Соломаха Олексій Степанович

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Олексій Соломаха

Олексій Степанович Соломаха (народився 18 березня 1920 у Володьковій Дівиці — помер 1995) — вчитель, учасник Німецько-радянської війни, перший після Німецько-радянської війни директор козарської школи.[1]

До життєпису[ред. | ред. код]

Мобілізований до Червоної армії у вересні 1940.

Після війни вчителював у селі Червоні Партизани (нині Володькова Дівиця).

З 1 вересня 1949 — директор Козарської семирічної школи.

У Олексія Степановича і Ольги Дмитрівни було троє синів: Олексій (найстарший, станом на 2021 вже покійний), Микола та Володимир (? — 2021).

Сьогодні Олексію Степановичу Соломасі виповнилося б 100 років[ред. | ред. код]

Джерело: Олександр Соломаха: Сьогодні моєму діду Олексію Степановичу Соломасі виповнилося б 100 років, Носівка Nosivka Носовка, 18 березня 2020

Сьогодні моєму діду Олексію Степановичу Соломасі виповнилося б 100 років. Я точно впевнений, що дід дожив би до цього поважного ювілею, бо від народження мав міцне козацьке здоров'я і сталеву волю. Але доля розпорядилася інакше...

Усі післявоєнні роки дід чіплявся за життя, зневажаючи постійні страждання, що приносили йому отримані на фронті два тяжкі поранення та контузія. Незадовго до смерті у 1995 році дід втратив ногу. Лікарі вимушені були її відтяти, бо через старе поранення у Олексія Степановича почалася гангрена. Пам'ятаю, як після операції дідусь жартував, що йому аж на 53 роки вдалося обдурити смерть і лікарів, які збиралися ампутувати йому ногу ще аж в далекому серпні 1942 року в польовому госпіталі під Ленінградом. Саме тоді в боях за Місто над Невою діда тяжко поранило і заживо засипало землею у воронці. Якби не дідова рука, яка стирчала із землі, та пильність військової санітарки, яка помітила тремтіння руки і відкопала діда, то він, як і багато інших бійців, так і лишився б лежати в безіменній могилі.

Збереглася копія довідки зі шпиталю № 1430 від 24 січня 1943 року в якій повідомляється, що сержант Соломаха Олексій Степанович "не подлежит выписке в часть как не годный к строевой службе". Але, не зважаючи на медичний вирок, дід залишився в армії, закінчив прискорені офіцерські курси, хоробро воював і зустрів перемогу в Австрії у званні лейтенанта на посаді командира вогневого взводу в/ч 92878 (артилерія, 3 Український фронт).

Олексій Соломаха, травень 1945

В родинному архіві маємо кілька дідових світлин травня 1945 року. На них йому 25 років. Він позує без палиці, хоча й був інвалідом і дуже помітно кульгав. Через багато років розповідав мені, що дуже соромився тієї палиці і хотів аби, хоча б на фото, виглядати здоровим...

В сімейному архіві збереглося чимало дідових документів. Це і повістки в армію (діда призвали до збройних сил у вересні 1940 року), це і численні військові та цивільні довідки, нагороджувальні документи і нагороди (збереглися далеко не всі) і навіть німецька трофейна мапа... Є серед документів й унікальні, як для історії Носівського району. Це довідка про те, що Олексій Степанович був першим післявоєнним директором відбудованої ним же школи у селі Козари. Це сталося у 1949 році. Діда викликали з с. Червоні Партизани (нині - Володькова Дівиця), де він тоді з родиною жив і вчителював, до Носівського районного відділу народної освіти. Для чого викликали — дід не знав і не здогадувався, тому дуже здивувався коли у РВНО отримав наказ (навіть не пропозицію) їхати до Козар і відбудовувати спалену у березні 1943 року окупантами школу. Жодних дідових заперечень про те, що неготовий з дружиною і трьома дітьми їхати на "голе місце", районне начальство не прийняло, а лише заявило: "Керувати вогневим взводом зміг, то ж справишся і з школою". Так дід і став директором козарської семирічки... То був лише один із фрагментів його насиченої педагогічної діяльності. А про всі перипетії його біографії у фейсбучному форматі і не розкажеш. Та може й не треба...

Примітки[ред. | ред. код]