 2010|була обрана]] до Носівської районної ради від Носівської районної організації Всеукраїнського об'єднання «Батьківщина».

== «Малесеньке зернятко із маминого поля...» (Ніна Кугут) ==
:''Публікація Миколи Тимошика в журналі «Літературний Чернігів», № №4 (76), жовтень-грудень 2016, сторінки 165-168.''
Вірші Ніни Іванівни Кугут-Ісаєнко – самобутньої поетеси із сільської глибинки лісостепової частини Чернігівщини – якось по-особливому припали до душі, коли знайомився з черговими щомісячними літературними сторінками «Ніжинського вісника».

Ця газета, що колись мала назву «Під прапором Леніна», особисто для мене, як і для багатьох моїх побратимів по перу, що походили з цього унікального куточка славної сіверської землі, на все життя стала знаковою. Адже безпосередньо вплинула на формування перших журналістських і письменницьких навичок. На її шпальтах друкувалися, пересіяні через вимогливе літстудійне сито (таку високу планку вимогливості підняли маститі знавці Слова з Ніжинського, гоголівського, педінституту), ще несміливі й не в усьому дозрілі творчі доробки майбутніх учителів-філологів, журналістів, письменників. Роз’їжджаючися згодом близькими й далекими житейськими дорогами, ми брали назавжди з собою отой високий чин Творчості, яким зарядилися від колективу саме цієї неповторної редакції.

А перші поетичні спроби Ніни Кугут читав ще зі сторінок шкільної стіннівки тоді, коли закінчував рідну Данинську десятирічку, в той час як пані Ніна, випускниця-відмінниця цієї ж школи, вже завершувала своє п’ятирічне навчання на філологічному факультеті Ніжинського педінституту. Ми виростали і формувалися з дитячих літ у старовинному селі чернігівської глибинки з такою незвичною і дорогою для нас назвою – Данина.

Вчилися в дві зміни в тісних класних кімнатках кількох старих хатинок, які в селі не одне покоління випускників та їхніх дітей беззмінно називали «Центральна» (побудована ще в ХІХ столітті), «Шлакова», «Фінська», «Байрачна» та «Сімсітчина». На всіляких показних районних зльотах, святах, урочистих маршах радянського зразка ми, благенько вдягнені, без спеціально придбаного яскравого вбрання та іншого антуражу, майже ніколи не займали призових місць (для цього там були свої, недосяжні нам, фаворити – Лосинівська, Вертіївська школи).

Справді, не буде перебільшенням ствердити: Данині везло на вчителів. Саме таких, які найперше в глибинці продовжували давні традиції українського вчительства, що виходив з народу і працював разом з ним, мав його душу і відчував його біль. На початку то були переважно приїжджі, прислані в «безпросвітну глушину» на трирічні обов’язкові відробітки, молоді спеціалісти. Багато з новеньких учительок незабаром виходили тут заміж, здебільшого за місцевих механізаторів і ставали вже назавжди данинцями. Пізніше своєрідна колонія моїх юних односельців, отримавши в педінститутах Ніжина, Чернігова і Києва фах учителя,  поверталася в рідне село, аби вже самим навчати «світлому, розумному, вічному» нове покоління юних данинців.

Мала повернутися в Данину дипломованою вчителькою української мови та літератури і Ніна Іванівна Кугут. Однак у школі вже працювала вчителькою за таким же фахом її старша сестра Тетяна. І Ніна під час державного розподілу місцем свого призначення на роботу вибрала сусідній, Носівський, район.

Десять кращих молодечих літ віддала дітворі Плосківської середньої школи. Згодом переїхала в село Мрин цього ж району, де й викладає відтоді українську мову та літературу в місцевій десятирічці. Вийшла заміж, народила і виростила з чоловіком Володимиром трьох синів – Сергія, Анатолія, Юрія. Діждалася онуків.

Однак, маючи від народження Божий дар до поетичного слова, віддавна навчилася бачити «зорі в калюжах», образно мислити. Всі житейські печалі й радості, всі нерозтрачені роками почуття й переживання, думки і мрії, перепущені через вразливе серце, чимраз частіше просилися на перо. Все це спонукало вивищуватися над буденщиною, гостро відчувати різницю між фальшивими і справжніми житейськими цінностями, знаходити розраду в творчості. І, наперекір усьому, залишатися доброю, чуйною, уважною до всього оточуючого:
<poem>
''Усмішка, що вродилась зі сльози,
Сльоза, що спить росою на калині.
Поезіє, ти – в доброму єси,
А в злому не живеш ти ні хвилини.''
</poem>
Тематичний діапазон творчого самовираження поетеси концентрується у площині громадянської поезії та інтимної лірики. 

Усе своє свідоме життя проживши в українському селі, рано спізнавши, що таке із сапкою в руці прополоти під палючим сонцем кілометрові бурякові гони чи продати за принизливі копійки перекупникам літр добутого тяжкою працею свіжого молока або кілограм картоплі, поетеса Ніна Кугут отримала моральне право сказати в поетичній формі про ницість, цинізм і продажність можновладців усе те, що думає про них народ, по-шевченковому гнівно і просто:
<poem>
''В палацах пишних живете,
Їсте, що хочете, й п’єте.
Із нас, рабів своїх покірних,
Сто шкур ганебно дерете.''
</poem>
Збірка вибраного «Україно моя», якою відкривається книга (складається із трьох циклів: «Встаньте з колін, українці», «Перед вибором» та «Щоб з пісні ранок починали люди»), сповнена гострого болю за несправедливу долю села, яке через нерозважливість політиків із кожним роком все більше знекровлюється, духовно деградує, вимирає. Показовими є вірші «Можновладцям», «На буряках», «Легше рибку зловити в каламутній воді», «У полум’ї брехні усе згорає».

Досить переконливо та вражаюче сконцентровано і велич, і розпач, і надію чесного, працьовитого, але вчергове обдуреного українського селянина в семи строфах вірша «Українське село». Ось фрагменти:
<poem>
''Схиляє вечір віти на чоло,
Чіпляє травам росяне намисто.
Поринуло у роздуми село,
Щоб завтра день почати, як годиться...

А я не сплю... Дивлюсь в безодню синь...
Зажура знов лягає під повіки.
Село моє, попри твоїх зусиль,
Йдеш жебраком в нове тисячоліття...''
</poem>
Та все ж віє з таких щемких поетичних рядків надією й оптимізмом:
<poem>
''Як жаль мені украдених надій
На те, що внуки краще будуть жити.
Село моє, ти ж все-таки ще вір,
Що правда є – для всіх одна на світі.''
<poem>
Такою ж вірою в обнадійливий завтрашній день, якого заслужили прості українці, сповнені вірші «Пам’яті Героїв Крут», «Монолог покинутого села», «Допоки сонце – мові жить», «Одержимій».

Прикметно, що своєму рідному селу, яке завжди надихало на творчість, поетеса присвятила окрему збірку, назвавши її «Душею лину в рідну Данину...»:
<poem>
''Душею лину в рідну Данину,
Де тихі зорі дивляться в калюжі,
Де сонно ніч ховає під крило
Дитячих пазух яблука і груші.''
<poem>
Між поетичними рядками зринають обриси батьків, родини, друзів, щемливі картинки з дитинства і юності. Вони зворушують душу кожного читача, бо народилися з глибини серця, в них немає фальші. Натомість є небуденне, щире і вразливе сприйняття довколишнього світу, непідробне
співпереживання за ближнього.

А ще поезія Ніни Кугут відзначається багатством образів. Це, власне, те небуденне в буденному, яке здатен бачити далеко не кожен. І це те, що запам’ятовується, спонукає думати, малює уяву, увиразнює кожну хвилину прожитого життя, робить його цікавішим:
<poem>
''Гуляє у піжмурки місяць,
Чіпляючи хмарку за ріг.
Вона то втече, то зависне,
То тінню впаде на поріг...''
</poem>
Звичайно, прискіпливий читач місцями може віднайти у збірці фрази, які ще слід було шліфувати, вимогливіше підбирати слова для точніших рим, чіткіших образів. Але це побажання можна висловлювати кожному поету. Найважливіше, що в авторки цієї збірки є справжній Божий дар. І гріх було б його не розвивати. Навіть в обставинах, які далеко не завжди сприяли творчості. Ніна Іванівна Кугут уже сказала, і, впевнений, ще скаже своє вагоме поетичне слово, освячене талантом, щирістю почуттів, правдою і непоказною любов’ю до матері-України.

Микола Тимошик,

м. Київ

[[Категорія:Вчителі української мови і літератури]]
[[Категорія:Депутати Носівської районної ради]]
[[Категорія:Люди І]]