Кононенко Петро Семенович

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Петро Кононенко

Петро Семенович Кононенко (20 лютого 192619 листопада 2003) — організатор сільськогосподарського виробництва, 30 років очолював колгосп «Маяк» (1962—1991) у с. Лихачів.

За цей час були збудовані усі виробничі приміщення, дороги, їдальня, магазини, школа, Будинок культури, величний меморіальний комплекс пам'яті загиблих жителів села, житлові будинки. Село було газифіковане. Село стало одним із найкращих за соціальним розвитком у районі.

Батько Кононенка Олександра Петровича.

Пам'ять по собі залишив достойну…[ред. | ред. код]

Стаття Світлани Шелест, сільської голови Лихачева, в газеті «Носівські вісті» 20 лютого 2016

Вже багато весен і зим прошуміло над світом, як відійшов у Вічність Петро Семенович Кононенко. Утім, пам’ять по собі залишив достойну не лише у серцях та душах своїх найдорожчих людей - дружини, дітей, внуків. Помітною та глибокою була його професійна, життєва борозна й у пам’яті сільчан-лихачівців. Не тому, що впродовж тридцяти років очолював місцевий колгосп. Керівницькою довговічністю тоді навряд чи можна когось було здивувати. Унікальність П. С. Кононенка зовсім в іншому — все, за що брався цей керівник, фахівець — було практичним, по-господарськи виваженим, на користь людям.

Непростою випала йому доля — хлопець тільки-но закінчив семирічку, як почалася війна. Важким котком пройшлася вона по родині Кононенків, у різні фронтові роки завихривши у своїй чорній, вогненній круговерті братів Григорія та Миколу. Під час окупації у ніжинській тюрмі фашисти розстріляли батька — Семена Сидоровича. Мати — Уляна Павлівна залишилася з трьома дітьми Петром, Олексієм та Антоніною. П’ятнадцятирічний Петро на важкі окупаційні роки став для сім’ї надією й опорою. Як тільки звільнили Носівщину від фашистських загарбників, одним з перших подався до військового комісаріату. Мріяв помститися за батька та брата. Та повоювати по-справжньому з гітлерівцями не встиг — участь брав лише у військових діях на Далекому Сході. Мабуть, саме там і полишив свою давню юнацьку мрію стати кадровим військовим.

У двадцять чотири роки сів за книги, віддавши перевагу хліборобській праці. До свого призначення очолити колективне господарство у Лихачеві встиг набути практичних навичок агрономічного фаху в Адамівці та Степових Хуторах. До укрупнення господарства очолював колгосп у Роздольному. При цьому встигав успішно поєднувати виробничу діяльність з навчанням в Українській сільськогосподарській академії.

Та знову не лише своєю затятістю до наук та титанічною працездатністю запам'ятався Петро Семенович. Зазвичай колег по роботі, рядових виробничників підкуповували його професійність, відкритість, шанобливе ставлення до старших, розуміння чужих проблем та вміння знаходити шляхи до їх вирішення. Це за його головування лихачівці першими в районі, та, мабуть, і у числі перших в області підвели до своїх осель «блакитне» паливо, за дозволом на яке Петру Семеновичу довелося не раз і не двічі вирушати у високі владні кабінети тодішньої столиці держави. За його керівництва були заасфальтовані практично всі вулиці села, побудовано прекрасний будинок культури, адміністративне приміщення з поштовим відділенням та іншими соціальними установами. Активно велося житлове та виробниче будівництво, споруджувалися зерносклади та овочесховища, купувалася техніка та будувалися для неї ангари, гаражі, майстерні. У селі функціонувала баня, у колгоспній теплиці вирощувалися овочі, на полях щедро колосилися зернові, технічні та овочеві культури, а в фермівських приміщеннях тільки поголів’я ВРХ налічувало понад тисячу голів, функціонувала свиноферма та пташник, реалізувався мед з власної колгоспної пасіки. Ще й сьогодні гостей села обабіч асфальтівки гостинно зустрічає старий фруктовий сад, колись дбайливо посаджений та виплеканий з ініціативи Петра Семеновича…

Люди все це пам'ятають.

Та найголовніше, за що вони вдячні Петру Семеновичу, так це увічненню пам'яті загиблих у роки війни односельців — спорудження Меморіалу, рівних якому немає у районі. За тодішньої влади міг би не лише доганою поплатитися за те, а ще й посадою…

Сільчани цінували його за світлий розум, компетентність, людяність, м’який гумор, толерантність. Він ніколи не підвищував голосу на підлеглих — прості люди його розуміли й без цього. І він усім серцем приростав до своїх шанованих, працьовитих сільчан.

Навіть пішовши на заслужений відпочинок, П. С. Кононенко ще довго, вважай, до останніх днів свого земного життя не поривав стосунків з селом, з його мешканцями, завжди залишаючись у курсі усіх справ, жив турботами й радощами лихачівців. А в доброї пам’яті — вдячна дорога.

Нехай пробачить нас Петро Семенович там, на небесах, що, може, дещо й запізно, лише напередодні дев'яносторіччя від дня народження, та лихачівці таки здійснили свою давню мрію — повернути пам’ять про свого господарника-новатора, встановивши на його честь у центрі села меморіальну дошку. Знаменно, що втілити цю світлу ідею в життя лихачівській громаді допомогли представники нинішнього господарства-інвестора ТОВ «Маяк». У церемонії відкриття пам’ятного знака взяв участь син Петра Семеновича — начальник відділу містобудування та житлово-комунального господарства райдержадміністрації Олександр Петрович Кононенко та голова Носівської РДА Олена Коршок. Звучало багато щирих, теплих слів з вуст ветеранів сільськогосподарського виробництва, котрі багато років пліч-о-пліч трудилися поруч з П. С. Кононенком, були йому вірними помічниками у всіх його добрих починаннях, звучала поезія Ліни Костенко, Василя Симоненка та інших українських поетів з вуст молодого покоління лихачівців. Зрештою, так і повинно бути — тоді душа людини, навіть покинувши безкраї береги земного життя, ще багато-багато років житиме в її справах, у вдячній пам’яті людей…

(Світлана ШЕЛЕСТ, сільська голова Лихачева, «Носівські вісті» 20.02.2016

Світлини[ред. | ред. код]