Редагування Крапив'янський Петро Андрійович

[[Файл:Петро Крапив'янський.jpg|міні|Петро Крапив'янський]]

'''Петро Андрійович Крапив'янський''' (народився [[26 квітня]] [[1926]] в с. [[Володькова Дівиця]]), партизан, учасник Німецько-радянської війни, полковник юстиції, громадський діяч, письменник.

== Життєпис ==
Боєць партизанського з'єднання «[[За Батьківщину!]]» (1941-1943).
 
[[16 лютого]] [[1944]] мобілізований Носівським райвоєнкоматом, учасник бойових дій Німецько-радянської війни у складі ІІІ Прибалтійського фронту (1944-1945) В лавах Радянської армії дійшов до Прусії, де отримав третє поранення. 

Після війни, закінчивши Харківський юридичний інститут, працював у Носівці і Ніжині дільничним інспектором і слідчим прокуратури. Вийшов на пенсію у званні полковника юстиції. 

Голова (з 1987), заступник голови (з 2010) Ніжинської міської організації ветеранів України, полковник у відставці.

Станом на 2019 очолює комісію у справах партизанів Ніжинської Ради ветеранів. 

Зробив вагомий внесок у розвиток ветеранського руху у Чернігівській області. Веде роботу по патріотичному вихованню молоді.

Автор 4 книг: «[[В лісах навколо Ніжина]]», «[[На варті закону]]», «[[Шляхами переможців]]», «[[Украдена слава]]».

Живе в м. Ніжин.

== Відзнаки ==
Має 35 нагород, серед яких:
* Орден Вітчизняної війни II ступеня за хоробрість, стійкість, і мужність, проявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками; 
* Орден «За мужність»; 
* Нагрудний знак «Партизан України»;
* Медаль «Партизанові Вітчизняної війни» за відвагу і мужність;
* Медаль «За розвиток науки, техніки та освіти»;
* Медаль «За віру і вірність»… Перераховувати можна довго, бо .

== Невигадана історія життя ніжинського партизана ==
:''Джерело: [http://mynizhyn.com/news/misto-i-region/4465-pochesnomu-gromadjaninu-chernigivskoyi-oblasti-90-rokiv.html Невигадана історія життя ніжинського партизана] Автор: Валентина Згода, 9 травня 2016''

Людське життя… Неповторне і звичне, радісне й сумне, сповнене глибоких переживань, солодке, як мед, і гірке, як полин. Люди, їх мільйони … всі вони зовсім різні й чимось неповторні. Вони, мов ті зорі на небі, що горять своєрідним світлом.

Життя кожної людини – це стежина, і по ній кожен має пройти гідно. Так пройти, як оцей сивочолий чоловік, з добрим мудрим поглядом, що випромінює теплоту і батьківське піклування, любов до рідного краю і людей.
 
90-ту весну зустрічає улюбленець міської дітвори, шанована і знана в Ніжині людина - Крапив’янський Петро Андрійович, якому за поданням матеріалу до Чернігівської обласної організації ветеранів України, про його широку громадську діяльність, що зробила міська рада ветеранів з подання голови організації Алексєєнко Лариси Григорівни, присвоєно в 2015 році звання - Почесний громадянин Чернігівської області. 
 
Звідки ж корені Петра Андрійовича Крапив'янського? Де черпає він життєві сили? В якій родині зростав? Народився він 24 квітня 1926 року, в мальовничому селі Червоні Партизани. Батьки  хлопчика [[Крапив'янський Андрій Трифонович|Андрій Трифонович]] та [[Крапив'янська Гафія Григорівна|Гафія Григорівна]] були з козацького роду потомственними хліборобами. В родині було четверо дітей: Оля, Петя, Марія та Вітя. Петро у 1934 році пішов навчатися в Червонопартизанську школу і до початку німецької окупації в 1941 році закінчив 8 класів.

Батько, який був учасником громадянської війни, воював у загоні троюрідного брата [[Кропив'янський Микола Григорович|Кропив'янського Миколи Григоровича]], коли організовували колгоспи, записався до них першим. Та незрозуміло по якій причині в 1937 році був репресований. Ось тоді Петя, хоч ще був дитиною, мусив тяжко працювати, щоб допомогти матері звести кінці з кінцями. Так, пасучи чужі корови, весь час дивився на поїзди, котрі зупинялися на 17 полустанку – виглядав батька.

У 1940-му році повернувся додому Андрій Трифонович, Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна – став допомагати партизанам, працюючи мірошником у млині, а мати Гафія пекла для них хліб. Знайшлись поліцаї, які доповіли німцям про зв'язок Андрія Трифоновича з партизанами. Батька забрали і розстріляли в Ніжині на території в`язниці. Проводжав Петро колону невинних людей аж до мосту. Чомусь запам'яталась молода вагітна жінка, яка йшла попереду батька, а її свекор йшов слідом і просив сусіда поліцая: «Дозволь мені стати в колону замість невістки, а вона нехай дитину народить. Що ж я сину скажу?!...» І поліцай змилувався, замінив невістку на старого. Молодиця  швидко побігла городами геть. Та жінка народила дівчинку, яка виросла і працювала в школі № 10 вчителем. Тут вони з Петром Андрійовичем і зустрілися, через сімдесят років після тієї події.

А в 1942 Петро поклявся помститися за смерть батька і 150 односельців, хоч йому було лише шістнадцять років. Спочатку юнак працював на залізниці і виконував завдання партизан, як розвідник, а коли за доносом його заарештували, то повідомлені партизани чудом врятували юнака. 
 
Розпочався новий етап в житті юного месника, вже безпосередньо в партизанських лавах. Це був березень 1943 року. Петро пішов до лісу разом із старшою сестрою Олею. Він згадує: 
:''"Жили в надзвичайно антисанітарних умовах. Робили намети з гілок, під ноги стелили сіно, коли лягали спати, клали під правий бік гвинтівку, під голову гранату – а раптом щось! З їжею було не густо, тому коли підривали німецькі поїзди, то забирали звідти всю провізію. В цих вагонах було багато борошна. Ми його віддавали людям із села, які пекли хліб і нам, і собі. Було у нас в загоні чимало дівчат. Вони від хлопців ні в чому не відставали, виконували такі ж самі бойові завдання. Єдине – їм давали гвинтівки трохи легші за наші. Ви знаєте, незважаючи на ситуацію, ми, бувало, і вечорниці влаштовували. Ми ж тоді ще зовсім юні були. В нашому полку навіть молоді сім'ї народжувалися. Ніхто молодят офіційно не розписував, просто командир давав добро на їхнє спільне проживання".''

Служив Петро у другому полку партизанського з'єднання «[[За Батьківщину]]», займався розвідкою, підривав поїзди, залізничні мости, відбивав атаки при проведенні облав. Ворог лютує: спалюють разом із людьми села [[Козари]], [[Сулак]], [[Коробчине]] і частину Червоних Партизан. Дивом уціліла їхня хата, і мама забирає до себе жити 6 сімей сусідів. Щоб врятувати партизанський загін, командир [[Бовкун Іван Михайлович|І. М. Бовкун]] і комісар [[Стратілат Михайло Іванович|М. І. Стратілат]] вирішили вночі вирватися з оточення і відступити за Десну. Пройшло кілька тижнів, ніякої звістки від партизан і мама повірила в найгірше… По-християнськи пом’янула своїх убієнних дітей. А коли незабаром партизани повернулися і Петро навідався в село, радощам мами не було меж, діти живі. 
 
Партизани підірвали німецький бронепоїзд «Адольф Гітлер», загинув троюрідний брат Петра Андрійовича – [[Кропив'янський Петро Єгорович |Петро Єгорович Кропив'янський]]. Партизани, що з'явилися за продуктами, були з чужого села і коли мама спитала: «Як там мої діти?», - стримано сказали – «Ми вашого сина Петра Кропив’янського поховали в лісі під липами». І знову, вже вдруге, поминає мати свого сина. А через кілька днів вночі Петро прийшов до матері, як вона плакала, від радості – син живий.
 
Велику роль відіграли  партизани з'єднання «За Батьківщину» при звільненні Києва, допомагаючи своїм військам, захопивши плацдарм на правому березі і успішно утримуючи його до підходу регулярних військ. Після звільнення Києва, Петра Крапив'янського направляють в Унзенську полкову школу, з якої він вийшов молодшим сержантом, командиром відділення 82 мм міномета, і зразу ж на фронт.
 
При взятті міста Гумбінін ворожий снаряд накрив міномет, яким командував сержант Крапив'янський. Всі, хто був поблизу, бачили, що на місці міномета залишилась глибока воронка. І знову матері, вже втретє, повідомляють про смерть сина. Але і на цей раз Петро виявився живим. Похоронна команда збирала з поля бою вбитих. Коли відгребли з-під землі бійця, то виявили в нього ознаки життя і відправили в госпіталь. Молодий організм при допомозі лікарів переміг смерть. Після лікування знову фронт і закінчив війну Петро аж у Східній Пруссії. 
 
Відступаючи, гітлерівці палили села, забирали вціліле майно, часто знищуючи людей. У зруйнованому селі Плотавці старший лейтенант Андрій Пилипенко побачив біля спаленої хати поранену в ногу осколком міни жінку і поруч з нею дітей. Малеча кинулася до офіцера з проханням врятувати маму. Лейтенант зупинився, аби дати наказ медикам. Жінку перев'язали і відправили у госпіталь. На жаль, як з'ясувалося значно пізніше, після війни, від величезної втрати крові молода мати, яку звали Наталія Чуйко, померла.
 
А її 15-річна донька Олександра взяла на себе роль старшої в сім'ї, виховала молодших: брата Сашка та сестер Ганну і Тосю, вивчила їх і здобула вищу освіту сама. І по направленню приїхала працювати агрономом у Червоні Партизани.  Цю історію я повідала тому, що Олександра в майбутньому стане дружиною Петра Андрійовича. А знайомство їхнє відбулося так.

Влітку 1955 року Петро Крапив'янський навчався в Харківському юридичному інституті і на два дні навідався до мами, бо на канікулах працював. Мама зраділа, заходилася вареники варити. Взяв Петро відерце і пішов вишні рвати. Заліз на деревце, аж дивиться на сусідньому незнайома дівчина, ще й його присоромила, чого це він заліз на чужу вишню. «Ні, – каже Петро, – це наша вишня». Так та дівчина Петру Андрійовичу серце розтривожила, але піти за нею не посмів, щоб не видатись нахабою, навіть ім'я не спитав. Хто вона, довідався вже від мами. Спасибі сусіду, котрий по блиску Шуриних очей, коли та розповідала про незнайомого хлопця, що рвав вишні, все зрозумів. 

Вечором наварив каші, запросив Петра з матір'ю в гості. Сиділи біля хати на рядні. Повечерявши дорослі розійшлися, а Петро з Шурою говорили ще до трьох годин.

Вранці дівчина забігла солі позичити, а мама й каже: «Шура, Петро сьогодні їде, проведи його на полустанок». 
 
Дорогою обмінялись адресами, листувались. Влітку Петро заробив 300 кг пшениці. Переслав мамі квитанцію, яку вона віддала Шурі. Дівчина в Носівці получила зерно і привезла. Ось тоді Петро й вирішив – це саме та, яку я шукав. А 9 листопада юнак знову на два дні приїхав до мами, запропонував Шурі одружитися. Пішли в сільраду, а там говорять: «А де ж ваші свідки?». Тоді Петро Андрійович не розгубився і каже голові сільради і секретарці: «А ви будьте свідками», і розписалися. Привів Петро дружину до мами, а сам поїхав на навчання. Шанувала Олександра Несторівна свого чоловіка. Одружились, він студент, а вона працює. Пошила йому костюм, пальто і шапку купила. А в 1957 році у них народився син Сергій. 

Закінчивши інститут Петро Андрійович працював помічником прокурора міста Ніжина, а потім слідчим залізничної міліції станції Ніжин. Більше 500 справ пройшло через руки й серце слідчого Крапив'янського. Але не раз у сни ветерана приходили жахливі картини військової буденності … 

Часто доводилось Сергію будити із таких снів батька, тому, мабуть, і вибрав професію військового, щоб був мир і війна не повторилась. Нині він полковник військ зв'язку. Внук Петра Андрійовича Сергій Сергійович, уже майор, мабуть, відбулась заміна династії одвічних хліборобів на династію військових. Уже і два правнуки є — Коля і Марк. А от внучка Олена Сергіївна перекладач англійської мови. 

Розпочинав Крапив'янський працювати лейтенантом, вийшов у відставку, маючи звання полковника юстиції. Після виходу на пенсію, він ще кілька років працював адвокатом при Ніжинському нарсуді. А скільки іще ніс ветеран війни і праці громадських доручень. Петро Андрійович настільки ідеальна людина, що в мене не залишилося ніяких сумнівів – він і є героєм нашого часу в прямому розумінні цих слів. А все його життя і діяльність викликає тільки повагу і шанобливе відношення. Може б він і не зміг так активно прожити його, якби не дружина, вірна берегиня [[Крапив'янська Олександра Несторівна|Олександра Несторівна]]. Одна єдина на все життя, з якою прожив у мирі, любові та злагоді 56 років. Ніби нещодавно міською організацією ветеранів у музичній школі відзначали їх золоте весілля, яке запам'яталось своєю оригінальністю і неповторністю. А уже сизокрила лебідка відлетіла в життя вічне…

Минулої осені виповнилося 25 років надзвичайно тісної співпраці Петра Андрійовича із ЗОШ №10. Шановний ветеран своїм життєвим прикладом допомагав виховувати батьків нинішніх учнів, тепер їх дітей. В стінах нашої школи він завжди бажаний гість: і на свято першого дзвоника, і останнього, і на день партизанської слави, і звільнення Ніжина, і на виховних заходах, і на уроках мужності. Всі учні знають та глибоко шанують ветерана – дідуся Крапив'янського, а малеча просить торкнутися його нагород і розпитує, розпитує про його партизанську юність.  

А Петро Андрійович про все розповідає. Любить він дітей, а діти його. Хлопці глибоко вірять, що сфотографувавшись разом із Петром Андрійовичем, вони теж стануть полковниками. 
 
Ветеран любить разом із учнями їздити на екскурсії: до музею Кирпоноса в село Вертіївку, в хутір Хомине – партизанський край, в Червоні Партизани - бойовими стежками загону Миколи Симоненка, до партизанського лісу, до місця підриву німецького бронепоїзда «Адольф Гітлер». А іще Петро Андрійович любить пригощати учнів партизанською кашею, яку варить за особливим рецептом і кожного разу діти в захваті – нічого смачнішого зроду не їли.

Любить сивочолий чоловік із молодим гарячим серцем життя, дітей, трудитися. Він не хвилинки не сидить без діла. Часто спілкується із своїм другом і побратимом [[Власовець Юрій Юрійович|Юрієм Юрійовичем Власовцем]], який і надихнув Петра Андрійовича писати книги спогадів, яких ветеран видав три: «В лісах навколо Ніжина», «На варті закону», « Шляхами переможців», готується до друку книга «Украдена слава».
 
Про ветерана Крапив'янського неодноразово писали у міських і обласних газетах, у книгах Ю. Ю. Власовця «Незгасимий вогонь пам'яті», «Покоління переможців» та Петренко «Ніжин – із глибини віків», а учень 9-В класу нашої школи Оленченко Гліб на міськрайонній краєзнавчій науково-практичній конференції «Ніжинці відомі й невідомі, особистісний фактор в регіональній історії», який відбувся в школі-гімназії № 16, писав роботу «Він завжди є прикладом для інших» саме про Крапив'янського Петра Андрійовича.
 
Як дуб вкорінюється своїм глибоким корінням у землю і розлягається могутнім гіллям, так і рід Крапив'янських пустив багато коренів і гілок на нашій Чернігівській землі. І, мабуть, у них закладено генетично піклуватися про інших людей, підтримувати і допомагати всім, хто цього потребує. Син і внуки Петра Андрійовича проживають далеко. А в Ніжині живуть родичі, хоч і далеченькі, але Крапив'янські, які завжди у всьому допоможуть і підтримують: Крапив'янський Станіслав Миколайович, начальник Ніжинського управління освіти, Крапив'янський Михайло Всеволодович, голова піклувальної ради школи №10, Крапив'янська Наталія Василівна, голова батьківського комітету  8-А класу, а їх діти Всеволод і Мілана навчаються саме в нашій школі. 
 
Петро Андрійович має багато нагород. Це два ордени: Орден Вітчизняної війни II ступеня за хоробрість, стійкість, і мужність, проявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками; Орден «За мужність»; Нагрудний знак «Партизан України»; Медаль «Партизан Вітчизняної війни» за відвагу і мужність; Медаль «За розвиток науки, техніки та освіти»; Медаль «За віру і вірність»… Перераховувати можна довго, бо всього 35 нагород.

[[Категорія:Уродженці Володькової Дівиці]]
[[Категорія:Партизани в Німецько-радянській війні]]
[[Категорія:Нагороджені орденом Вітчизняної війни]]
[[Категорія:Нагороджені орденом «За мужність»]]
[[Категорія:Письменники]]
[[Категорія:Люди К]]