Черв'як Тетяна Леонтіївна
Тетяна Леонтіївна Черв'як (народилася 1934 в с. Держанівка – померла 2007, там же) — вчителька української мови і української й зарубіжної літератури, багаторічний заступник директора Держанівської середньої школи.
Пам'ять Учнів про Вчителів[ред. | ред. код]
- Автор: Микола Супрун, червень 2024
Всі десять років навчання в Держанівській середній школі (1969–1979) ми – її учні чітко знали, що вона як Родина, в першу чергу тримається на двох постатях: нашого директора Івана Олександровича Шелеста та його заступника із навчальної роботи Тетяни Леонтіївни Черв'як. Дійсно, це були надзвичайно талановиті Особистості, які поєднували в собі талант Вчителя та Педагога-організатора.
Блискуче навчаючись в Держанівській семирічній школі (середньою наша школа стала у 1952, а перший випуск відбувся у 1957) Тетяна як і мільйони її ровесників зробила вимушену перерву в своїй освіті через війну. В класах післявоєнних шкіл навчалися учні різного віку, доля яких була надломлена війною... Попри все, наша героїня у 1951 році на відмінно закінчила Мринську середню школу і її разом із подругами-відмінницями Ориною Павелко (Мар'янина) та Інною Трухан педагоги рекомендували на навчання до Чернігівського Державного учительського інституту (нині Національний університет “Чернігівський колегіум” імені Т.Г.Шевченка). Роки студентські були важкими, але молоді люди жили надією на швидке повернення до кращого життя... Після закінчення вишу у 1953 році життєві дороги молодих подруг-педагогів розійшлися ... Орина Іванівна отримала направлення на Івано-Франківщину, а з часом переїхала до Полтавської області, і з 1961 року до 1987 вона була вчителем Городищенської восьмирічної школи Чорнухинського району. Інна Михайлівна Трухан повернулася до рідної Держанівської школи, в якій пропрацювала все життя. Педагогічна доріжка Тетяни Леонтіївни розпочалася в Іванкові, що на Київщині, а через два роки вона повернулася до нашої Держанівської школи. Ще в Іванкові молода вчителька продовжила свою освіту на філологічному факультеті (заочне відділення) Київського державного педагогічного інституту імені О.М.Горького, який закінчила із дипломом з відзнакою у 1957 році.
Вже студентом Київського педагогічного вишу я випадково у 1982 році зустрів Тетяну Леонтіївну, яка в нашому Інституті навчалася на курсах підвищення кваліфікації керівних кадрів освіти. Ми довго розмовляли про Школу, про Село, про все, що об'єднує Людей-земляків – Батьківщина, яку чомусь називають “малою”, але вона займає особливе Велике місце в серці кожної людини. Дійсно, Тетяні Леонтіївні та її колегам – нашим Вчителям, ми тогочасні діти – їхні учні, безмежно вдячні насамперед за створення в нашій Школі атмосфери Доброти і Знань. Уроки словесності Вчителя завжди були наповнені відкриттям нових знань про його величність – Слово!
Працюючи понад двадцять років завучем школи Тетяна Леонтіївна була найкращим помічником для всіх педагогів у вирішенні питань всього спектру життя колективу. Особливу увагу вона приділяла молодим колегам в опануванні умілістю, що з часом ставала і їхньою Майстерністю нести учням Вічне, Розумне і Добре! Збираючи матеріал про наших Вчителів, я зустрівся із рідною племінницею Тетяни Леонтіївни – Вірою Олександрівною Трухан, яку вона виростила після загибелі на фронті її батька – Олександра Леонтійовича Черв'якаа із маленьких років як свою дитину.
Віра Олександрівна гідно зберігає пам'ять про свою другу Маму… Всіляко допомагала їй та всім людям нашого та навколишніх сіл як талановитий фельдшер нашої Держанівської дільничої лікарні... Попри біль втрати від тяжкої хвороби у 2018 році єдиного сина Олександра, а у вересні 2023 року внука Дмитра Олександровича Трухана, який героїчно загинув на фронті за Україну, Віра Олександрівна знаходить в собі сили й зараз допомагати внуку та правнукам, бути знаним регентом церковного хору у нашій Троїцькій церкві... На моє запитання: якою Ви пам'ятаєте свою тітку? Вона миттєво відповіла: “завжди в школі... в роботі”... Як приклад, вона розповіла, про те, що Тетяна Леонтіївна з власної ініціативи запровадила чіткий графік відвідування Адамівської восьмирічної школи, та початкових шкіл навколишніх сіл: Будище, Ведмедівка, Роздольне та Киселівка для яких Держанівська середня школа була базовою, а ці школи, як маленькі річечки впадали у велику Ріку Знань. Щотижня на базі зазначених шкіл проходили зустрічі із педагогами Держанівської школи, які скоро мали стати вчителями для цих дітей. Приходили батьки радилися про навчання своїх дітей, про їхнє виховання, про їхню долю після школи... Це було щось на зразок знаменитої “Школи Радості”, яку створив всесвітньо відомий український педагог Василь Олександрович Сухомлинській у своїй Павлишівській школі на Кіровоградщині. Особливо плідною була співпраця Тетяни Леонтіївни із багаторічним завідувачем Киселівською початковою школою вчителем-новатором, автором “Букваря” та чисельних педагогічних публікацій Миколою Івановичем Пасічником та вчителькою цієї школи Євдокією Яківною Рубан.
Особливо закарбувалася в моїй пам'яті розмова із Тетяною Леонтіївною про мою першу замітку в нашій районній газеті (“Літератний вечір у Держанівській середній школі”). Вона щиро раділа за мою “спробу пера”. Радила, мені семикласнику, на що саме потрібно звернути увагу в майбутніх публікаціях... А чого вартують літературні свята, які вона організовувала разом з Інною Михайлівною Трухан, Раїсою Олексіївною Марущенко та Вірою Григорівною Штепурою. Ми, сільські діти, долучалися до пізнання вітчизняних та світових літературних скарбів. На кожні літні й зимові канікули вона, як і інші філологи радили прочитати досить багато класичних вітчизняних та зарубіжних літературних творів. Завжди тримала в полі зору відвідування учнями шкільної та сільської бібліотек. Підготовка до написання творів у старших класах теж було завжди в полі зору Тетяни Леонтіївни. Вона майстерно пояснювала нам методику написання художнього твору. Так, перед виконанням творчої роботи кожен із нас розкривав своє бачення головної ідеї твору, його сюжетну лінію, що мала реалізуватися через чіткий план нашої праці. Вона майстерно вчила учнів робити висновки як з кожної позиції плану так і загальні висновки твору, визначаючи перспективу майбутніх літературних розробок. На скільки це було значимо для учнів, можна вже стверджувати з того, що більшість наших випускників блискуче складали вступні іспити із мови та літератури як усні так і письмові. Я сам особисто виклав зміст вступного твору до Інституту виключно із позицій рекомендацій, що дала нам Школа. Тетяна Леонтіївна разом із іншими колегами підготувала цілу плеяду талановитих майстрів Слова. Серед них знаний далеко за межами Чернігівщини поет і письменник, лауреат чисельних літературних премій, Заслужений журналіст України М.Г.Будлянський, поет і письменник, член Спілки письменників України В.М.Божок. Багаторічні вчителі-філологи школи В.І.Власенко та Н.В.Сокол, які самі вже підготували цілу когорту талановитих випускників.
Педагогічна праця Тетяни Леонтіївни довжиною майже в півстоліття належно оцінена державою. Вона була “Відмінником народної освіти України”, “Вчителем-методистом”, була нагороджена Почесною грамотою МОН України, Почесною грамотою Управління освіти Чернігівської обласної ради та іншими чисельними освітянськими нагородами. Для нас, її учнів і земляків, найголовнішою Нагородою Тетяни Леонтіївни була і є Любов всіх поколінь вихованців школи до Нашого Вчителя!
Р.S. У квітні 2013 року Орина Іванівна Павелко (20.04 1930 - 30.06 2023) була останній раз в Держанівці на похоронах свого брата Миколи Івановича Павелка, знаного механізатора колишнього нашого колгоспу імені Тараса Шевченка... Просила мене та нашу двоюрідну сестру із Козар Лідію Федорівну Харченко показати могили рідних їй людей, зокрема й місце вічного спочинку її подруги й колеги Тетяни Леонтіївни, до якої вона підійшла разом із Інною Михайлівною Трухан (1934-2020), яку не бачила ще з молодих років... Спостерігаючи цю зустріч-прощання, не двох, а трьох Колег-подруг, я чи не вперше замислився над тим, що час над людьми не є володарем, якщо їх об'єднують глибинні почуття Поваги й Любові Одне до Одного...
Біля сільського Храму Орина Іванівна сказала своїй доньці Тетяні: “Доню, подивись на Нашу Церкву. Яка ж вона красива! А яке ж село Наше красиве”! Пройшли Роки, а я й зараз пам'ятаю ці слова. Я подумав тоді, що вона не живе в селі вже понад 60 років, а все одно сказала: “Наше село”, бо немає колишньої Батьківщини, а є одна Єдина й на все Життя!
