Даніш Андрій Андрійович

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Версія від 13:13, 15 жовтня 2020, створена uk>Perohanych
(різн.) ← Попередня версія | Поточна версія (різн.) | Новіша версія → (різн.)
Андрій Даніш

Андрій Андрійович Даніш (народився 30 жовтня 1926 в с. Червоні Партизани, тепер Володькова Дівиця — помер 18 жовтня 2009 там же), учасник Німецько-радянської війни, нагороджений медаллю «За відвагу».

Мобілізований Носівським райвоєнкоматом 16 січня 1944.

Відзнаки

30 вересня 1944 гв. мінометник рядовий 231 гв. сп 75 гв. сд 8. "в боях по очищенню радянської Прибалтики в районі Легатне, будучи наводчиком, знищив дві вогневі точки противника. Нагороджений медаллю «За відвагу» (ЦАМО. Фонд 33. Опис 687572. Одиниця зберігання 501).[1]

Відпустка переможця

Нарис Віктора Черненка в газеті «Отчий поріг», № 7, 2010. Посилання

Світлій пам'яті свого тестя, розумної, доброї людини Андрія Андрійовича Даніша присвячую.

П'ятнадцятирічних в 1941 році на фронт не брали. Їх почали брати через два роки. З Чернігівщини: з Червоних Партизан, Носівки, Мрина, Макіївки, інших сіл району була сформована команда юнаків призивного віку більше тисячі чоловік і направлена в глибокий тил – Ульяновську область, станція Інза, в школу молодших командирів 75-го навчального мінометного полку.

Зараховані до нього були і друзі, сусіди – Андрій Даніш та Петро Крапив'янський. Полк був розташований в землянках. В полку була одна машина – "полуторка". Вона слугувала для завезення харчів.

Розпорядок дня був жорсткий. О п'ятій ранку – підйом, марш-кидок 5 км до лісу. Звідти колоди по два метри довжиною несли на плечах для опалення землянок, і так щодня. Харчування було слабеньким – манна каша, кльоцки (галушки), "сизенька вода", цукор на 20 днів, масло – 15 г на добу, чай з трави, крапива, ячна крупа. Наряд на кухню був святом. Обмундирування було видано чорного кольору, червоні американські ботинки, пілотки.

Після закінчення навчання завантажились в вагони і їхали майже без зупинок до Білорусії. Після розвантаження в лісі під Борисовом вишикувались, були розформовані по фронтах.

На цьому етапі життя доля роз'єднала сусідів, друзів. Андрія в Прибалтику, Петра, як людину з досвідом, що пройшла шлях в партизанському з'єднанні "За Батьківщину" – в Німеччину, Тільзит. Не загинули в боях, хоча були вже на межі загибелі. Андрій ледь не загинув в бою з РОА – черга з автомата пройшла над головою. В листівках, по гучномовцях, в зверненнях підрозділів РОА до наступаючих підрозділів Червоної Армії говорилось: "Бросайте оружие, переходите к нам. Вы помните, что оставили дома, и посмотрите на уровень жизни в Германии".

На Петра тричі приходили "похоронки". Якого великого болю ці маленькі клаптики паперу завдавали матері.

Ще були несподівані зустрічі в госпіталі. Після поранень Андрій лікувався в госпіталі. По голосу впізнав свого сусіда, родича Петра Остаповича Старицького.

Як печатку на останню сторінку війни, поставив і Андрій свій підпис, написавши на одній із колон Рейхстагу "Андрій Даніш з Чернігівщини". Ще була зустріч з американцями в місті Альтрупін на берегах р. Ельби.

Несподівано дзвінкою стала тиша для переможців. Ще підхоплювались з криком у снах, ще давали команди в неіснуючих вже боях, ще стріляли, ще бігли в атаку, підхоплювались рвучко з постелі і безсило присідали на ліжко – навкруги стояла дзвінка тиша. Солдати спали мирним сном. Розформувались полки, переформувались дивізії. Хто їхав до бажаної домівки, до рідних. Кого посилали на навчання. І тут доля розпоряджалась воїнами з своєї мирної висоти. Один з таких днів став радісним для Андрія. Йому, як секретарю комсомольської організації батареї, надавалась відпустка. Не просто так, а за те, що в останній день війни зберіг життя бійців двох взводів.

Друзі швидко спорядили речовий мішок, щільно набили його нехитрим солдатським пайком, іншими гостинцями, трофеями. Поїздка на "дембельському" потязі – і от уже кордон. Брест. Потяг зупинився. Старший сержант Даніш А. А. разом з масою демобілізованих відпускників вийшли з вагонів. До них, чіпляючись за обмундирування, потягнулись брудні, обірвані, голодні та виснажені діти. Це були живі скелети. Серце переможця не витримувало побаченого. Тільки коли речовий мішок втратив більшу половину ваги – згадав Андрій, що їде додому, де його чекає мама та п'ятирічний братик Іван.

От уже і Україна, Київ, Ніжин. Ніч. До рідної хати летів неначе на крилах. Стук у двері: "Мамо, відчиніть!"

– А хто це? – запитує мати.

– Це я, Андрій, ваш син.

– Мій син далеко на війні. Не знаю вас, не впущу.

Лише згадка про родичів та сусідів переконала матір, що перед нею син – її Андрій. Сльози радості, плач. Це все перелякано з-за кутка печі спостерігав мамин Іван. Він не розумів ще тоді, що цей "чужий дядько" – його рідний брат.

Недовгими та напруженими були гостини. Розруха, голод, бандитизм в селах гірким полином осідали в душі переможця. Короткою була відпустка. Знову розпач матері, плакав уже і малий братик. Дорога в частину була довшою, ніж додому.

По приїзді його, як першого, хто поїхав з частини у відпустку, командування визначило виступити на комсомольських зборах. Що було зроблено. А після зборів його викликали в штаб полку і попередили, щоб про те, що він бачив на Батьківщині, більше нікому не розповідав.

Невдовзі підрозділ, в якому служив Андрій, був розформований. Його перевели в іншу частину. Розповсюдження правдивої інформації серед переможців, які ще тримали в руках зброю, не входило в плани командування.

Такими були будення війни.

Віктор ЧЕРНЕНКО

Примітки

  1. Даниш Андрій Андрійович, Пам'ять народу, переглянуто 29 травня 2020